— Гугнявий мене менше турбує. Є свідки, потерпілі. І професор його признав, і прибиральниця з музею, і речові докази (обріз, шахтарська каска). Правда, Забарило поки що відмовляється. Мабуть, боїться…
Але тут більш-менш усе зрозуміло. Ікони, старовина… Кримінальні мотиви не викликають сумніву. А от Лук'яненко… Нащо йому були ті ефемерні ризиковані підземні пошуки, коли у нього в руках реальна прибуткова справа?
— А що каже дівчина? Як вона пояснює?
— Плаче. Весь час плаче. Сама нічого не розуміє. Він їй тільки сказав: "Не питай мене нічого. Я тобі потім усе поясню. Я не міг інакше. Але я це робив не для себе, не для зиску. Вір мені. Я люблю тебе й хочу, щоб наше життя було чистим".
— Як вона опинилася в підземеллі? — запитав Анатолій Петрович. — Сама знайшла пролам у стіні, потім його розшукала, чи як?
— Ні, — похитав головою Степан Іванович. — Він приліз у льох, мабуть, за харчами… Коли вона його побачила, мало, каже, не збожеволіла. Ну, а потім… "Я тебе не покину! Хоч убий. Я з тобою!.."
— А чого він узагалі лазив у льох? Не призапасив їжі? Не міг вийти за продуктами?
— Хтось, каже, замкнув оті двері-грати.
— Це цілком імовірно. Гугнявий. Він запевняє, що Гугнявого не знає, вперше в житті бачить.
— Конкурент? З іншої парафії?..
— Хто його зна, — знизав плечима капітан Попенко. — Річ можлива, але трохи непереконлива. Професор твердить, що про закопані ікони не знав ніхто. А тут одразу аж двоє, не зв'язаних між собою.
— Чому не зв'язаних? А Мадам Дисконт? Зв'язок її з Лук'яненком безперечний. І з Гугнявим теж.
— А що Лук'яненко про неї каже?
— Нічого не каже. Отут і починається велике мовчання. Він її не бачив, із нею не зустрічався, адреси не знає, як її звуть не пам'ятає, телефон загубив, і взагалі ніякого стосунку до справи вона не має, а невинних людей вплутувати він не буде.
— Ти його затримав?
— Ні. Взяв підписку про невиїзд і одпустив. А які в мене підстави затримувати? Пошуки — ще не злочин. Якби він знайшов і захотів привласнити — тоді ще можна думати…
— А крадіжка з льоху? — пожартував Анатолій Петрович.
— Глечик молока і тарілка сиру? Ні баба, ні Кисіль заяв не робили. Та й смішно… До того ж вона його так чекала!..
— Невже ти подумав, що я всерйоз про крадіжку з льоху?..
— Між іншим, — мовив Степан Іванович, — ти знаєш, що він їй іще сказав?
— Що?
— Що там хтось є, хтось живе…
— Де?
— У підземеллі. Він чув, як там хтось ходить. І бачив здаля вогник.
— Ну, звісно, Гугнявий.
— Ні. Це було після того, як ґрати Гугнявий уже замкнув. І в підземеллі його не було.
До речі, той "хтось" навів Жору на льох. Жора побачив удалині вогник, а коли пішов туди, то на земляній стіні була позначка. Хрест. Жора почав копати, наштовхнувся на цегляну кладку, видовбав її і потрапив у льох. Це було саме тоді, коли він уже знемагав від голоду й спраги. І знайшов у погребі сир і молоко.
— А у Гугнявого була лопата? — запитав капітан Попенко. — Ти не пам'ятаєш?
— По-моєму, ні. Обріз був точно. А лопати не було.
— Як же він без лопати збирався викопувати церковний скарб?
— Напрошується висновок — він збирався не викопувати, а одібрати його в Жори.
— Правильно. Що ж до отого таємничого "хтося", то, я гадаю, це були галюцинації. Від довгого перебування під землею, від самотності, переживань і цілком зрозумілого страху. Якою б мужньою не була людина, а в таких умовах…
— Іра теж вважає, що це галюцинації. Але в нас із тобою стільки вже було неймовірних справ, що я не виключаю…
— Не виключай, не виключай, — кивнув Анатолій Петрович. — Але безпосереднього стосунку до нашої справи це не має.
Капітан Горбатюк не встиг нічого сказати, бо тут задзвонив телефон…
Горбатюк підняв трубку:
— Слухаю… Так… Так… Негайно виїжджаю! — він поклав трубку, очі його горіли. — Гугнявий хоче дати свідчення!
— Я ж тобі говорив! — вигукнув Попенко.
— Мабуть, на нього таки вплинули мої слова. Я йому сказав: "Не вдавайте глухонімого. Це вже просто нерозумно. Ми даремно витрачаємо час. З кожним днем ви дедалі більше позбавлятимете себе переваг, які дає щиросерде зізнання. У нашій базі, вочевидь, є відомості про вас, і незабаром я їх матиму. Ваші спільники, яких ви так намагаєтесь прикрити, я певен, того не варті. Вони ж підставили вас як цапа-відбувайла. Невже так приємно бути цапом? Із такою силою треба бути лідером, вожаком, а не цапом. Подумайте!"
— От він і подумав їдьмо! Я з тобою. Не заперечуєш?
— Авжеж, — кивнув капітан Горбатюк.
Була одинадцята година вечора.
Розділ XXIX
Капітан і Королева
Професор, явно нервуючи, позирав у вікно. По шосе мчали машини, але жодна не звертала на узбіччя, не зупинялася біля дерева, до якого був припнутий мотоцикл із сумкою "Адидас", притороченою до багажника.
— Не хвилюйтесь, приїде, — заспокоїв його капітан Горбатюк.
— Уже ж десять хвилин на п'яту, — постукав професор нігтем по склу годинника.
— Дами завжди затримуються, ви хіба не знаєте. Особливо дами такого рангу, — Горбатюк подивився у кінець вагона, де біля кухні сиділи під наглядом старшого лейтенанта міліції похнюплені шеф-кухар і гарненька офіціантка. — Не думаю, щоб вони могли якимось чином її попередити.
Вже двічі біля "Барабашки" пригальмовували вантажні машини, але, прочитавши напис "Зачинено", їхали далі.
— О! А ви боялись, — сказав капітан.
Світла автомашина звернула з шосе і зупинилася на узбіччі. Дверцята відчинилися, і з машини вийшла вона.
— Нарешті, — полегшено зітхнув професор. Наче був винен, що вона затрималася.
Як і минулого разу, вона була у джинсовому костюмі й у великих темних окулярах.
Вона підійшла до мотоцикла і навіть торкнулася рукою сумки на багажнику. Явно задоволена, швидкою ходою пішла до вагона-кафе.
Напис на дверях її не зупинив. Вона рішуче взялася за ручку і відчинила двері.
— Ну, держіться, професоре! — шепнув Горбатюк.
На якусь мить вони втратили її з поля зору, тільки чули кроки по коридору. І от…
— Здрастуйте, Маргарито Зенонівно! Сідайте, будь ласка! — усміхаючись якомога привітніше, сказав капітан Горбатюк.
Вона сіла не тому, що запросили, — просто ноги не втримали, підкосилися від розпачу. Але треба віддати їй належне. Вона вміла опановувати себе.
— Ох, ха-ха-ха! — засміялася вона. — Як ви мене налякали! Звідки ви тут узялися?.. А я, розумієте, їхала-їхала, так захотілося пити!.. Хоч скляночку води…
— Захоплений вашим артистичним обдаруванням. Ви даремно покинули сцену, — капітан, як то кажуть, враз стер усмішку з лиця. — Але… ближче до діла, невловима Королева Марго!..
— Що?.. Що?.. — вона так зблідла, що, здавалося, от-от зомліє. Але знову взяла себе в руки: — Ох, хо-хохо! Ну ви й гуморист! Жванецький! Яка Королева? Ви що?
Капітан мовчки витяг із бічної кишені диктофон, натис кнопку, і з динаміка залунав голос Маргарити Зенонівни:
"Алло! Я слухаю".
"Все в порядку, Королево, — почувся неприємний гугнявий голос. — Завантажився!"
"Серйозно? — схвильовано проказала вона. — Ти не жартуєш, Капітане?"
"Я вмію жартувати тільки руками. Ви ж знаєте".
"І рецепт є?"
"Все о'кей!"
"Зустрінемось о четвертій, як завжди, біля "Барабашки""…
Вона раптом підхопилася й кинулася до дверей.
— Ну куди ж ви, ваша величносте? — нарешті подав голос професор. — Хіба короновані особи так тікають?
У дверях, усміхаючись, стояв капітан Попенко. Вона зацьковано обернулася й люто просичала:
— С-суки! Падли! Н-ненавиджу-у!
— О-о!.. Яка неінтелігентна, некоролівська лексика! — докірливо протягнув професор.
— Давайте я вам допоможу, Маргарито Зенонівно, — сказав капітан Горбатюк, міцно беручи її під руку. — Бережіть сили. Зараз поїдемо до вас додому. У мене в кишені ордер на обшук. Є підстави вважати, що там нова партія краденого. Недаремно ж ви взяли квиток на потяг на завтра.
Вона нарешті не витримала й заплакала. Звичайно, безпомічно, по-жіночому, звискуючи й часто сякаючись у шовкову, напахчену дорогими французькими парфумами хусточку.
Розділ XXX
Таємниця "Велесової книги"
— Вона була колись у юності артисткою, балериною, — розповідав капітан Горбатюк своїм слухачам.
(Продовження на наступній сторінці)