"Тоді я добре роздивилася риси обличчя Гонти і чула, з якою вправністю він говорив польською і які красномовні давав обіцянки. О, якби дотримався він того, що обіцяв!" — говорить у своїх записках дочка Младановича Вероніка, якій тоді було вісімнадцять років і яка врятувалася від смерті, залишивши по собі записки про уманську різню, відомі під ім’ям записок удови Вероніки Кребс (Krebsowa).
Невдовзі уманський полк виступив назустріч гайдамакам Звенигородською дорогою, обіцяючи знищити бунтівників. А вони з свого боку посувалися до Умані, розсипаючись іноді по боках, вишукуючи, чи не заховались десь поляки і євреї.
Слідом за уходом полку нові юрби поляків і євреїв стікалися у місто, тікаючи з губерній Лисянської, Звенигородської, Білоцерковської, Смілянської та інших місць, де вже лютували гайдамаки, добиваючи, дограбуючи, спалюючи все, що там залишилось. Число цих втікачів настільки збільшилось, що місто вже не могло приймати їх до себе, і вони змушені були стати табором поблизу міста, якого однак не можна було замкнути, оскільки в ньому не було води і за нею звичайно їздили версти три до струмка під назвою Кам’янка, де тепер знаходиться знаменитий сад Потоцьких — Софіївка. До цього табора прибували нові маси народу, які шукали порятунку від смерті. Утриманням Потоцького в Умані були відкриті школи, якими завідували базіліяни, у цих школах, як ми говорили, було до чотирьохсот студентів. Начальник шкіл з титулом ректора ксьондз Іраклій Костецький з огляду на загрожуючу місту небезпеку, наказав припинити навчання і дозволив не тільки студентам, а й професорам поїхати з міста. "Але куди вони могли поїхати — питає Липоман — коли з усіх місць люди шукали порятунку в Умані?" Ті, хто був у таборі, за містом, везли все, що в них було цінного (swoje precyosa), у місто і віддавали на зберігання Младановичу і ксьондзу Костецькому.
Страшні чутки між тим зростали з кожною годиною. Натовпи втікачів невпинно прибували до міста, збільшуючи страх, який починав уже тривожити і тих, хто сидів в Умані за баштами і міцними палісадами. Страх переходив у жах, і Младанович знайшов необхідним замкнути місто, незважаючи на брак води у той спечний літній час. У місті вирили було найглибшу криницю, прорили до двохсот сажень глибини, але води там не було.
Та ось на табір приголомшливо впала (gruchnęla — як кажуть польські письменники) жахлива звістка, ніби Гонта увійшов у стосунки з Залізняком і діє з ним заодно. Отже, пропадала остання надія і порятунку вже не було звідки чекати. Кілька шанованих осіб з’явилося з табору до губернатора, передали йому цю страшну звістку, кажучи, що дізналися про це від відданих їм поселян, які запевняли, що "Гонта зрадив, що він спільник Залізняка, того самого, який дістав благословення у либедінському монастирі і який був главою смілянського заколоту". Ці дворяни просили губернатора, щоб він вжив якихось заходів для свого порятунку і захисту міста, щоб він під яким-небудь приводом для запобігання нещастя, що вже нависло над ними, викликав Гонту, і з допомогою магдебурзького права, позбавив би його життя негайно. "Мій батько — розповідає Кребсова — повів себе, як благородна людина у такому випадку, але Гонті із іншими сотниками звелів явитися до нього". Сотники відразу з’явилися, і тоді Младанович, викликавши з табору значну кількість обивателів, вийшов з ними і з сотниками на ринок і звернувся до Гонти з такими словами:
— Пане Гонто! Мені доносять, що ти у змові з Залізняком. Я не хочу цьому вірити. Якщо ти тепер користуєшся стількома благодіяннями від нашого пана (Потоцького), то скільки їх ти можеш чекати ще, якщо врятуєш того володіння від бунту, вчиненого Залізняком!
Кажуть, Гонта з дивовижною красномовністю виправдовувався від цього звинувачення, коли говорив про свою вдячність Потоцькому, то навіть плакав. "Треба було чути (додає Вероніка Кребс), як він захищався!" Гонті написали особливу присягу і дали, щоб він прочитав її, тому що він вмів і читати і писати. Гонта зажадав, щоб його приводили до цієї присяги публічно і урочисто. Його бажання виконали. З трьох церков вийшли священики обох сповідань, капелани і ректор базіліян ксьондз Костецький у повному облаченні, з хрестом, євангелієм і корогвами. Разом з Гонтою прийшли на площу й інші сотники. Цю повторну присягу він приймав на хресті і євангелії і при тому "цілував руку ксьондза ректора Костецького, а цей мученик благословляв свого ката". Ніхто не може зрозуміти, навіщо Гонта так чинив. На думку одних, він ще тоді не наважився на таку криваву зраду і удаваною готовністю хотів приспати пильність Младановича і міста, а на думку інших, у той час він ще не був втягнутий Залізняком у бунт, тому що, якби це було, то навряд чи він послухався б наказу Младановича, а, можливо, він ще не встиг прихилити на свій бік усіх козаків, адже у тому становищі, в якому знаходилися козаки — можна сказати, купалися у достатку, вони не легко могли схилитися до бунту. Можливо, тому він і вдався до цієї хитрої і зрадницької ухильності, що хотів заспокоїти Младановича, який був дуже йому відданий і до того ж доводився йому кумом, і щоб своєю довірою досягти, у разі невдачі, можливості виправдати свою двозначну поведінку. Як би там не було, але ця урочиста присяга закрила усім очі, та тільки ненадовго.
Ще й досі залишається не зовсім ясною та обставина, де і коли Гонта вперше увійшов у змову з Залізняком. Шевченко на підставі розповідей очевидців уманської різні запевняє, ніби вперше вони зійшлися у Лисянці, де обидва змовники разом "закурили люльки" на пожежі, і де Залізняк, після усіх описаних нами вище шаленств, звелів ставити на ринку столи, за якими гайдамаки бенкетували вночі при заграві пожежі, а Залізняк пропонував тости за вбитих:
"За прокляті ваші трупи
За душі прокляті
Ще раз вип’ю. Пийте, діти!
Вип’єм, Гонто, брате!"
Народний переказ додає до цього, що у Лисянці ж Залізняк і Гонта зруйнували "старосвітський будинок" — будова, зведена нібито Хмельницьким, але на той час в ньому засіли поляки.
Є підстави вважати, що Гонта не сам наважився на зраду, а що він був втягнутий у цей злочин обманом. Ми вже згадували вище, що Умань була ненависна Залізняку, як осереддя польського елемента і польської сили. Релігійний або козацький фанатизм (що майже одне й те саме), чим видимо, керувався у всьому Залізняк, який до того часу був монастирським послушником, розпалювався в ньому хитрим Мельхіседеком і став причиною того, що Залізняку захотілося підрубати на Україні польське дерево у самому корінні, а це коріння було в Умані. Інші гайдамаки, не чужі також своєрідного релігійного фанатизму по відношенню до поляків і євреїв, ненавиділи Умань ще й тому, що це місто вело з ними в останні роки найжорстокішу війну, отже кожен рік коштував гайдамакам десятків, а то й сотень їхніх товаришів, яких або стратили в Умані, або одружили з уманськими красунями. Уманський губернатор називав себе навіть стражем Польщі з боку Синюхи, тобто з боку козацьких і гайдамацьких вторгнень. Недивно, що Умань всіх їх притягувала до себе, навіть і тим, що вони чекали для себе там такої багатої здобичі, якої не могло їм дати жодне місто у польській Україні. Та водночас це місто було і страшним для них.
Бастіони його стріляли досить далеко, що вже неодноразово відчули гайдамаки. В Умані було багато війська, більше, ніж в усіх інших містах тієї місцевості. Але з козаками ще можна було б якось порозумітися, бо між ними було чимало людей гайдамацького походження. Притому всі вони православні. Та зате в Умані було багато дворян, які жили там постійно, і крім того до двохсот барських конфедератів, яких Потоцький і тримав там саме з тією метою, щоб вони були послами міста від гайдамаччини. Крім того всього в Умань прибуло кілька десятків радзівіловських козаків, які супроводжували туди сестру Младановича, комісаршу Бендзінську. Отже Залізняку страшно було йти до Умані, не переманивши до себе уманський полк і особливо Гонту, на якого усі покладали надії, — і Младанович, і Потоцький, і все місто; Потоцький, зробивши Гонту, простого козака, поміщиком села Орадовки, сподівався через нього заволодіти прихильністю усього козацького полку і тримати його у своїх руках проти всіляких незгод з боку гайдамаків і всього українського елементу, у разі заворушень серед нього.
Залізняк, так би мовити, обдурив довірливого Гонту фальшивим маніфестом російської імператриці. Між гайдамаками і уманськими козаками були товариші з колишнього життя, гайдамацтва і родичі за вірою, по крові та спільності історичних спогадів. У уманських козаків була та сама батьківщина, що й у гайдамаків і запорожців — Україна. У всіх у них був один батько — Богдан. Всі вони співали одні й ті самі думи про Морозенка, Харька, Саву Чалого. — Примітно, що пісня про Саву Чалого:
Ой був Сава в Немирові
В ляхів на обіді…
приводила у такий небезпечний екстаз уманських козаків, коли її співали бандуристи під час урочистих обідів полку після оглядів, і так запалювала козацькі серця, що цей жар легко міг перекинутися на саму Умань, тому Младанович заборонив бандуристам співати не тільки її, а й думи про Хмельницького і взагалі усі билинні пісні козацькі. Так саме з цими козаками легко зійшлися гайдамаки і повідомили їм, що в них є наказ цариці різати ляхів і жидів. Пісні того часу цілком підтверджують це, особливо одна, видана Максимовичем:
Та стояв, стояв сотник Гонта в степу три неділі,
Наїхали смілянчики, та він ся їм ввірив.
"Годі, годі, сотнику Гонто, у степу стояти,
Ходім з нами, козаками, Умань грабувати…"
Пісня говорить про той час, коли Гонта виступив із своїм полком з Умані проти гайдамаків і стояв у степу чи в нерішучості, чи дожидаючи їх. Гонта відповідає "смілянчикам":
Ой як мені, пани-молодці, Умань грабувати
І на свого батька-пана руку піднімати?
(Продовження на наступній сторінці)