При цьому, треба взяти до уваги ще й такі обставини. Росія, яка за висловом сучасників бажала прибрати у мішок не тільки Запорожжя, а й багатьох зі своїх сусідів, зводила на південно-західних околицях укріплення і пильно стежила за своїми сусідами, тоді як ці сусіди продовжували жити спокійно і не відали, що навколо них коїлось. Крім Кам’янець-Подільська і Крилова на Дніпрі, Польща на протязі всіх південних своїх кордонів не мала жодного укріплення. Її землі не тільки з боку Запорожжя, а й з боку Бесарабії були відкриті для вторгнення. Ми бачили, як гайдамаки (зграї Чуприни і Чортоуса), боячись появитися перед російськими шанцями на кордоні, відходили з польської України через Волинь і повертались додому з півдня. Польща тому й була такою безсилою на півдні, що на всьому південному кордоні не мала жодного морга казенної землі. Все, що їй належало там, і що вона і не хотіла, і не могла охороняти, вона роздарувала своєму дворянству, яке й повинно було самостійно захищати свою власність. Іншими словами, південна Польща і велика частина західної України не належали Польщі, а були вотчинами князів Любомирських, Сангушків, Радзивіллов, Яблонівських і Чарторійських, а також панів Потоцьких, Браницьких, Мнишків і Ржевуських. Це були, якщо можна так порівняти, турецькі, з необмеженою владою пашів, пашалики у республіканській державі.
Паші ці були або благодійні Гарун-аль-Рашіди ставленням до своїх підданих, робили своїх селян поміщиками, як Потоцький Гонту, або так само з примхи вбивали з рушниць своїх підданих, як Потоцький же вбив Бондарівну. Магнати у цих пашаликах повинні були утримувати за свій рахунок війська, так звані регіменти або корогви, і цими корогвами охороняти державу, тобто власні маєтки. Це й була та "кавалерія народова", або "народна гвардія", а пізніше — міліція чи городові козаки. У гвардію йшло дрібне дворянство, що складало, власне, двірню магнатів, а в козаки набирали ратників з селян. Втім, і дворяни, і козаки служили більше для розваги панів, ніж для захисту країни, як ми це бачили вище при описанні веселощів у князів Любомирських, яким за обідом разом з лакеями, прислужували і війська, стріляючи у повітря з гармат і граючи на трубах та інших військових інструментах. А оскільки магнати рідко жили у своїх південних маєтках, і наїжджали туди тільки для полювання на вепрів або на гайдамаків, то замість себе залишали у своїх вотчинах губернаторів, які були в часи гайдамаччини у Смілій, Лисянці, Черкасах, Корсуні, Чигирині, Умані та інших містах і містечках. Ці губернатори, разом з городовими козаками, охороняли країну, у разі необхідності, укриваючись в укріплених замках, які були в кожному з названих міст. Ці городові козаки, щось на зразок наших інвалідних команд, мали своїх полковників, сотників і отаманів, з яких першими були у більшості поляки, а останніми виборні з козаків. Козаки мали свої мундири — надійні до ліврей того пана, якому належало місто, і лівреї ці додержувались кольорів (барв) своїх панів або свого герба, та й на знаменах їхніх завжди зображувались герби або шифри панські. Взагалі все це було дещо на кшталт панських гайдуків, яких у декого з панів, як, приміром, у Потоцького, було по кілька полків.
Коли не траплялось ніякої тривоги від гайдамаків і від ногайців, козакам нічого було робити, і вони служили своїм панам, як, наприклад, гусари Потоцького, пана Каньовського, які із голими шаблями ловили для нього українських красунь, або стріляли разом з ними диких вепрів.
В Умані особливо було правильно організоване це козацьке військо, на допомогу якого розраховував Залізняк, направляючись з ватагою до Умані. Умань же була, як ми говорили, осереддям польського, католицького і почасти єврейського елемента польської України.
Розглянемо тепер, яким чином утворився і укріпився там польський елемент.
До XVII століття землі в уманській волості подаровані були великими князями литовськими російським людям, як от Семену Кошці та іншим "землянинам". Вони володіли цими землями, тоді ще зовсім малозаселеними, на правах поміщиків. Потім ці землі, які звалися "уманською пустелею" (pustynia humańska), були пожалувані Валентину Олександровичу Калиновському, старості вінницькому і брацлавському, і при цьому королівські емісари розмежували цю землю і зробили їй законний "обвід". Згідно з цим "обводом" уманська волость захопила велику кількість земель, які головним чином межували з тими пунктами, де раніше звичайно проходили татари під час набігів на Польщу і Малоросію, і де потім подвизались козаки і гайдамаки. Уманська волость впиралася у ріку Синюху — а тут саме й лежить знаменитий "Чорний шлях" або "татарська дорога". Із-за Синюхи виходили також завжди і гайдамаки на Польщу. Далі уманська волость впиралася у річку Удич, яка впадає в Буг, а потім ця волость тягнеться до Брацлава. Отже, Умань лежала майже на роздоріжжі татарських набігів, які у середині XVIII століття замінилися набігами гайдамацькими, і від Умані взагалі недалеко було пробратися до татарських доріг, з яких одна називалася "криво-саровською" або "криво-сарайською", а друга — "удицькою".
Колишні володарі Умані Калиновські постійно воювали з козаками. Син Валентина Калиновського Мартин, воєвода чернігівський і гетьман польський коронний, був розбитий козаками під Корсунем і взятий ними у полон.
Під Уманню ж польські війська билися з росіянами при царі Алексію Михайловичу. У 1762 році Умань з частиною України була захоплена турками, а потім відбита у них гетьманом Собеським, пізніше королем Іоанном III. У 1726 році Умань, у числі інших сорока міст, перейшла у володіння Потоцьких. Під час гайдамаччини, Франц Салезі й Потоцький, воєвода київський, мав у київській і подільській Україні до 50.000 селянських сімейств, незмірні простори земель і лісів.
"Чорний шлях" недалеко від Умані був причиною того, що це місто у всі часи зазнавало частих нападів або з боку ногайських татар, або з боку гайдамаків. Ці напади, що завжди супроводжувалися пожежами, якими завершували звичайно свої раптові штурми гайдамаки, зробили те, що за дев’ять років до уманської різні це місто, власне укріплена його частина, являла собою самі руїни. На цьому "стародавньому попелищі", як висловлюються про Умань офіційні папери того часу у 1761 році було закладено нове місто і до 1768 року це вже було багате, квітуче і багатолюдне поселення із замком, сильно укріпленим, з костьолом, синагогою і училищем базиліян, в якому вчилося 400 студентів.
Щоб ближче побачити, чому Умань вважалася престижним набутком для Залізняка, візьмемо сучасний опис цього міста, оборонні сили, якими він розпоряджався і, по можливості, його економічний стан.
Це місто було обведено високим дубовим палісадом з двома баштами, через які в’їжджали у саме місто. Кожна башта мала по дві гармати з приналежностями і з ящиками для картечі. Варта, що охороняла башти, була з шляхетства. Оскільки місто розташоване на значному узвишші і з боку передмість було захищене байраками, та крім того з відкритих сторін його захищали вал, острог (частокіл) і рів, то відносно безпеки воно могло почувати себе впевнено. У центрі міста знаходився замок з великою кам’яною крамницею і службами. Тут було нове укріплення — другий вал і другі палісади. На верхньому ярусі крамниці знаходилася башта з бійницями. Місто могло розпоряджатися цілим кінним полком з 2000 козаків, набраних у маєтках Потоцького. Крім того, у Потоцького було ще 500 чоловік піхоти під проводом Майора. Втім, більша частина піхоти стояла у Могильові на Дністрі, що також належав Потоцькому. Піхота була там для захисту кордонів. Частина її знаходилася у гарнізоні міста Тульчина, що теж належало Потоцькому. Шістдесят чоловік піхоти знаходилося в Умані. Піхота ця, яка називалася "надвірною", перебувала під начальством капітана Ленарда і повинна була утримувати в місті караули, а також вартувати арештантів, число яких іноді доходило до ста чоловік "переважно із запорожців", які вибігають на грабіж (гайдамаки) і їх захоплюють уманські козаки. Врешті, в Умані було двісті конфедератів. Крім значної кількості гармат, у місті було досить ручної зброї, багато пороху, куль, картечі.
До засобів оборони слід також додати ще так званий "економічний будинок" (dom ekonomiczny), укріплений, як цітадель, обведений палісадом і захищений чотирма бастіонами. Ця цітадель неодноразово захищала місто від нападів гайдамаків.
Серед багатолюдного населення Умані знаходилося багато купців — російських (rossyan), грецьких, вірмен і євреїв. У лавках було багато товарів. Крім того, було більше двадцяти дворів (dworków), де жили деякі з посесорів, які ховалися в Умані від гайдамаків. Таких посесорів було до шістдесяти сімейств, які з дозволу Потоцького жили там безкоштовно.
(Продовження на наступній сторінці)