Запевняють, що Залізняк ще раніше познайомився з Гонтою. Коли останній виступив зі своїм полком проти гайдамаків, між ними зав’язалося листування, і твердість Гонти похитнулася. Інша пісня вже ніби від особи уманських козаків говорить, що Гонта дав їм папір від цариці, яка звеліла кошовому йти на Польщу:
А нам сотник Гонта папір від цариці дав,
Та й давши, нам всім вголос сказав:
Що цариця кошовому звеліла так служити,
Щоб іти в Польщу жидову і ляха палити,
І ляхам, і жидам рятунку не робити,
А всіх жидів та ляхів колоти та палити,
А добро їх і пожитки між нами ділити.
Взагалі тут головним чином діяло на всіх, у тому числі й на Гонту, ім’я російської цариці. Тоді відбулось побачення між Гонтою і Залізняком, останньому легко було впливати на першого, маючи в руках грамоту із золоченими літерами. Та ще й Залізняк вмів торкнутися найчутливіших струн козацького сотника — його непомірного честолюбства. Гонта був раніше простим козаком, таким, як усі в його полку. Добрі якості, цінні для козака, підняли його над іншими. Його обрали сотником. Оскільки він міг впливати на полк, то на нього і звернула увагу влада: сам Потоцький відзначав його серед інших, не тільки козаків, а й сотників. Крім звичайної сотницької оренди йому дали особливий маєток, а значить підняли до сану дворянина і поміщика. Це до того підняло Гонту у власній думці, що він не тільки не боявся свого полковника, але хотів вже стати ніби на один щабель з губернатором, і відчував до нього заздрість і приховану злість. Залізняк і бив по цих слабких струнах. Спочатку, кажуть, він показав йому написаний Мельхіседеком маніфест або іменний указ імператриці, який не обманув Глобу, писаря запорозького війська і кошового, але легко міг обманути Гонту, котрий ніколи не бачив нічого подібного. Залізняк при цьому подарував Гонті письмове благословення либедінського ігумена. Він говорив йому про рицарську славу знищення католиків, як це робив славний Хмельницький, про поширення православ’я, про торжество козацтва і водночас зваблював його багатою здобиччю. Завойовникам польської України російська цариця в особі Залізняка, свого посланця, дарувала усі багаті маєтки Потоцьких, саму Умань міг взяти собі Гонта. Російська цариця зробить сотника воєводою російським замість Потоцького. Гонта не міг не повірити усьому, бачучи на власні очі золоту грамоту та інші докази істини слів Залізняка. Російські війська під проводом Кречетникова та інших начальників вже воювали з поляками, приборкували конфедератів. Умань теж належала до партії конфедератів, тому що була власністю Потоцького і навіть вміщувала кілька сот конфедератів. Все говорило за те, що росіяни не в ладах з поляками, особливо з конфедератами. Залізняк був представником росіян від особи запорозького коша і тому йому не можна було не вірити. І не тільки Гонту могли збентежити всі ці обставини. Мало того, Гонта бачив очевидне підтвердження справедливості доводів Залізняка. Усі міські козаки в губерніях черкаській, смілянській, лисянській, звенігородській, білоцерковській перейшли на бік гайдамаків. Не перейшла тільки козацька міліція Гранова, де було п’ятсот хоробрих, добре озброєних козаків, і не зробила цього тому, що їй не було для чого зраджувати свого поміщика, князя Адама Чарторійського. Чарторійський не належав до партії Потоцьких, а відтак — і до партії конфедератів. Він належав до партії Понятовського, як його родич, а значить, був прибічником Росії. Решта були ворогами Росії, а значить і Залізняк повинен був бути їм ворогом як представник Росії у польській Україні. Усі ці міркування, а віддалені — російське воєводство, володіння Уманню, слава, багатство, пошана — не могли не похитнути Гонту. Коли Залізняк говорив йому, що він буде воєводою російським на місці Потоцького, Гонта запитав:
— Добре, а ви, пане Максиме, чим будете — полковником, чи що?
— Ой, дурень! — відповідав на це Залізняк: та я ж буду гетьманом обох сторін, як пан Хмельницький.
Залізняк, як видно, сам захопився своїми мріями, сам вірив у своє високе призначення, в яке його примусив повірити Мельхіседек, і принадив до цих марень й іншого честолюбця. Переконання, з яким говорив Залізняк, сприйняв і Гонта. Він повірив, що буде російським воєводою і вирішив діяти заодно з Залізняком.
Що ж робив у цей час полковник Обух, прямий начальник Гонти, який разом з ним виступив проти гайдамаків, коли Гонта входив у стосунки з Залізняком і вони разом вирішували долю всієї польської України і загибель Умані? Тучапський говорить, що коли була отримана достовірна звістка, що понад 500 гайдамаків знаходяться вже на шляху до Умані у селі Соколовому, і що вони вже пробираються до цього міста, негайно було наказано козачому полку, залишивши у місті піхоту, йти на "під’їзд" супротив гайдамаків. Уся надія, за його словами, була на Гонту: таким було значення Гонти у всій козачій міліції, тоді як він був тільки підлегла Обуху особа і від нього залежав тільки його загін. Цією експедицією командували обидва полковники — і Обух, і Магнушевський. Тільки-но полк вибув з Умані, як козаки, за настійною вимогою Гонти, відразу усунули з їх посад обох полковників, даючи тим знати, що між ними і Залізняком вже все узгоджено. Тучапський додає, що Гонта з поваги до старої дружби з Обухом і Магнушевським і до їх заслуг, дав їм кошти втекти за кордон. Однак кілька козаків і там їх переслідували, побоюючись, щоб вони не попередили Умань, і щоб це місто, яке цілком довірилося Гонті, легше було прибрати до рук.
Це свідчення доводить, що Гонта, коли удруге давав урочисту присягу на вірність своєму обов’язку, вже був у стосунках із Залізняком і вирішив загибель Умані. Фальшивою присягою він просто хотів приспати пильність Младановича і війська, яке залишалось у місті під начальством капітана Ленарда і хорунжого Марковського. Цим ще більще підтверджується обставина, що вибачає Гонту і свідчить, що він був далеко не лиходій, а нещасна жертва обману. Такою ж жертвою був і сам Залізняк, якого обманув Мельхіседек, і на цього ченця повинен впасти весь тягар злочинів, здійснених тисячами ошуканого ними народу.
Наступного дня після вибуття козаків з Умані назустріч гайдамакам, неспокій у місті не зменшився, а зростав. Приходили чутки за чутками, що гайдамаки наближаються до міста, а що робили козаки і Гонта ніхто не міг сказати нічого певного і страшні підозри почали розхитувати усю масу, яка з години на годину очікувала вирішення своєї долі. У невимовному жаху усі католики почали готуватися до смерті і, а хто мав щось цінне, поспішав сховати це, і тому у землю заривали золото, срібло і усі коштовності, "які й досі ще відкопують", додає Тучапський у 1787 році, майже через десять років після різні. Католицьке духовенство, ректор Іраклій Костецький, другий місіонер Єпіфаній Сахоцький, третій місіонер Леберій Очаський, усі три ченця базіліянського ордена та інші вирішили залишитися у монастирі, інші ж шість ченців-вчителів, з дозволу свого ректора, поїхали на Волинь. Ченці, що залишилися у місті протягом трьох днів, у п’ятницю, суботу і неділю, тобто 5, 6 і 7 червня до 8 годин ранку усіх обивателів, які з жахом прибігали до них, вони заспокоювали, утішали, у вірі святій стверджували, сповідували і причащали, а на четвертий день, 8 червня, у понеділок, і вони — завершує Тучапський — разом з іншими прийняли жахливу смерть".
Але поки ще не настав цей фатальний день, коли наведений гайдамаками загальний жах примножив табір втікачів, які зупинились у Грекова, загальна паніка примусила багатьох з обивателів, особливо дворян, зібратися до Младановича і умовити його відправити жінок і дітей до Тарговиці, містечка неподалік від Умані на річці Синюсі, на самому березі російського кордону і якраз напроти російської фортеці Новоархангельськ, для того, щоб усі ці нещасні могли перейти на російські землі і там врятуватися від неминучої загибелі під захистом російської зброї. Все вже було готове до від’їзду. Але в ту саму ніч, коли уманські обивателі з передмість дізналися, що дружини і діти кращих родів (сімей) тікають, аби врятуватися на російській землі, і коли ці жінки і діти вже сідали в екіпажі, до замка забігли юрми жінок, міщан, священики і євреї з плачем, проханнями не робити такої тривоги, бо тоді й вони усі захочуть бігти з міста. Вони запевняли, що козаки знищать сволоту (motloch) Залізняка. "Їхні сльози і прохання переконали нас, — говорить Вероніка Кребс, яка також збиралася з матір’ю і сестрами їхати з Умані — і ми залишились, радіючи, що не залишаємо батьків і чоловіків у небезпеці".
Але не так дивились на це інші сучасники-поляки. Вероніка Кребс, як дочка Младановича, звичайно, схвалювала розпорядження батька, який не дозволив жінкам і дітям шукати порятунку на російській землі, і тому вона говорить, що була рада залишитися, тим більше, що якимсь чудом їй вдалося врятуватися від смерті. Але Липоман прямо дорікає йому за те, що він відступив від свого рятівного рішення і інших потяг за собою у прірву.
Впродовж всіх цих днів, коли тривога в Умані сягнула крайніх меж, від козачого полку не надходило зовсім ніяких повідомлень і це збільшувало жах. Думали, що Звенигородською дорогою і не могли дійти звістки, тому що вісників не допускали гайдамаки. А між тим непевні, але тим більш страшні звістки невпинно облітали все місто і табір, і всі чекали смерті. Одні говорили, що був лист від полковника Обуха, який пішов разом з козаками, інші — що вісті надходили невідомо як, і були всі безвідрадні, і тим напруженішим і безвихіднішим ставало становище міста, яке вже очікувало загибелі з години на годину.
(Продовження на наступній сторінці)