Ця урочистість приховувала чисто практичні розрахунки Потоцького, який оголошував на повний голос, що "причиною такого надзвичайного свята є істинна любов до вітчизни і своїх співгромадян", що він, "знаючи дуже добре, що його уманська вотчина з усіма околицями знаходиться на межі трьох держав — російської, турецької і татарської, і поблизу важливих доріг, з цими країнами з’єднана для торгівлі, а значить для користі тутешнього народу вельми здатна", що "місто Умань з давніх давен своєю торгівлею як у Польщі, так і за кордоном відоме, отже багато географів називало його — одні столицею всієї України, інші переддвер’ям прикордонним", що "багатьма перевагами від польських монархів збагачене", але "усі такі вигоди воно з часом втратило як через внутрішні смути у королівстві, так і від частих наїздів різних закордонних негідників (гайдамаків і ногайців), які неодноразово грабували місто, спалювали і розоряли його і майже зрівняли з землею, що привело до крайнього спустошення краю", що "прагнучи воскресити помертвілу діяльність у місті, володар його наважився на свій кошт ці руїни привести до такого стану, щоб місто приносило вітчизні славу, краю — захист, народу польському і місцевим мешканцям — безпеку, користь та різні вигоди". Ось з такою метою місто було укріплене палісадами, валами і зведенням на трьох сторонах "пентагоном бастіонів", так що при розташуванні вулиць у місті ці бастіони і батареї могли обстрілювати усі входи і виходи, які, крім того, укріплялися рогачками. На ринковому майдані була влаштована "гіельда" (gielda), ратуша, разом з гостинним двором на 20 лавок, і все це захищалося чотирма бастіонами, влаштованими у центрі міста.
Таке було значення Умані для усього краю. Таким же вважали це місто і гайдамаки, бачучи у ньому нову Варшаву, тільки збудовану поляками на чужій українській землі.
Справді, місто швидко зросло ніби з землі, завдяки своєму щасливому розташуванню і тим вигодам, що були тому дані. За сім років він залишив далеко позаду себе старі, славні козацькі міста і містечки — Чигирин, Крилов, Черкаси, Канів, Білу Церкву, і козацтву, у тому числі і гайдамакам, не могло не бути завидно, як зростає польське місто у них під боком, а їхній славний Чигирин лежить у руїнах і запустінні, так що сліди рук батька Хмельницького рік від року стиралися з обличчя української землі. У Чигирині була бідність, а в Умані — привільне життя. Усім міським обивателям, які мали в Умані будинки, дозволялися усі види торгівлі, незабороненої законом, без плати будь-яких податей і зборів протягом чотирьох років, а після цього терміну, хоч і встановлювався платіж, але набагато менший у порівнянні з іншими містами. "Для вящої місту і його мешканцям безпеки", число козачої та іноземної міліції було примножене до тих розмірів, які ми бачили вище. В Умані запроваджено було кілька ярмарків, усі триденні і одна дводенна "з вільним винним продажем". Торгівля на ярмарках була теж вільна, без будь-якого торгового мита", як для місцевих обивателів, так і для приїжджих. На ярмарки привозились: мед, віск, хліб, сало, горілка, хутра, шкіра, риба, сукна, мануфактурні вироби та усі інші предмети, так само, як і коні, худоба і вівці. Для заохочення торгівлі і для "примноження дружніх відносин із сусідніми державами", дозволялося усім поселянам і мешканцям уманської волості, "вже не тільки відкупщикам" (arendarzam), як водилося раніше, а усім вільно торгувати в Умані на ярмарках медом, віском та іншими сільськими продуктами. На цих ярмарках, "для повної купецтва та покупців безпеки", до звичайного гарнізону, що завжди перебував у місті, ще додавалася військова сила. Усім, хто збирався на ярмарок, особливо ж зарубіжним купцям, як російським, так і турецьким, і татарським підданим, "для вящої їх безпеки", посилався військовий конвой, коли вони присилали в уманський замок повідомлення про те, що наближаються до польських кордонів. Так само конвой супроводжував і тоді, коли вони повертались з Умані. Все це, звичайно, робилося для запобігання набігів з боку гайдамаків. До того ж, іноземні гості, як із східних народів, так і російські піддані, перевозилися через ріку Буг безкоштовно, а у самій Умані отримували квартири і сіно для коней. Коли приганяли на ярмарку стада овець і рогатої худоби, табуни коней, то для них відводились потрібні і вигідні пасовища, а на ярмарках — майдани. "Для заохочення іноземних торговців і підвищення репутації самих ярмарок" Потоцький з своїх доходів відпускав кілька тисяч злотих. Якщо іноземцям не вдавалося продати на ярмарку свої товари, як от: сукна, мануфактури, бакалію, сіль, рибу, шкіри, мед, віск, сало, гаряче вино, тощо, то їм дозволялося усі ці товари залишати на складах у місті, де вони зберігалися до наступного продажу без будь-якої плати за це. Врешті усім іноземним підданим, російським, турецьким, татарським, молдавським та інших держав, також усім, хто належить до уманської волості і живе всередині королівства, людям будь-якого звання давався загальний дозвіл — заводити собі житло в Умані, будувати будинки, займатися торговими та іншими промислами, винним продажем тощо, під захистом і протегуванням Потоцького.
Не дивно, що Умань за кілька років так піднялась, що їй заздрила вся Україна. Дочка Младановича, якій під час уманської різні було вісімнадцять років і яка залишила нам записки про це нещастя свого міста, говорить з приводу торгівлі, багатства і дешевини в Умані: "У лавках було мало жидів, а більше греків і турок, через це не тільки бакалію, а й апельсин ми купували за дві копійки, каштани — все одно, що жолуді, ікру — бочками, а сьомга, як свине сало, у великій кількості продавалось".
Крім уманських багатств, які не могли не причаровувати гайдамаків, крім осереддя в Умані польського елементу, який не менше багатої здобичі вабив до себе цих зліших ворогів усього польського, уманська волость повинна була стати жертвою народного обурення вже й тому, що вона сама перетворилася у той час на таку собі гайдамацьку колонію. В уманській волості знаходилось до тисячі сімейств, глави яких у молодості були гайдамаками, а тому не могли не згадувати час від часу діяння своєї молодості. Це трапилося так: Младанович, прагнучи знищити будь-яким способом гайдамацтво і бродяжництво, придумав вдатися до найромантичнішого, чисто казкового способу приборкання гультяїв. Щороку гайдамаки нападали на уманську волость, грабували її, палили, і щороку Младановичу вдавалося ловити гайдамаків десятками і сотнями. Як комендант прикордонної фортеці, володіючи правом військового суду, а значить правом життя і смерті, Младанович зазвичай судив полонених гайдамаків військовим судом, за магдебурзьким законом. У ратуші писав він смертні вироки винним і виводив на площу для страти. Але перш ніж гайдамака посадять на кіл чи повісять, Младанович показував його уманським дівчатам, які славились красою. Оскільки гайдамаки були з ними однієї, української крові, то й вони були не менш гарні, ніж ті дівчата, можливо, сестри їхніх товаришів-гайдамаків. Якщо якась дівчина вибирала собі кого-небудь із засуджених на смерть гайдамаків, і якщо він давав присягу стати землеробом і селянином, то його відразу прощали, давали йому волю, і, ніби у придане, він отримував ще й землю, худобу, хліб і ліс на будування хати, і навіть гроші. Цим способом, кажуть сучасники, Младанович дав уманській волості до тисячі сімейств за десять років, що дає, у свою чергу, сто прощених щороку гайдамаків.
Ці колишні гайдамаки зі свого боку тягли до себе юрби Залізняка, і юрби ці справді йшли на Умань.
Розділ XVI
Подивимось тепер, що робиться в Умані у той час, коли гайдамаки лютували у Смілій, в Черкасах і в Лисянці.
Ледве тільки рознеслася страшна звістка про гайдамацьке ополчення, яке приймало розміри поголовного народного повстання, і коли у країні поширилися чутки про те, якими небезпечними мотивами керувався цей рух, польське і єврейське населення України (szlachta і żydowstwo), з жахом кинулися шукати порятунку, хто до Лисянки, хто до Білої Церкви, хто до Умані. Ми вже бачили, яка доля спіткала тих, хто ховався у Лисянці. Врятувалася тільки Біла Церква. Але єдина надія покладалася на Умань, і "нещасні великими юрбами тікали" у це місто. Втікачів було стільки, що місто, незважаючи на те, що було досить велике і просторе, не могло вмістити усіх. Площа, вулиці, передмістя — все наповнилося обозами з майном і шукаючими порятунку поляками та євреями. Самих тільки посесорів налічувалося до 226. Інших втікачів можна було обчислювати тисячами.
Коли не залишалося жодного сумніву, що повстання не обмежиться самою Смілянщиною, але що бунтівники, посуваючись далі і далі, буквально "хлюпають по крові" і "плескаються" у ній, за висловом очевидців, Младанович наказав всьому козачому полку, який не квартирував у місті, негайно зібратися в Умань, ніби на огляд (na popis). Коли усі зібралися, Младанович вирішив секретно переговорити із сотниками, у числі яких, як ми пам’ятаємо, був і Гонта, на якого найбільше і сподівався Младанович і вся Умань. Младанович пояснив їм причини, що примусили його зібрати полк. Він заговорив про небезпеку, що загрожує краю, про те, що полк повинен виступити проти Залізняка, щоб не дати обуренню посилитися і прийняти більш загрозливі масштаби. Він старався заохотити сотників на цей подвиг. Потім уся полкова старшина із знаменами відправилася у православну церкву св. Миколи, присягнула знову, як того вимагала важливість обставин. Після здійснення цієї церемонії, знамена віднесли у козачий табір, розташований попід невеликим лісочком біля самої Умані, який звався Грековим. Між тим Обух, Гонта та інші сотники з усією козацькою старшиною знову пішли до Младановича.
(Продовження на наступній сторінці)