— Дуліби спершу хочуть послухати, що скажете ви — тиверці, поляни, уличі.
Волот не роздумував довго.
— Не відаю, як подивляться на цей похід інші, — мовив хмуро, — а Тивер одразу скаже: ні. Люду тиверському не до того, щоб іти й брати мечем чужі землі. Своя горить під ногами. Голод і мор гряде. Не сьогодні, то завтра пси заволають по дворах, а зловіщі по пущах.
Дуліби непевно якось переглянулися між собою.
— То може ж, саме похід і порятує люд тиверський від голоду та мору?
— Як то?
— Ті, що підуть, собі здобудуть яства і кревним своїм.
— А що буде, коли ромеї осилять нас і самі підуть у нашу землю? Чи може голодна Тивер ісполчитися і вийти на рать? Зрештою, між нами й ромеями укладено ряд. Чи личить саме нам ламати його? Згадайте, якої крові коштувало замирення. Дулібам, може, й байдуже, чим завершиться похід. Вони — далеко, їм не доведеться розплачуватися хребтом, а нам випаде така доля, тому й стоїмо на своїм: ні і ні!
— Кажу ж, — боронився старший серед волинських мужів, — князь Добрит не має наміру повелівати. Він хоче знати думку всіх антів, а вже як знатиме, скаже склавинам, пристаємо до походу чи не пристаємо.
Мовлено немовби й щиро, без звичного в таких ділах туману, а Волот не міг погамувати невдоволення, його усе ще тіпало й підбивало перечити. Тому осмілився й заговорив стольник.
— Нарочиті мужі вважають, що про цю речницю з Волина слід говорити на вічі?
— То вже як собі знаєте. Для нас важливо, аби ми сказали князеві Добриту те, що думає вся Тивер.
— На тому й станемо: князь Тивері знає, що скаже нині люд тиверський, його речницю вважайте за речницю люду. — Стольник помислив мить і вже потім додав: — А зараз прошу нарочитих мужів із землі Дулібської до княжого столу і княжих яств. Ними он яку путь подолано час і перепочити з путі.
Сиділи за столом у Черні, сиділи опісля і в Волині, пригощались-перепочивали і знову пригощались, а черв'як, що його зродило у серці князя Волота принесення в жертву богам младомладої і красної з красних діви лиш змовкав на час — не гинув. Інші жартують, захмелівши, або розповідають бувальщини-подвиги, бувальщини-перестороги, а він слухає те й хмуриться. Бо чує: нуртує-перевертається в ньому той черв'як, ссе із серця кров і не дає покою мислі.
— Землі Фракії—багаті землі, — хвалився застіллю князь уличів Зборко.. — Я запримітив їх тоді ще, як ходили в ромеї за Юстина. Доли — зором не зміряєш, а в тих долах земля, ніби масло. Плодоносна земля, братове. Суху палицю встроми — і дасть коріння. А ще ж є гори зелені, сонцем засіяні, а в тих горах — випаси для худоби, затишні долини для не відаючих спеки нив. Бо ріки течуть із гір і несуть у доли жадану вологу, бо не дмуть вітри-суховії, як дмуть нині і прісно дутимуть у нас.
— Князь Зборко лише те й бачив у Фракії? — хмуро дивився в його бік Волот.
— А що мав би бачити ще?
— Хоча би й те, скільки твердей-фортець мають там ромеї і скільки воїв по тих твердях. А ще мав би пригадати він, як нам ломили там за Германа та Юстина ребра, скільки голів тоді не долічилися.
— І це каже той, хто водив нас не так давно до тої ж Фракії, хто казав: "Анхіал — багатий город і ще багатше пристанище. Візьмете — на всю добу дарую його вам"?
— Я водив вас, княже, не на татьбу, я водив для того, щоб провчити ромеїв за їхні розбої на нашій землі, щоб примусити їх рахуватися з нашою силою і здобути бажаний мир. А до чого кличеш ти? Чим зваблюєш нас у ромеях? Чи тобі мало того, що мав там за Юстина та Германа, коли пішов непроханий, що мали опісля тиверці від Хільбудія? Невже не відаєш, бувши зі мною в тій же Фракії, яких зусиль коштувало нам, аби ромеїв запевнити та й самим упевнитись: ліпше убого, зате привільне жити в своїй землі, аніж полягти за достаток у чужій? Нам і тут, де сидимо від діда-прадіда, не тісно.
— Одначе не вельми й сито, — поспішив заперечити Добрит. — Я тому й не сказав склавинам свого твердого "ні", що житіє нашого люду не дає грунту бути певним і твердим. Чому мовчиш, князю Тивері? Чом не кажеш тут, що засіяні підвладним тобі людом поля друге літо не дають йому збіжжя, а худобі — звичайної травиці-поживи на луці чи в лісі? Як житиме і з чого житиме такий люд, коли сидітиме в обводах спаленої сонцем землі й тішитиметься тим, що живе в мирі?
— То наш клопіт, княже.
— І все?
— Пагуба спечна не може тривати вічно. Ми нічим не прогнівили богів, аби так немилосердно карати нас. Я вірю цьому і люд мій вірить, тому й сподівається: ще плодоноситиме Тиверська земля, а плодоноситиме земля, буде й на нашім подвір'ї свято.
— Віри замало, князю. Віра — набуток отроків, а ти муж і не лише ратний, а й думаючий.
Добриту, видимо, не по серцю те, що тиверський князь аж надто вже колючий сьогодні. Втупив у нього прискалені в гніві очі й мовчить. Та гнів його не охолодив, лиш підцвьохнув Волота.
— А тепер я запитаю тебе, княже, — ісполчився весь, — що робитимемо, коли станеться так: ми знімемося й підемо всім ополченням у ромеї, а обри тим часом до нас?
Примовк привідця дулібів. Всього лиш загадався чи не знав, що сказати. І мовчання те не пішло йому на карб. Засумнівався в доцільності походу князь уличів ("А що, — мовив, длубаючись у тім'ї, — і таке може статися"), одразу й доволі рішуче перейшов на бік Волота князь подніпровських полян.
— Я теж тієї думки, — сказав Добритові. — Не час ісполчатися і йти в ромеї, час думати про міць своїх земель. Обри, ставши сусідами, не випадково вторгаються в наші весі на обводах і пробують нашу силу. Вони щось замишляють супроти нас і ждуть слушної нагоди. Такою нагодою, гадаю, й буде наш похід у ромейські землі.
— Було б ліпше, — не так уже завзято, а все ж боронився старший серед князів землі Тиверської, — коли б ми не гадали, а напевне знали, що помишляють обри. На тебе, княже полян, покладено стояти на обороні нашої землі з боку степу, ти мав би й подбати про це.
— Дбаю, княже, хоча похвалитися великою обізнаністю й не можу. Стороняться нас обри, і до себе не пускають, і самі не кажуть: "Хочемо жити яко сусіди з сусідами". Вторгаються натомість, пробують силу. А це й змушує гадати: недобре замишляють вони супроти нас.
— І я кажу, — не забарився подати голос князь Волот, — обри — меч, що повис над нашою шиєю. Тивер більше ніж певна: коли зламаємо укладений із Візантією ряд і підемо в землі Фракії, імператор не поскупиться, підкине обрам міхи з золотом, і ті ударять нам у спину.
— Звідки така певність?
— Чи князь не знає: на Тивер віддавна покладено обов'язок боронити землю Троянову з боку ромеїв, у неї був час і нагода познайомитися з норовами сусідів.
Бачили, не хочеться Добритові поступатися своїм, і все ж бесіда з ним по якомусь часі пішла на примирення. А примирення на диво швидко одмінило й Волота. Як би там не було, таки ж на його стало. А то не якась там абищиця, то — услада серцю. Улігся й занімів нарешті дражливо-неспокійний черв'як, прийшло бажання розправити плечі і скинути з них зроджений невдоволенням камінь. А вже як скинув, не міг не пригоститися за столом, що його заставив яствами та питвом князь Добрит.
Нагледів якось: усі під хмелем уже, гудуть, ніби бджоли, й підсів до Острозора.
— Хочу поговорити з князем полян осібно.
— Я теж маю таке бажання, — приязно усміхнувся Острозор. — Жду лиш нагоди.
— Гадаю, саме час. Насамперед маю подякувати князю за те, що був тверезіший від інших і допоміг утримати Добрита від згубної спокуси — іти в непевний час на ромеїв.
— Що моя поміч? Князеві Тивері слід дякувати, що мав у серці мужність стати супроти всіх. Люд тиверський може пишатися таким привідцею.
Волот не перечив, одначе й не радів похвалі.
— На жаль, цей привідця не привів його до сподіваної благодаті. Важкі літа переживає Тивер, і хто знає, як переживе їх.
— Мої моряни повідали мені, яка скрута спіткала люд тиверський. Отож їхав сюди й гадав собі: чи не час нам, зробивши один, робити й другий крок?
— Тобто?
— Лодії змайстрували, пристанище маємо. Пора посилати торговий люд в інші землі, хай везе туди наш, звідтам чужий товар. Князь, сподіваюсь, розуміє, яка то вигода і людові, і землі?
— Коли везти товари, то тільки до ромеїв, — ожвавився Волот.
— Більше морем Евксінським немає куди податися. Візантія — світове торжище, там збирається мало не весь торговий люд, як із заходу, так і зі сходу. І це, скажу по щирості, була одна з причин, що спонукали мене обстоювати мислі князя Волота, а не Добрита. Настав час не з мечем іти до ромеїв, а з товаром, не мечем боронитися від них, а знов-таки своїми ринками і своїм товаром..
— Це правда. Це велика правда, княже! Чи я не бачу, чи не знаю: ромеям не так просто кликати обрів. Покликати — означає посадити на своїй землі, лишити в тих землях. А чи їм потрібно саджати в себе ще й обрів? Чи мало мають клопоту від тих, що насаджали вже, від того, що полізли на захід і не знають, як вибратися тепер звідти?
(Продовження на наступній сторінці)