Теслі ще вчора змайстрували високу лодію з поличчям Хорса й поставили її на дубові паколи. Під лодію наклали дрібно й недрібно наколених дров, заздалегідь висушених, тих, що спалахують від смолоскипа й палають смолоскипом. При дубі ж, що росте під скелею і має божу оселю — дупло, розбили високий, жовтогарячого кольору намет. Там, у наметі, й має статися перше Ласкавчине побачення з богом. Об'явиться перед нею до осліпу ясний і доброликий, усміхнеться потішено-вдоволеною усмішкою та й скаже: "Ти до вподоби мені, дівчино, беру тебе". Поцілунок його буде болісним, та лише на мить. По тій миті настане солодке забуття, а поки воно триватиме, покладуть божу обраницю в лодію і віддадуть вогню. Ясний Сварог візьме її на свої дужі длані й понесе разом із лодією через всеньке океан-море на острів Буян, в країну постійного літа і вічнозелених садів, духмяного аеру в садах та при потоках. А вже як станеться Ласкавчине воседля в божих хоромах, як побереться з богом та усладить його солодощами злюбними, має згадати й про них, поселян землі Тиверської, та ублагати світлоликого Хорса, аби не палив їхні ниви своїми вогненними стрілами, давав землі плодоносну силу, а люду — блага земні, утіху-сподіванку на життя.
— Іде вже! Йде! — пішло-покотилося хвилею. — Божа наречена йде!!
Ті, що заговорилися чи не спроможні були нагледіти її, спиналися навшпиньки, зирили через чужі голови й знову спиналися.
— Погляньте, таки йде!
— Йой, та яка пишна!
Ласкавиця не сама верстала путь між городом і капищем Хорса. Попереду, на відстані двох-трьох сулиць, простував торованою стезею князь, за князем — вона у супроводі двох старих бабусь в одязі жриць. По один і другий бік від них ішли, яко охоронці, мужі при повній броні. Їх було чимало, та не вони впадали в око і не на них заглядався люд тиверський. Божа наречена звабним метеликом виділялася серед усіх, на неї й зирили, її тільки й мали в оці. Бо таки звабна була. Присяйбіг, такої у Тиверській землі й не виділи.
Через ті доглядання та перемовляння не всі завважили, як там, біля капища, стали лаштуватися діви та жони зі стольного города. Тоді аж помітили їх, як заспівали високим і злагодженим співом:
Діві преліпій слава навіки! Слава й хвала! Слава й хвала! Від роду до роду, Від краю до краю Слава й хвала, слава й хвала!
— Слава й хвала! — дужо виголосив здравицю й натовп. — Хвала Ласкавиці! Слава божій нареченій!
— Ходи до нього, красна діво, та будь щедрою з ним! Ублагай ясноликого Хорса, най змилостивиться над нами, над дітьми та худібкою нашою й не смалить, не випікає злаки земні!
— Най живе в злагоді з усіма богами ясними та надоумить їх, аби не скупилися дощами, поливали землю набілом дів піднебесних, сприяли та й сприяли визріванню жита, пшениці і всякої пашниці!
— Будь щедрою і вблагай!
— Будь доброю і послужи нам! На те уповаємо, того від тебе ждемо!
Одні норовили всього лиш ближче стати до Ласкавиці й бути певними, що почула їх, інші простягали руки й опускалися перед божою обраницею на коліна, ще інші бігли поруч, зазирали їй у вічі й просили не забути про них, коли стане щасливою із щасливих. Ласкавиця, видно, не спроможна була чути усе і всіх, або дивилася на людей і дивувалася людям, або згоджувалась із ними, кивала на знак згоди головою і якось непевно усміхалася.
— Вона хмільна! — примітив хтось із тих, що не кричали і не благали про заступництво. — Гляньте, вона хмільна!
— А ви хотіли, — попрікнули чи всього лиш зауважили збоку, — хотіли, кажу, аби тверезою йшла на жертовник? Перше й останнє воседля у дівчини. Чом би й не випити перед ним?
Князь наблизився тим часом до капища й повелів щось старим жрицям. Ті недовго дослухалися, самі гаразд знали, що мають робити. Взяли під руки Ласкавицю й показали, куди має йти. Дівчина оглянулась раз, оглянулась і вдруге — когось шукала, ба навіть кликала й поривалася кличучи. Зрештою послухалася стариць і пішла до намету.
Мужі стали обабіч запони, що позначала собою вихід, хор дужо і злагоджено заспівав величальну. Тільки тепер уже воздавав хвалу не дівчині — богові Хорсу, тому всесильному і всемогутньому богові, на якого уповали нині, від якого ждали заступництва і благодаті.
Спів угомонив згромаджених довкола капища поселян чи те, що мало статися під накриттям співу. Туманіли один з другим і відмовчувалися, відмовчувались і ждали. І саме тоді, як людське мовчання стало надійно тривким, почувся несамовитий крик. Тієї ж миті відлетіла ніким не притримувана запона і з намету вихопилася напівоголена й до невпізнання нажахана дівчина.
То була Ласкавиця. Ті, що стояли ближче, примітили:
вона поривалася втекти і, пориваючись, благала про поміч-порятунок. Хтось відгукнувся на те благання таким же, як і в Ласкавиці, криком-відчаєм, хтось перевів тільки подих чи й, не переводячи подиху, заціпенів. Бо таки було чого холонути жилам у людському тілі й ціпеніти тілу: на бездоганно білій донедавна туніці божої обраниці, там, де б'ється серце, розпливалась і палахкотіла полум'ям молода дівоча кров.
Усе те тривало мить, може, дві і лишилося в пам'яті як видиво. Хтось дужий і лютий схопив по тій миті дівчину за руки і так само рвійно, як і з'явилася, запакував у наметі. Ще чулися благання, угадувався здушений крик, та по тому все й стихло. Навіть спів урвався раптово і не зовсім злагоджено. Лиш згодом, як підняли запону та стали виносити таріль із Ласкавчиною крівцею, затим — покриту білим покривалом Ласкавку, знову зачувся він при капищі, одначе не дужо й піднесено, як колись, — сумно та жалісно пішов улоговиною.
Під той спів урочисто виносили й клали божу обраницю на верхній палубі лодії, він додавав жалю й тоді, як обставляли її тимчасову оселю лагвицями з яствами, окринами та жбанами з напоєм, квітчали квітами з лісу — такими синіми, як її очі, такими білими, як дароване перед воседлям у божі хороми вбрання і такими черленими, як пролита на жертовник кров. Та ось спалахнув під подією вогонь, шугнуло ласе на поживу полум'я — і так же дужо шугнув разом із полум'ям перед цим тихий та жалібний спів. Мов наляканий птах, злетів із премногих жіночих уст, ударився об скелю-крутопадь і, посилений нею, виповнив собою улоговину, не лише ближні, а й дальні околії. Його примножили крики-прощання Ласкавчиних кревних, стогін-благання люду тиверського: не забувати про нього, битого безліттям, знекровленого голодом та ратними вторгненнями, пам'ятати й там, у божім оседку, що він — її люд, а всі поселяни — її кревняки. Йде ж бо до бога, стане жоною ясноликого бога. Кому, як не їй, младомладій і непорочно чистій, красній із красних, належить розщедрити Хорса й зробити милостивим до них. Розщедрити й зробити милостивим!
XVIII
Давно погасло вогнище на капищі Хорса, стала попелом-тлінню та, що її приносили в жертву богам, а князь сидить та сидить у своїм чернськім теремі, не хоче чи не сміє показуватися на очі ані челяді, ані околишньому людові. Такий сум ліг від того дня на серце, ніби і його торкнувся отой потужно-дужий, всеспопеляючий вогонь. Та що торкнувся — висмалив у ньому все, лишив холод і тлінь, сумну замрію і ще сумніше збайдужіння, коли по щирості — зневіру і ляк. Ано, і ляк. Бо не певен уже, що він князь на Тивері. Не хотів же, і помислами, й серцем був проти того, щоб посилати в дарунок богам людей, а не вийшов і не став супроти того прадавнього покону. Чому, спитати б? Зрадів, що віче увільнило від обов’язку брати жереб, що солодко сказало про князя: такого не було й не буде? А спершу ще, як вихопився з думкою-порадою Жадан? Чом тоді промовчав і не поклав край безумству? Він же не хтось там — князь, його думка — не те, що думка якогось волхва.
Що те дівча кричало, коли випорснуло з-під жертовного ножа й вихопилося на мить-другу з намету? Благало змилуватися, не губити? А так, крикнуло ж бо: "Княже, ти один все можеш, захисти!" А він промовчав. Потупив долу зір і промовчав. Бо не міг уже захистити, бо раніш мав би подумати, як вдіяти, аби не слали люд його під жертовний ніж. Ано, раніш!
"То чому ж не подумав? Порада волхва виявилася аж надто несподіваною чи злякався тих, що стояли за спиною волхва, що одному доведеться осилювати всіх? Посоромся, Волоте. Адже хтось колись має вийти й стати супроти всіх, коли покон їхній не сприймається розумом, коли тому покону не схильне коритися серце".
— Княже! — став на порозі стольник і обірвав тим окликом його роздуми. — До Черна прибувають нарочиті мужі з Волина. Кому накажеш прийняти їх?
— Які мужі? Чого?
— Кажу, ще тільки прибувають, тому й не відаю, чого.
— Скажи, най спочинуть з дороги. Приймемо за обіднім
столом.
Довелося збирати малу раду. А вже як зібрали, покликали й нарочитих із Волина.
— Чим стривожена земля Дулібська? Пощо шле до нас мужів своїх?
— Тривог особливих немає, — старалися бути поважними і розважливими дуліби. — Одначе те, з чим ми приїхали до Черна, справді не терпить. Днями гостювали у Волині сли від слов'ян, що живуть у горах і за горами. Приїздили кликати нас, дулібів, тиверців, полян, уличів, ба навіть тих, що на сівер від нас, аби приставали до них та йшли купно з ними у землі ромеїв. Ми, анти, як водиться, у землі Мізії та Фракії, вони — в Іллірик. Мета походу — оружно прийти й оружно сісти на тих плодоносних землях. Князь Добрит з цим і послав нас до Черна: чи пристає Тивер до загальнослов'янського рушення?
— А що дуліби, поляни, уличі?
(Продовження на наступній сторінці)