— Часи непевні і не лише для нас. А все ж я так мислю: перезимуємо, діждемось тепла, а з теплом — божої благодаті, і підемо в ромеї: на побачення з імператором, на укладення ряду з ромеями. Гляди, саме те побачення, які зацікавлення в торгах, відвернуть появу обрів біля обводів Троянової землі.
Волот заяснів видом, здавалось, геть протверезів, потішений тим, що чув.
— Слухай, княже, — усівся зручніше. — Це ж неабияка мисль. Ти говорив про це з Добритом?
— Ні, спершу хотів дійти згоди з тобою.
— То ходім поговоримо. Най не печалиться тим, що земля Фракії утікає з його рук, най гострить розум свій на інше діло.
Ще з ночі задув і колотить лісом потужний східний вітер, той, що приносить на своїх крилах пахощі моря і степу, а ще згадку про простір і жадання простору. У полі, ясна річ, біда від такого: сліпить людям і коням очі, смалить недосмалені ниви, а тут, у лісі, окрім услади від гомону, що йде верховіттям і будить рвійні мислі, молодечі бажання, анічого. Тож князь і піддається спокусі. Забув чи не схильний думати зараз, що світом іде засіяне суховієм лихо, знай приострожує й стримує нажаханого острогами коня, схоже, що милується його молодечою силою, не відає, куди подіти свою. Кінь грає під ним, і грають від того князеві мислі, грає потішене веселими мислями серце.
— Що, отроче, — питає найближчого з дружинників і світить вдоволеним видом, — так дуже набив сідницю, що боком примаєшся в сідлі?
Дружинники регочуться, а той, у кого допитувався Волот, осміхається силувано й поспішає сісти так, як належить.
— Та ні, княже.
Жарт для втомлених — знахідка, коли ж жартує князь — і поготів. Підхопили кинуту для потіхи думку, граються нею, ніби малі діти забавкою.
— Він, княже, не так набив її, як підпарив. Ано, напевне знаю, бо видів, як налягав у Волині на дулібські боби. Не відав бідний, що боби для вершника — видима згуба в путі.
І знову сміх, чергові кпини. Бо чом і не посміятися, коли є з кого, коли сміх — бодай якась пожива в виснажливій путі.
Князь Волот дещо втихомирився по тому, як зігнав оскому на дотепах. Не поривався в далину і не морочив коня. Однак вдоволення не гнав із лику і втішної задуми також.
Привідця дружинників Власт помітив те й над’їхав до нього.
— Доки маю час і нагоду, хочу порадитися з князем, — сказав порівнявшись, — що маю робити по поверненні до Черна в дружині тиверській?
Вони їхали дещо віддалено від ватаги, а крім того, потужний вітер з моря коли й міг підхопити та понести мовлене ними слово, то не до ватаги, десь обіч, у нетрі лісові. Тому не береглися з словом, як і з думкою, що облачалася в слово, говорили вільготно і про все. Власт, щоправда, належав до мужів, котрі не заявили поки що про себе як про мужів думаючих. Відтоді, як Стодорко посів у Черні місце Вепра, став і воєводою, і першим радником у князя, муж Власт з волі обставин, а може, й власних заслуг опинився на місці Стодорка — став привідцею дружини. Та повинність поставила Власта в число наближених до князя мужів і все ж тільки мужів ратних: коли йшлося про справи виключно общинні, Власт або зовсім не бував на радах, або відсиджувався мовчки. А це он як заговорив.
— У похід не збираємося, Власте. — Волот старався бути дружнім і прихильним. — Чув же, переконали князя Добрита: не ті часи, щоб ісполчатися і йти до ромеїв, зчіпатися з ромеями. Одначе вухо маємо тримати наставленим, а сулиці гострими. Отож робитимеш те, що й досі робив: дбатимеш про ратну спроможність дружини, а ще — про її чисельність. Зима не з легких буде, і бажаючих порятуватися від голодної смерті, далебі, не бракуватиме. Маєш розумно скористатися тим: брати в дружинники лиш тих, хто йтиме на ратну службу не на час — назовсім. Чуєш, що кажу?
— Чую, княже, як не чути. Саме про таких і мав намір говорити з тобою. Я теж тієї думки: голодний люд ітиме та й ітиме до нас. Що робитимемо, коли піде валом? Ані яств, ані броні, ані коней на всіх не стане.
— Подумай добре, гляди, й знайдеш.
— Де, княже?
— З кіньми, гадаю, найпростіше. Кажи кожному, хто приходитиме: приведи з собою коня — підеш до кінної дружини, не приведеш — будеш у пішій. Ну а броню... Це добре, що ти нагадав, содруже, про яства і броню. Доведеться тобі злютувати кілька ватаг із тих, що приходитимуть, і послати одних до ковачів тиверських, най кують броню і тільки броню, інших — ловити рибу в Дністрі, поки можна буде ловити її. Як стане ріка, пошлеш тих ловців до лісу — на вепрів, косуль, єленів. Ото й буде твоїй дружині добра поміч у яствах.
Власт не зводив із свого князя замилуваних очей.
— Спаси біг за мудру раду, — озвався нарешті. — Не думав і не гадав, княже, що ти так одразу все розсудиш. Коли так вчинимо, як кажеш, присяйбіг, зробимо вельми гоже діло: і люд порятуємо від мору, принаймні цвіт його — мужів, і дружину матимемо таку, яка за інших часів і не снилася б.
Його щире вдоволення мудрою речницею князя не могло не потішити й самого князя.
— Тепер бачиш для себе діло на передзим'я та на зиму?
— Ано, тепер бачу.
— І певен, що впораєшся?
— У нитку витягнусь, а зроблю, як кажеш.
— То одразу після повернення до Черна й берись за те. Іншої речниці від мене не буде, та й мене не буде в Черні. Те саме й Стодорку скажеш.
— А хіба князь...
— Я до Черна не їду. Як тільки зблизимося з ним, зверну до Соколиної Вежі. Княгиня Доброгніва померла, маю бути там і дати всьому лад.
Помовчав і вже потім додав:
— Коли виникне потреба в моїй раді а чи нагальне діло підвернеться, не вагайтеся, шліть до Соколиної Вежі нарочитого.
— Буде зроблено, княже. Так і перекажу Стодорку.
— Ще одне, — надумався Волот. — Піди, приїхавши, до княгині Малки і скажи їй: князь хоче знати, що з сином, як він? Одповідь її одразу ж пришли мені у Соколину Вежу.
Волот пильніше й довірливіше, ніж досі, подивився на мужа й так само довірливо сказав йому:
— Між іншим, покладаю на тебе, Власте, й цей клопіт: пильнуй за сином. Він у твоїй дружині, ходить під твоєю рукою, зроби так, аби не оступився десь.
Х/Х
Як дійшла до Веселого Долу чутка: в жертву Хорсу приносять красну діву, Людомила Вепрова стала на своєму і не пустила Зоринку на те видовисько. "Мала потіха, дитино, — сказала раз, сказала і вдруге. — Не треба тобі бути там і бачити те, що буде". Зоринці не хотілося слухатись матері — весь люд іде до капища Хорса, а коли йде люд, певно ж, не даремно. І все ж змушена була скоритися. Одне, бачила, мамця стіною стає супроти того її наміру, цього разу не здолає її, а друге, як поїде аж до Черна без челяді, чийогось супроводу-захисту в путі? Коли ж поселяни, що правилися через Веселий Діл, уклали їй до вух інші вісті: приноситимуть у жертву богу не когось там, дівку Ласкавицю з Колоброда, і мати не годна була стримати. Зловчилася і вивела за ворота коня, а вже як вивела, тільки й бачили її. Пригнулася до луки і ніби буря понеслася узліссям, а там і лісом. "Чи то ж правда? — питала себе і не знаходила одповіді. — Боги, чи то ж може таке бути, аби жереб випав на Ласкавку?"
Сама не відає: всього лиш не вірить чутці чи не хоче, аби те, що чула, було правдою. Йой, світоньку ясний, таки ж не хоче. То буде осмута черна, а жаль безмежний. Такої веселки ненаглядної, ласкавиці не лише іменем, а й серцем і не стане? Як же це? Чому має не стати? Боги всесильні і всеблагі. Усього позбавили ви Зоринку: можливості привільне почувати себе у Веселім Долі, бути з Богданком і вірити, що буде Богданковою, тепер маєте намір забрати й Ласкавицю. Чи то ж справедливо? Дівчина та стала їй чи не єдиною втіхою у цім збаламученім світі, коли по щирості — надією й опорою, тим щитом, що ним прикривалася в Колоброді від отрока-нелюба. Бо була з ним і водночас не з ним, бо чула щебетання Ласкавиці і тішилась, що є при ній Ласкавиця.. Стариня раділа собі: приятелювання з Ласкавицею стане тією кладкою, через яку Зоринка подасть руку братові її. А Зоринка своє мала на мислі: Ласкавиця прибереже її для Богданка, вона не тільки відрада для зголоднілого по веселім слові серця, вона — порятунок.
І ось має: боги забирають і Ласкавицю.
Мовби на вугіллі почувала себе, добравшись до капища й опинившись серед натовпу, що юрмився при капищі. Бо терпець уривався ждати. А діждалася, кригу відчула в грудях: у супроводі стариць і княжих мужів йшла таки Ласкавиця.
Що бачила потім, ліпше б не бачити. Дівчина відверто не хотіла йти до намету. А там, у наметі, закричала таким жахливо-несамовитим криком, вихопилася на люди такою нажахано-благальною і закривавленою, що в Зоринки волосся стало дибом. І хотіла вчинити щось, і не могла. Страх скував їй руки, ноги, позбавив дару речі. А поки приходила до тями, Ласкавиця знову об'явилася перед тиверським людом, тільки тепер уже не плакала і не благала про поміч, лежала на ношах мертвотно бліда, тиха й упокорена.
Зоринка не могла вже лишатися і доглядатись, ідо буде далі. Поспішила до припнутого біля дерева коня, а конем — до свого Веселого Долу.
(Продовження на наступній сторінці)