— Не зліше, ніж було, проте й не ліпше. Доживаю, сину, останні дні, тому й хочу сказати тобі дещо.
Миловидка звела на неї налякані очі і все ж скорилася велінню серця — тихо і знічено пішла до дверей.
— Куди ти, дівчино?
— Вийти мушу. Лишаю вас на цю часинку на князя. Доки погомоните, я й повернусь.
— Річ піде про тебе. Лишись, коли можеш.
Доброгніва недовго роздумувала, з чого почати розмову.
— Князю, сину мій єдиний. Знаю, у тебе й без Соколиної Вежі вистачає турбот. Люд уповає на благодать, земля сподівається на оборону. А часи непевні. Що не літо, то й новий клопіт. Не встиг замиритися з ромеями, обри погрожують вторгненням. І боги карають немилосердно. Мало того, що забрали передчасно батька, братів-підпору, голод і мор шлють на нашу землю. Як упораєшся з усім тим, коли стоятимеш сам?
— Я не сам, матінко-княгине, зі мною вся земля.
— Чула, знаю. Та що з тої землі, коли вона така стражденна нині? В біді, сам відаєш, підіймають голови не лише таті, людська злоба також. Дідуньо Власт, перший у сій оселі вогнищанин, пам'ятаю, казали: "Добро йде пліч-о-пліч із добробутом, а зло пре із злиднів людських, ніби вода з потужної почайни". На лихо, і я не можу вже бути тобі бодай якоюсь підпорою. Не сьогодні, то завтра піду до Вираю, Волоте. Тому й кажу оце: на кого покинемо вогнище в нашім прадіднім гнізді — Соколиній Вежі?
Волот затримав на ній осмутнілі очі, однак із казанням не поспішав.
— Чи треба клопотатися цим, матусю? Ви були, ви й будете тут господинею. Велике диво — слабість, здолаєте її.
— Стара я, сину, щоб здолати. Та й чую: не час обманювати себе. Тому й питаю: на кого полишимо? Хотіла б знати, перш ніж піти.
Волот хвилюється й полишає насиджене коло матері місце.
— Якось і не думав про це. Може, теремковий най дає усьому лад? Доки змужніє та візьме злюб Богданко.
Мати Доброгніва не поспішала зголошуватись.
— Чи ти не бачив і не знаєш, — озвалася перегодом, — які статки нажив той муж, маючи доступ лише до поля та худоби? Нечистий він на руку, сину. Я до всіх приглядалася за багато літ і ось що скажу тобі: ліпшої господині в Соколиній Вежі за ключницю Миловиду не бачу. Вона і серцем, і помислами чиста, он яке безліття пережила, якого горя зазнала в свої найліпші літа. Їй я доручила б наше прадіднє вогнище.
Князь силився не виказати своєї бентеги, хоча збентежений був видимо і дуже. Знав: негоже синові радіти на смертнім одрі матері і не радіти не міг. Видять боги: таке лиш їхніми заходами й можливе на світі. Ано, звичайні смертні неспроможні так круто і так несподівано переінакшувати людську стезю. Подумати тільки: колись жорстоко був покараний богами за те, що посягнув на цю дівчину, хотів заволодіти її неземною знадою, тепер вона опинилася з чиєїсь ласки і волі у його праотнім вогнищі, ввійшла в довіру старій матері й стає за порадою-велінням не кого-небудь — рідної матері охоронницею вогнища у Соколиній Вежі. Чи ліпшої винагороди можна бажати і чи така винагорода можлива з волі людей?
— Чула, Миловидко, що сказала княгиня? Я вірю її мудрості і її досвіду, для мене її слово — закон. Що повідаєш на це? Чи згодна бути тут не просто ключницею — господинею?
Коли князь видимо радів, питаючись, то Миловидка видимо страхалася того, про що питали. Дивилася то на слабу, то на її сина благально-занепокоєними очима й ламала, хвилюючись, руки.
— Я ліпшого і не бажала б, князю. Бо ані роду, ані пристанища не маю після того, що сталося у Випалі і з Випалом. Та чи зможу?
— Зможеш. Матуся правду кажуть: чеснішої за тебе тут немає.
— Чи ж того досить? Господар, та ще в такім, як це, господарстві, повинен мати тверду руку. А в мене яка рука? У мене, самі кажете, щире серце.
— Зате маєш чесні наміри. А це, Миловидко, найліпша прикмета в діяннях тих, кого боги ставлять біля вогнища
і рала. Я підберу тобі інших челядників, таких, як сама єсть. З ними й господарюватимеш.
Видно було, і рада б сказати: "Най буде так", і не зважується. Від того примітно соромиться й паленіє видом.
Князь користується її мовчанням і каже слабій:
— Засніть, матусю. Засніть і наберіться сили. Ми ж підемо вже. Гадаю, саме наодинці й домовимося з Миловидкою про її вогнищанство в Соколиній Вежі.
XVI
Догоріла одна, догоріла й друга свіча, а Миловидка звіряється та й звіряється князеві, де була усі ці літа, як сталося, що знову повернулася у рідну землю й опинилася у княгині Доброгніви в закупах. Нелегко їй переповідати те, що було безліттям із безліть і мукою з мук. Часом виказує ту нелегкість лишень надломленим голосом, часом — і засмучено-болісним позирком, а буває, що й зовсім безсила стримати біль: прикриває долонями очі і плаче.
Князь полишає тоді вигріте за столом місце й міряє, занепокоєний, простору в прадіднім оседку кліть.
— Коли б ти знала, дівчино гожа, як я лаю себе за те, що відпустив тебе після визволення до Випалу. Поплакала б, посумувала б за вподобаним молодцем та й вгомонилася б. А пішла, бач, — і он яку тернисту путь мусила долати, як зранили тебе чужі покони та закони.
— Йой, князю! — Миловидка прибирає руки з лиця і витирає рясні та чисті, ніби роси на скіснім сонці, сльози. — Путь справді була нелегка, та чи легшою була б вона, коли б лишилася в Черні? Адже я не відала б, де Божейко, що з Божейком, а не відаючи, печалилася б та танула, як свічка, усе своє життя.
— І то правда, — погоджується Волот, та одразу ж і міняє свою згоду-злагоду на неприязнь-підозру. Подумати тільки: вона дала перевагу не йому, уславленому ратному й думаючому мужу, гонителю ромеїв, вона обрала смерда й пішла за смердом на край світу. Що ж то за один був? Невже він, князь, не міг дати їй те, що обіцяв смерд? Невже Миловидка нічого такого, що бачила в смердові, не побачила в князеві?
— Ну, то доста, — підійшов і поклав їй руки на плечі. — Наплакалась, і доста. Чула, що сказала княгиня? Передає тобі наше прадіднє вогнище і право бути жрицею-господинею в свому вогнищі. А це немало. Це, Миловидко, як дарунок долі, як винагорода за все, що мусила вистраждати з веління тієї ж долі. Була ж свідком і знаєш: не від мене йшло те веління, я навіть подумати про таке не встиг, як матуся виплекала вже рішенець і вирекла його обом нам. Завважила: не мені і не тобі осібно — обом нам?
— Це справді така несподівана милість, — довірливо глянула на Волота й примітне вгомонила плачі свої. — Така, кажу, милість, що я не годна повірити їй і боюсь, признатися, брати на себе те, що велить узяти княгиня.
— А мене не береш на карб?
— Чом ні, беру і вірю: князь, як і мати його, бажає мені добра, так ласкаво звіряючись. І все ж у нього он скільки їх, повинностей. Чи матиме час бодай вряди-годи заглядати до Соколиної Вежі?
— Скажи, гожа дівчино, одне-єдине слово: приїзди — і я не тільки навідуватимусь та пособлятиму тобі в ділах твоїх, стану мужем і радником, охоронцем вогнища і твоєї благодаті в цім вогнищі. Коли ж діла покличуть до Черна чи на січу, буду там не довше, ніж треба. Бо уподобав тебе тоді ще, пам'ятаєш? Бо серцем і помислами завжди з тобою.
— Князю! — Миловида сторожко виставила перед себе руки, здавалось, боронилася не лише від Волота, а й від того, що чула. — Навіщо ти кажеш таке? Чи то ж можливе? У тебе жона, діти. А я...
— А ти будеш мені другою жоною. Невже не бачиш: уподобав тебе да так, що жити без тебе не можу. Завваж і збагни: Лада не випадково не звела тебе з Божейком. Вона тому й забрала його до себе, що ти уготована іншому, і той інший — я. Повір і ввіруй: не Божейко і не третій хтось — я, бо зустрів тебе на путі своїй раз, зустрів і вдруге. Най через багато літ, най по великих муках і колючих тернах, все ж зустрів у власнім вогнищі і яко жрицю-охоронницю мого вогнища. Чи таке могло статися випадково, не з волі всесильних богів? Невже не годен бути тобі мужем? Невже такий осоружний, що цураєшся, мовби самого Цура і його недруга — Пека?
— Ба ні, не осоружний. Я не змогла б, я не посміла б цуратися такого славного в люді мужа, як князь Тивері. Та що скаже княгиня Малка, що скажуть люди?
— Анічого. Одне, покон наш не забороняє князеві брати другу жону, а друге, княжий рід Волотів може загинути, коли матиме лише одного спадкоємця. Чи дозволено буде Малці казати щось, обурюватися чиїмсь вчинком, коли вона не гожа бути матір'ю і продовжувати рід наш?
— І все ж вона скаже...
— Дарма. Малка не така безтямна, аби не розуміти: хто втратив здатність продовжувати рід, тому не місце серед ліпших у роді. Тебе я обираю першою жоною, і воля моя непохитна. Чула ж, жити без тебе не можу. Тоді, за першої зустрічі, угомонив себе страхом перед карою богів, а зараз побачив і сказав собі: таки не можу. Ти і є та, котру шукав, котрої без тями жадаю. Бо певен: саме Миловидка буде мені сонцем-утіхою, зіркою-звабою, пристанищем-відрадою в щедрім на клопоти та повинності княжім житті. А ще є певність-сподіванка, чуєш, Миловидко, сподіваюсь, що саме ти народиш мені синів-соколів, даси опору й міць синьоокій Тивері і матимеш за те усе, на що здатний я, яко муж і князь.
(Продовження на наступній сторінці)