— Божейку! Божейку!! — простягла клично-благальні руки. — Орлику сизий, орлику милий! Ладо жадане, та не пізнане! Чи видиш, я прийшла, розшукала твої слідочки, не розшукала лиш тебе. Ано, не розшукала! Бо ти взяв та й пішов із цього лютого, дикозвіриного світу, обрав замість мене веселу домовину — глибінь морську. Пощо вчинив так, соколику втішний?! — заломила спечені чужим сонцем рученята і впала на зализаний вітрами пісок. — Я ж визволила б тебе! Потерпів би трішки і мав би її, воленьку-втішницю, мене мав би. Кажу, як і ти казав: най будуть прокляті вони з своїми законами та поконами. Не судилося жити з таким, який був, жила б із таким, яким став. Присяйбіг, жила б! А як житиму без тебе і що скажу твоїй мамі, коли повернуся до нашої Тивері?
Плакала-ридала й билася, краяна жалями, об берег, як б'ється викинута з моря риба. А розради як не було та й не було. І серце то стікало кров'ю-силою, то знову повнилося нею. Бо на місце знемоги-відчаю приходило й бажання розчерепити всьому ромейському світові голову, спалити його, пустити за вітром, та так, щоб сліду не лишилося, щоб була лиш земля-пустка, та небо над нею, та море під небом. Ано, щоб було так, як хоче, чого заслужили ці звірі-люди, ця проклята богами земля.
Чи така рішуча була в намірах своїх, у бажанні-мсті, чи згадала щось вельми важливе, конче необхідне, схопилася раптом, стала на коліна й простягла до неба руки.
— Хорсе всесильний! І ти, Перуне! Скарайте їх карою лютою. У вогні спаліть, мечами-блискавицями вразіть! Чуєте, боги! За муки наші, за горе наше, за сльози тих, кого взято ґвалтом, і тих, у кого взято ґвалтом, спаліть і спопеліть! Усіх і вся! Дотла, до кореня, до того гніздечка, в котрім проростає їхній корінь!
Мабуть, аж надто вже уповала на божу кару й ждала-сподівалася тої вселенської кари. Коли не сталося її — і сонце світило, як і до моління-благань, і вогненні стріли не падали з неба, надломилася у вірі своїй і почала гаснути, а згасаючи, зайшлася невтішним плачем; хилилась та й хилилась до землі, аж поки не повалилася на той горбочок при березі, що відділяв сушу від моря.
Була беззахисне скоцюрблена і геть змаліла. Бо тепер тільки увірувала: більше немає на кого й немає на що покладатися — навіть боги відвернулися від неї. А коли так, де вже думати про розраду, хто її дасть?
— Мамцю моя, — жалілася а чи й нарікала. — Ви хотіли бачити мене ліпотною на вид і найменували Миловидою. Чом же забули згадати про щастя? Де вона, та дрібка радості-втіхи. Що є у кожного з людей? Чи видите, — підвела голову й глянула в той бік, де Тивер, — усе забрали в мене: хижу, вас, Божейка, саму розчавили й кинули па пустельнім березі, аби стікала сльозами-крівцею.
Лежала та й лежала при самім морю, плакала та й плакала, а плачучи, нарікала вголос: на того татя Хільбудія, що навів на її землю свої когорти й понищив житла, посік чи взяв ґвалтом люд, на навікулярія Феофіла, котрий заради безпеки своєї жони і в помсту тій же жоні так дико і так бездушно-жорстоко повівся з Божейком, нарешті на ненаситну жону його, на зрадливу челядь, котрій покладений за послуги обол більше важить, аніж чиєсь життя, чиясь гідність і честь. Та ба, ані жалі-нарікання, ані гарячі сльози, в котрих, здавалося, не лише самій, інших можна було втопити, — ніщо не приносило полегшення, тим паче розради. Бо певна була: до тих, що могли б розрадити, а розрадивши, утішити, не докличеться вже, а ті, до кого може докликатись, не розрадять.
Тож лежала й плакала, обіймалася з берегом і жалілась берегу, а може, не так берегу, як морю, що набігало на берег і ластилось, цілуючи її безвільно простягнуті до нього руки. Ано, певно, не так берегу, як морю, бо он яке воно лагідне з нею і яке прихильне до неї: відступить на мить і знову зближається, та все пестить її, та все гомонить, мовби каже тим гомоном-зітханням: "Не муч себе, не муч себе!" А як не мучитиметься, коли он які болі в серці і які жалощі роздирають серце. Иой, терпіння-моці немає, не те що плакати, криком кричати хочеться. Така що схопилася б і шубовснула між хвиль, схопилася б і шубовснула, коли б знала, що знайде там Божейка, що буде з Божейком!
Чула, хтось наближається до неї насторожено-несміливою ходою, а проте не обернулася в той бік і не поглянула. Лежала й плакала та сльози ковтала плачучи.
— Заспокойся, дитино, — почула співчутливо-лагідний жіночий голос, а вслід за тим — доторк руки до плеча. — Бог милостивий, ще буде втіха тобі, ще буде й благодать його.
Мабуть, було щось у тому голосі від матері-порадниці, від бабусі-втішниці, а може, всього лиш від жінки і людини, — таки не втрималась і оглянулася, а оглянувшись, побачила: поруч стояла одягнена в чорне монашка, одна з тих, що, знала вже, зреклися світу, усіх його зваб і зреклися не з доброї волі.
— Хто ти? — цікавилась тим часом монашка. — Звідки ти? Чому так ревно плачеш?
— Я з того роду-племені, що зазнало великої кривди від людей, а плачу... плачу від обиди, що не маю ані сили, ані змоги покарати своїх кривдників.
— Утіш себе, вони не залишаться непокараними.
— Гадаєте? — знову обернулася й підозріло-недовірливо глянула на свою втішницю. — Хто ж покарає, коли навіть боги не зважили на мій ревний клич-благання, не зійшли з неба і не покарали?
— Ще покарають. Господь сказав: хто високо підносить ворота свої, той шукає падіння.
— Чому ж тоді упала я? Чи то ж так багато хотіла? Я, матінко гожа, всього лиці уподобала молодця, воліла взяти з ним злюб, а ваші ромеї прийшли й спалили нашу землю, спершу тільки розлучили мене з ладом моїм, а це назавжди забрали від мене: скалічили його, євнухом госпожі своєї зробили, то він не витримав і кинувся з горя-розпуки в море. Отут, на цім самім місці! — показала й знову залилася сльозами.
Монашка одразу і все зрозуміла: ця дівчина — язичниця, поганка. І ромеїв ненавидить всім серцем. Одначе не одвернулася і не пішла від неї. Бо побачила в ній передовсім сестру і подругу, биту недолею людину і вже потім — уражену кривдою чужинку. А хто не здатний відділити зерно від полови, дає перевагу гордині й потішається нещастям ближнього свого, той теж не залишиться непокараним.
— Повір йому, дівчино, — і він заступиться за тебе.
— Кому — йому?
— Богові нашому.
Не знала Миловидка, що сказати монашці, а чи не вважала за потрібне казати щось. Лежала при березі й схлипувала важко, лежала й схлипувала.
Частина друга
КУДИ ПРИВЕДУТЬ БОГИ
Оскільки у них (слов'ян) багато князів і між ними немає згоди, вигідно деяких із них переманювати на свій бік — або ж обіцянками, або багатими дарами, зокрема тих, що сусідять із нами.
Океан-море — всім морям мати; окинуло те море весь білий світ, обійшло те море довкола всієї землі.
Серед моря-моря стоїть червона комора.
Чи народилась і чи зігрівається сонячним промінням людина, котра підкорила б собі нашу силу?.. В цьому ми певні, доки на світі є війна і є мечі.
Такого за Малкою ніби й не помічав. Біда чи радість у родині — завжди уміла бути розважливою, часом не по-жіночому мудрою. Сьогодні ж ані розважливості, ані мудрості не бачить у її вчинках. Спаленіла, довідавшись про намір мужа знову посилати Богданка в науку володіти мечем та сулицею, й стала між сином і ним, князем Волотом, стіною.
— Не пущу! — вирекла твердо й несподівано рішуче. — Візьми меча та вбий мене, коли маєш намір робити по-своєму, одначе поки жива, до дядька сина не пущу!
— Ти при своїм глузді? —стетерів.
— Як бачиш. Та наука мало не звела отрока зі світу. Тепер знову?
— А ти ж як думала? Він прийме в спадок від мене землю і стіл. Князі — мужі всієї землі, роду-племені, в них іншої путі нема, мусить усе життя гострити меч і розум, інакше згине сам і земля за таким князем згине.
— Най підросте, тоді вже й піде.
— Схаменися, Малко. Отрокові вісімнадцяте літо минає вже. Чи я не зважав на те, що сталося з ним, чи мало ждав доки забуде усе, що сталося того передліття? Коли ж постигатиме їх, і ратне діло, і науку княжу? Тоді, як стане князем?
І переконував, і кричав на жону — дарма, нарікала на всіх і вся й плакала, присягалася, що не поступиться, і знову плакала. Мусив зважити на те й обмежитись півзаходом:
(Продовження на наступній сторінці)