Чого йдуть, не цікавилися, бо й так знали: кожному болить щось, у кожного є своє треба. Одну боги обділили щастям народжувати дітей, інша, щойно народила їх, уже забирають. Той певен: безліття, що йдуть на його подвір'я, — наслання злої сили, що виплоджується по пущах та нетрях, а той бачить свою біду в підступах сусідів чи мужів-волостелинів і теж іде шукати захисту в Перуна. Бо так чи інак, все, що є злого на землі, і що має свої наймення: обида, кривда, хворь, безліття — все від злої сили, а ту злу силу здатний вразити на смерть лише Перун. Він льодові гори рушить у піднебессі, демонів-велетів побиває важким своїм молотом, смертоносними стрілами, то чи ж вистоять супроти нього демони землі, усі оті мори та кікімори, бесихи та упирі, відьми та полудниці, яко же й ті з них, що мають лик праведно людський, а наміри псині та гадючі. Ні і ні! Бог не затим зійшов на їхню землю, обрав собі за оселю дуба-стародуба в княжім лісі, аби лишатися байдужим до люду, що мешкає на цій землі. Він вразить злу силу, зніме з усіх, хто йде уклонитися чи й принести жертву, хворь, прожене біди, напасті. Ано, раз поселився між люду, то — без сумніву, то — напевно!
Князь Волот не одразу завважив людське паломництво до дуба. Він тішився прозрілим з божої ласки сином і не приглядався до люду, що траплявся на путях. Коли ж приглянувся, побачив: тиверці йдуть здебільше від Дунаю, з тих оседків, де побували й щедро засіяли лихо ромеї.
"У мене з ними не тільки одна крев, — думав, спостерігаючи, як паломники клякли перед дубом і підносили до дуплиська руки, — у мене з ними одна доля".
Не знав до пуття, лишень із волі випадку чи, може, і з волі серця, спонукань розуму, одначе надумався одного дня і повелів спорудити на місці прозріння сина капище, а спорудивши, приніс туди й кумир Перуна, став творити прихильному до свого роду-племені богові требу. І раз, і вдруге, і втретє, і вдесяте. Бо з кожною новою требою більше та більше пересвідчувався: на його треби збирається сила-силенна люду, його появи ждуть біля Перунового дуба, мовби появи самого бога. Через те і сам переймався почуттям благоговіння перед богом, не шкодував кіз, баранів, биків із княжих стійл, не шкодував і тих, що приводили люди. Різав і кропив кров'ю жертв божу оселю, сам пив ту жертовну кров, аби набути віщого дару й порозумітися з богом, а вже порозумівшись, виректи красним і солодким словом своє порозуміння жадаючому милостей людові.
Поки розгоралося багаття, а на тому багатті смажилася принесена богові жертва, підносив до перунової оселі руки й благав-молився:
Світлий наш боже, сильний та дужий. Стань на сторожі вбогих, недужих, Стрілами гніву рази вражу силу,
Благо пошли нам, Сварожичів сину,
На ниви, в оселі, в медуші,
Най забуяємо цвітом дикуші.
— Пошли, боже! — багатоголосе відлунювало в лісі. — Благо пошли!
Вогонь палахкотів та й палахкотів, ласо бігав по принесеній богові жертві й радів із щедрої жертви. А то добра прикмета: бог приймає жертву, він прихильний до них, тиверців.
— Встану я рано-вранці, коли на погості лишень на світ благословлятиметься, — промовляв, звертаючись до Перуна, князь, — умиюся джерельною водою чи вранішньою росою, піду з дверей у двері, з воріт у ворота — в чисте поле. В чистім полі охорошуся, на всі чотири сторони поклонюся й скажу: "Будь з нами, боже, повсюди. Не покидай нас у горі-розпуці, змилуйся, боже, ми твої внуці!"
— Змилуйся й будь! Змилуйся й будь! — повторювали за ним ті, хто стояв ближче до капища.
Молилися тиверці услід за своїм князем і клякли, знову молилися і знову клякли — перед дубом і перед капищем. Одні вмивалися сльозами, інші — джерельною водою, ще інші пили тоту воду і, вже напившись, віддалялися, сподівані.
Повертаючись після одної з треб до стольного города, Волот завернув до капища Хорса під Черном і спинив, подивований, коня: була п'ятниця, а біля стольного капища ані старійшин, ані люду волхвуючого чи поселян; не помітно було й ознак треби.
"Всі увірували в Перуна й подалися до Перуна, — подумав. — А це погана прикмета. Хорс — верховний бог на Тивері, він може розгніватися й помститись за зраду та неповагу. Як же це сталося і чому сталося? Най не було тут мене. А де були старійшини, волхви, нарешті? Гадають, немає князя, то можна й не творити богам треб?"
Постояв, рушив ступою до Черна, а там і до свого терема.
"Чого маю дивуватися, — мислив, злазячи з коня, — коли я сам забув за тим, що сталося з Богданком біля Перунового дуба, і про стольне капище, і про свій обов'язок приносити жертви Хорсові й молитися перед Хорсом за люд тиверський?"
Малка теж викликалася приїхати разом із мужем своїм до Черна. Сказала там ще, в Соколиній Вежі: "Богданко заскучав за стольним городом, воліє бути уже в ньому, все і всіх бачити". А хто може перечити, коли воліє Богданко? Нині всі перед ним стеляться та запобігають, ба й малеча, хоча їй он як хочеться бути серед літа в Соколиній Вежі. Не знати, які раді всі його одужанню, те й роблять, що милують Богданка та догоджають Богданкові. Навіть найменша, Миланка, підійшла тоді ще, як угледіла прозрілим, і запитала: "Чи тобі, братику, не болить уже?" — "Ні, Миланко, — осміхнувся й приголубив її. — Видиш, зцілився, світ бачу, тебе бачу. А пощо питаєш так?"
"Бо мені вельми боліло, доки ти не бачив".
І дома не полишають його поза увагою, і на люд іде — теж із ним. Бо й Малка не зважується відпускати Богданка самого, або супроводжує сина, або кличе тих, кого хоче бачити син, на княжий погіст, у княжі хороми. Немов дитина радіє та квітне, що дитя її зцілене, що воно, як і всі, удостоєне найбільшої з усіх благодатей — бачити світ і людей у світі.
Як то скаже їй, коли доведеться казати: він — княжий син, йому час повертатися до ратної науки? А сказати рано чи пізно доведеться.
Знав: це не зараз, це десь потім буде, через те й не сушив собі передчасним клопотом голову. Подумав та й забувся. Зате Малка не забулася нагадати йому про свій клопіт.
— Що ж воно буде, Волоте? — сказала й глянула пильно.
— А що має бути тепер і з ким?
— Кажу про Богданка. Питав нині, чи не приїдуть до нас Вепри. Мислю собі: він увірував у Вепрову Зоринку, яко в суджену свою. Увірував, кажу, і хоче бачити тепер.
— Пусте, Малко. Малий він ще, аби встиг увірувати.
— Ой ні, не такий уже. Волоте, й малий. Скоро п'ятнадцяте літо мине. А опріч того, он яку муку-недолю звідав. І Зоринка не забувала його, доки слабував. Чи не найчастіше за всіх інших навідувалася, будучи в близькому сусідстві з нашою Вежею. Та й щебетати вміє. Сам бачив і знаєш: не в батька — у матір пішла. І серцем, і ліпотою тілесною — уся в матір. Отож і нащебетала отрочаті бажання-мрію.
Князь чи то не вірить їй, чи не схильний пристати до її віри.
— Шкода, — зітхає. — Шкода, Малко, коли Богданко справді виколисав у собі такі бажання. Чула ж і знаєш: Вепр зрікся нас по смерті сина.
— Такий великий гнів узяв, що на примирення й сподіватися годі?
— Мабуть, що так. Казав же бо, не захотів бути воєводою в дружині княжій, подався на даровані йому землі при Дунаї.
— А може ж, він біль свій тамує тим відчуженням?
— Ой ні, чує серце: лихе замислив колишній побратим. Та й вірні люди вкладають те до вух.
— Може, тобі слід поїхати до нього й порозумітися?
Волот недобре глянув на дружину.
— Хочеш сказати: повинитись?
— А чом би й ні? Вина, хай і невільна, все ж є. А невільну вину завжди можна пояснити.
— Тільки не Вепрові. Мовби сказився: і лютує, і піниться, і погрожує. Так ніби я винен, що його син вдався до татьби і заслужив ганебної смерті.
— Вепр — батько, його треба зрозуміти.
— Я то розумію. А піди та спитай у Вепра, чому він не хоче усіх нас розуміти? Йому, бач, шкода і боляче, що втратив сина. А сотникові з уличів не боляче? Усьому люду тиверському не боляче було б, коли б дійшло до наїздів, а то й до справжньої січі з уличами? Чи відаєш, скільки дівок зазнало б безчестя і скільки мужів утратили б ми, коли б послухали Вепра та оружно одбили його Боривоя? Адже тим порушили б одвічний мир між кровно спорідненими племенами.
— Коли Вепр не хоче чи не може бути розважливим мужем, то мусиш стати ним ти. І заради дітей наших, і заради землі, чуєш? Вепр — лютий, не приведи боже мати його за супостата як у мирну, так і в бранну годину. Поступись гординею й піди до нього. Я певна, це умилостивить того гнівного мужа, а скажеш йому одне-друге слово каяття чи бодай співчуття — і зовсім розчулиться й пристане до твоєї речниці: коли прийшла одна біда, чи слід докладати зусиль і кликати другу?
— Він уже покликав її. Спішно будує город і пристанище при Дунаї, а то не так собі.
— Тоді тим паче їдь. Чуєш, Волоте?
— Чую, чом не чути.
XXX/
(Продовження на наступній сторінці)