Князь Волот лише збирався вирушати в путь, а Миловидка завершувала її. Вздовж і впоперек сходила багатолюдну Фессалоніку, розпитувала стрічних, що траплялися на вулицях, у пристанищі, чи не знають, де є тут анти, стукалась під всяким приводом до воріт вельмож, не обминула й торжищ, де були всякі — і вельможі, і раби, та ба, усе дарма. Не було її Божейка, зник десь у вирі людському жаданий Божейко, і так надійно, що не натрапити, мабуть, уже на його сліди. Одні кажуть, не бачили, інші — не знаємо, ще інші — знизують плечима і йдуть собі. А куди йти Миловидці і що діяти, коли й Фессалоніка виявиться маревом, якому вірила, як своєму порятунку, а змушена буде зізнатися, що то даремна віра?
Певно, глибока була її задума — не почула, як спинилися обіч дві жінки. Тоді аж кинулась і вгледіла їх, коли покликали.
— Вельможна господиня питають, — казала старша, мабуть, челядниця, — ти їз Склавинії?
Знала, склавини — найближчі на заході сонця сусіди тиверські і теж слов'яни, тому зраділа й поспішила ствердити.
— А з яких склавинів? — поцікавилася молодша з тих двох жінок. — З ринхинів, сагудатів чи стримонців?
Миловидка не чула про таких склавинів і зашарілася.
— Правдиво кажучи, — зізналась, — я з антів. Склавини — наші близькі сусіди й родаки, бо є, як і ми, слов'яни.
Молода господиня була чомусь аж надто засмучена. Почувши ж те, що виповіла їй дівчина, і зовсім згасла. Націлилась було іти вже, та пригадала щось, а може, тепер тільки помітила, яка ця дівчина виснажена та знеможена, й обернулася до неї.
— Чи ти, достойна родачко, не з тих антів, що ними торгують ромеї?
— Ано, — пожвавилася Миловида і звелась па ноги. — Тільки не є раба ромейська, вільна я. Шукаю рабів-антів, що їх продано позатамтого літа в рабство.
Жінка подумала мить.
— Де ж ти живеш, дівчино гожа?
— А де випаде. Днюю під небом і ночую здебільше під небом. Година тепла, де примостилася, там і оселя.
— То, може, до мого оседку підеш? Матимеш прихисток, а вже від того прихистку ходитимеш та й шукатимеш, кого тобі треба.
— Спаси біг. То справді було б зручно. Ось тільки чим я віддячу вельможній господині за той щедро дарований прихисток?
— Ходитимеш з Ісидорою, — показала на свою попутницю, — в морське пристанище за рибою, на торжище за живністю та тим і віддячуватимеш.
Та, що її назвали Ісидорою, мовчки і, як здалося Миловиді, значуще кивнула головою. Ніби казала тим: погоджуйся. І Миловида погодилась. А вже пізніше довідалася з уст тої ж Ісидори, від кого й чому прийшла до неї, закинутої між чужий люд, милість.
Це вона, Ісидора, нагледіла її між людським тлумом того першого дня, як Миловидка об'явилася на торжищі, а нагледівши, довідалася, хто така, кого питає. Заболіло серце, чуючи людську біду, бо сама мала її доста, а чим і як допомогти, не могла втямити. І хто знає, чи й втямила б, коли б господині не заманулося піти сьогодні на торжище. Скористалася тим і показала на Миловидку: "Погляньте, достойна, яка ліпотна дівчина і ніби з наших, слов'ян, а бідує між людом. Візьміть її мені у поміч, бодай на якийсь час".
Певна була, господиня не відмовить, бо й сама звідала, почому ківш лиха. Склавинка вона. Миловидка примітила ж певно, яка гожа собою. За ту ліпоту вельможа і взяв її собі за жону. Взяв, видимо, не з її волі — чи то біда, чи то кревні змусили. Тому й невесела ходить. Видить бог: не лежить її серце до вельможі, чуже їй тутки все. А серцем добра і на добрі діла не скупа. Тож хай Миловидка недумає зайвого і не страшиться. Скільки треба стільки й житиме у вельможі, коли захоче, тоді й піде. А Божейка найліпше шукати таки на торжищі. Туди сходиться та з'їжджається весь довкружний люд, там усі і про всіх знають.
Вони так і робили: виходили скупитися — розпитували всіх і всяких, чи не знають такого анта — Божейка, не було потреби скуповуватись — теж шукали привід піти між люди й питатися в людей, чи не чули, де є анти, продані аж на тім літі ромеями? А люди, мов змовилися: не чули, не бачили, не знаємо.. Хай Миловидці казали так, вона чужа, від неї можна й відмахнутися, а чом Ісидорі те саме кажуть? Вона он яка гомінка та улеслива з фессалонікійцями.
— Може, його справді продали десь-інде?
— У Нікополі запевняли: продавали антів і до Фессалоніки.
Жінка не зовсім вірить, мабуть. Стоїть, міркує мовчки.
— Завтра знову навідаємося в морське пристанище. Якщо його привозили до Фессалоніки, там мають знати, куди поділи.
У пристанищі своє торжище, щоправда, рибне. Рибалки ще й до берега не встигнуть пристати, а на них чекають уже ті, що живуть із перепродажу виловленої у морі риби. І здебільше жінки. А де збирається жіночий гурт, та ще такий, що має дозвілля, чого тільки не почуєш у тому гурті. Переберуть по кісточках те, що сталося за ніч, переберуть і те, що було минулої та позаминулої ночі, надто коли новини прийшли десь із-поза Фессалоніки.
— Чи чули, чи відаєте? — питають одна другу, і коли та друга не чула й не відає, роблять аж надто утаємничений вид й переповідають тільки ними чуте і тільки ними знане. Бо то ж не якась там бувальщина — диво з див. А так! В одного подружжя з Вардара народилося, подейкують, дитя і не якесь там — із зубами. Його пеленають, йому прицмокують пеленаючи, а воно пручається і кричить на матір голосом дорослого: "Пощо в'яжеш? Чи не видиш: я не хочу того. Гляди, небого, станеш годувати грудьми, так укушу, платячи за прикрість, що й кров цівкою піде".
— Свят, свят... Кінець світу надходить.
— І не кажіть. Коли це було таке?
— То ще не диво, сестро, — перечить інша. — Справжнє диво сталося у Веррої. Одна, подейкують, народила дитя в шерсті.
— Боженьки!
Гурт німіє з жаху і так, німуючи, жде чогось. Зрештою жах той перестає бути запрудою, і ріка-бентега, а ще ріка-цікавість підхоплюють його й кидають у прірву, в одну якусь мить зносять дощенту. Тож треба було бути не Миловидкою, а Ісидорою, аби спинити той потік, а коли не спинити, то спрямувати в інше русло.
— Гріхів багато маємо, — влучає нагоду й кидає в ту бистроплинну течію камінь-перепону. — Отож Всевишній і знаменує наближення кінця.
— Що правда, то правда.
— Цю дівку бачите? — показала Ісидора на Миловидку. — Дитина ще і он яка красна та втішна, а знали б ви, якої біди зазнала. І все через людоловів, що іменують себе імператорськими легіонерами. Вдерлися в антські землі й забрали всенький придунайський люд, погнали в рабство, а хто не годен був чи не хотів стати рабом на наших торжищах, тих порубали. Правду кажу. В цеї дівчини зарубали матір, батька, бабусю, діда, весь рід, а лада її пов'язали й продали комусь із фессалонікських вельмож. Чи не чули, у кого є раби-анти, придбані аж на тім літі? Хай би дівка мала втіху, побачила свого лада та побралася з ним.
Жінки пригадували й, пригадуючи, перемовлялися.
— Він твого, дівчино, віку?
— Атож.
— А який із себе?
— Такий, людоньки, ліпотний, такий ліпотний, що йой!
Не поскупилась на слово, казала та й казала, який доброликий та гінкий станом її Божейко, які іскристо-голубі та знадливі має очі, пишний та в'юнистий чуб.
— А тутки, — показала на одну, показала й на другу ланіту, — є в нього родимки. Невеличкі, все ж примітні й вельми знадливі.
— Боженьку! — озвалася низькоросла, з добрими карими очима молодичка. — То чи не той це, що кинувся в море?
— Як то — кинувся? — пополотніла дівчина. — Чому кинувся?
Молодичку обступили, велять казати, коли почала вже. А та роззирається і не зважується. Бо казання її не з веселих буде. Йой, людоньки милі та людоньки гожі, коли б ви знали, яке воно невеселе!
Дівка правду каже: навікулярій Феофіл привіз його десь здалеку і таки аж на тім літі чи, може, й передлітті. Привіз та й звелів садівничому взяти того молодого раба собі в поміч. Бо таки великий сад та й город має на своїй подвірниці, робочі руки потрібні. Ну, а садівничий його, всім відомо, — деспот і поліпше господаря. Ганяв та й ганяв молодця, морив та й морив трудом непосильним, аж поки тому урвалося терпіння: надумався і втік одної ночі, певно, не відав, бідолашко, що з Фессалоніки поночі не вийдеш — скрізь око вельмож, сторожа біля воріт, сторожа і в пристанищі. Отож і схопили анта, а схопивши, вивідали по помітині, що підневільний, і повернули навікулярію. Феофіл був вельми обурений тим, завдав зухвальця у вериги й кинув у підземелля яко в'язня. Правда, недовго тримав там. Бо яка вигода рабовласнику з раба, що сидить закутий? Йому потрібний раб-робочич, а не поїдач хай мізерного, все ж хліба. Отож потомив кілька днів та й покликав до себе. Дивився-вивідував мовчки, зрештою надумався й повелів надіти непокірному рабові колодку на ноги. "Хай носить і звикає, — сказав. — Коли побачимо, що звикнув, тоді й знімемо".
(Продовження на наступній сторінці)