У сад не посилав уже молодого анта, поставив на місце тих, що підмітали подвір'я, давали лад на конюшні. Поставив та й подався в море, а морем — до далеких островів та пристанищ. У нього завжди так: рідко буває вдома, більше плаває та торгує. І літо, і зиму. Хіба що буря або діло якесь затримає біля жони. Всі інші дні, ба седмиці у морі та й у морі. Того разу теж довго не було його. За всім дивилася, до всього приглядалася жона Марія. Тож доглянулася й до молодця з антів. Дівка правду каже: вельми ліпотний був собою. А ще страждав аж надто. Чи то за землею своєю, за домівкою банував так дуже, чи колодка та робота підневільна мучили. Ні з ким не розмовляв, підмітав і сумував-думав, порався на конюшні і знов сумував-думав. А траплялася вільна година, надто тоді, як підносили, мов псові, побовтюху-їжу в казанку, прикривав руками вид свій і плакав безмовно.
Може, Марії всього лиш шкода стало його, а може, справді вподобала молодця, покликала одного дня тих, що кували раба, й звеліла зняти колодку.
"Ти накличеш на себе гнів навікулярія, — попередили її перед тим, як зняти. — Знаєш-бо, він не терпить чиїхось втручань, переінакшень його волі".
"Дарма, — стояла на своєму. — Раб знемагає, не бачите хіба? Хай робить своє діло, одначе без колодки".
Йому зняли її, та почали наглядати після всього за молодцем, а наглядаючи, помітили: господиня не лише від колодки звільнила анта, звільнила й від побовтюхи-їжі, кликала до господи й веліла митися та сідати за стіл разом із челяддю. Дивувалася тій увазі і неабиякій прихильності челядь, дивувалися ті, хто стояв між господарем і господинею яко посередник, та ще більше була здивована сама господиня, коли ант ослухався якогось дня і уникнув запросин, а вночі й зовсім зник із подвір’я. Чули, вдруге втік від свого володаря, дарма що був попереджений: коли втеча повториться, навікулярій зробить із ним те, що роблять з усіма непокірними: позбавить навіть бажання чогось хотіти, кудись тікати. Чи то такий відважний був той доброликий ант, чи так голосно і невідступне кликала його земля рідна, ті, кого полишив у тій землі, зважився і втік. За цим разом йому поталанило обійти сторожу й вибратися з Фессалоніки. Може, і з ромейської землі вибрався б, коли б занадто рано не повірив, що вільний уже, і не злегковажив у путі: заснув при дорозі й потрапив до рук дімотів, а від них — до префектури, котра й доправила раба-втікача його власникові. Марія, розповідають, і далі захищала анта перед мужем своїм, на колінах благала, аби змилостивився, та навікулярія благання ті лишень розлютили до краю. "Ти воліла мати його за спальника в опочивальні, то й матимеш!"— сказав твердо і вийшов од неї.
Правда то чи неправда, а проте усі так мислять: найбільше винна в смерті того раба челядь. Коли прибув навікулярій, не втрималась котрась із челядниць і внесла йому до вух, що жалощі господині — не просто жалощі: вона вподобала анта, схильна була похотьствувати з антом, тому й звільнила його від колодки, кликала до столу, а затим, — і на бесіди, не взяла гнів до серця навіть після того, як раб-добролик знехтував її прихильністю й утік із господи. "Іншої ради нема, — казала нібито Феофілові, — вподобала господиня Божейка і так дуже, що втратила всякий глузд, забула про честь і повинність жони, як і про те, що муж не подарує того порочного наміру ані їй, ані рабові, тим паче рабові".
— Воно так і сталося, — зітхала молодичка, — навікулярій повірив пересуду й велів челяді здійснити те, що обіцяв: "Раб утік — хай має те, що заслужив, раб хотів бути спальником у господі, так тому й бути: оскопіть його і зробіть євнухом при опочивальні вельможної".
Молодичка щораз ховала чомусь від Миловидки очі, зате не приховувала, здається, нічого з того, що знала про Божейка. Бо казала та й казала, як кричав він, бідолашко, коли довідався, куди ведуть і чого ведуть. Страшно і дико кричав, потім бився з виконавцями волі господаря, опирався скільки міг і як міг. Та що годен був вдіяти один супроти кількох дужих і по-псиному вірних навікулярієві челядників? Розізлив тільки тією бійкою і зробив рішучішими.
Плакав та й плакав опісля, жалівсь та й жалівся комусь. А виплакав жалі свої та змив сльозами рани, уловчився і вислизнув з подвір'я навікулярія. Скаліченим уже, а таки втік.
Того разу його зникнення швидко помітили і умудрилися вивідати, куди пішов. Та взяти уже не взяли. Над самим морем стояв, як настигли. Тож і побачив, до чого йдеться, а побачивши, не вагався більше, кинувся, як стояв, у вир морський. "Будьте ви прокляті!" — крикнув, випірнувши, та й зник під хвилями.
Жінки скрушно хитали головами й журилися вголос. Хтось співчував рабові, хтось нарікав на жорстокість навікулярія Феофіла, ба навіть згадував недобрим словом його жону, а Миловидка слухала ті нарікання-пересуди й чула: ось-ось не втримається, вибухне криком-відчаєм. Може, й вибухнула б, коли б не нагодилася тієї миті думка-сумнів і думка-рятівниця.
—— Чи ти... — благала очима, всім видом ту, що зважилась повідати про сумну з сумних і нещасливу з нещасливих долю анта. — Чи ти можеш показати мені, де живе той навікулярій?
Молодичка, примовкла, видно, щось недобре подумала й не відає, як їй бути.
— Навіщо він тобі?
'— Маю твердо знати, чи то ж той був ант, котрого шукаю.
— Чом не показати, — зголосилася. — Візьму ось риби та й підемо, покажу, де живе навікулярій. Ось тільки чи стане він говорити з тобою.
— То вже мій клопіт.
Ледве дочекалася рибалок із моря, а пішла слідом за молодичкою, відчула: і зовсім губить під ногами твердь. На лихо й Ісидори не було поруч, за цим разом не супроводжувала її, пішла з покупками до господи. А без підтримки та надійної порадниці що мала робити? Ішла й кликала в поміч своїх богів: "Порятуйте мене, — благала. — Чуєте, боги, змилуйтесь і порятуйте! Зробіть так, аби те, що вчинив навікулярій, сталося не з Божейком. Най ми ніколи не зустрінемося з ним, най житимемо до кінця днів своїх далеко й відчужено, не знатимемо утіхи-милування, бажання-злету, тільки зробіть так, аби я впевнилася зараз: те, що повідала молодичка, обійшло Божейка, то був не Божейко".
Застережена своєю повожатого, не стала кликати навікулярія, більше надій покладала на жону його: вона, з усього видно, була прихильна до раба, повинна розповісти усе, що знає про його долю. Через те й сказала челядникові, коли вийшов на стук і прочинив воротця:
— Я з роду-племені того анта-раба, що кинувся з ласки господаря в море. Прийшла запитати в достойної господині, чи той раб часом не є мені братом.
Ждала на дозвіл за воротами і ждала терпляче, а діждалась небагато. Вийшли й сказали: "Вельможна господиня слабує і прийняти не може".
— Тоді... тоді покличте господаря, навікулярія Феофіла.
— Його немає вдома.
Челядник націлився було причинити воротця, та Миловидка встигла притримати їх.
— То, може... то, може, достойний воротар буде такий добрий та скаже, як звали того молодця, що кинувся в море?
— Божейком звали, — відповів за воротаря інший, той, що порався (Миловидка тепер тільки помітила його) в навікулярієвім саду.
— А так, Божейком, — ствердив і воротар.
Дівчина пополотніла і, змалівши на силі, впала у просвіт між воротами і воротцями.
Певно, без пам’яті була, бо коли хлюпнули водою і вона, здригнувшись, лупнула очима, побачила перед собою не лише воротаря, а й іншу челядь.
— Що тут скоїлося? — почула суворий і, як здалося їй, знайомий голос. Обернулася на нього і вклякла: до неї, до челяді, що поралася коло неї, йшов той самий навікулярій, котрий віз її з Венеції до Фессалоніки й був суворим суддею мореходцеві, що порушив закон моря й посягнув на її цінності.
Куди ж їй іти тепер, де і нащо шукати захисту? Той, заради кого жила на світі, кинулась за ним у безвісті чужого світу, ніби відчайдух у вир річковий, сказав: "Будьте ви прокляті", — та й зник у морі, не захотів ані бути для Миловидки, ані знати, де Миловидка, що з Миловидкою. Все ж інше змаліло й зчужіло, та й сама вона так змаліла після відвідин навікулярія на силі, на бажаннях, на всьому, що тримало між люду й спонукало вірити людям, хоч падай отут, на уторованій путі, й кажи собі: доста. А може, й справді доста? Пощо жити, куди іти, коли немає вже Божейка? Чи не ліпше буде, коли вчинить, як і він: одміряє зболеними ніженьками останню свою стезю, вийде над море, крикне всім і всьому: "Будьте ви прокляті!" — та й шубовсне в обійми хвиль?
Забула, стуманена горем, вельможну господиню, що була така ласкава до неї й надала притулок, не згадала й щедрої серцем Ісидори. Йшла куди очі бачили, і, певно, тому лиш, що не могла не йти. Одначе вийшла не на биту путь, що вела з Фессалоніки, — таки до моря. Здавалось, і не чула вже свого вижмаканого болями серця, а стала при березі та зглянулася з чистою, лагідно-веселою синню, що слалася в безмежжя, й знову відчула, як защеміло воно, як підступила до горла й здавила дихання камінна рука жалю.
(Продовження на наступній сторінці)