Очолюваний ним легіон не такий великий, щоб вважатися військом, та не такий і малий, щоб вести його в землю варварів по одній путі. А змушений був, принаймні поки здолають горловину між озером і Прутом. Поділив легіон на когорти, визначив дистанцію й звелів правитися одна за одною, дотримуючись дистанції. Коли ж трапиться таке, що вийдуть і стануть на путі слов'яни, перша колона має стати чолом до них і прийняти бій, дві інші вийдуть на фланги й діятимуть так, як вимагатимуть обставини бою: або ж візьмуть на себе варварів, що будуть на флангах, або ж обійдуть тих, що стануть на путі, і вдарять на них з флангів.
Висланий наперед роз'їзд вихопився на широку галявину обабіч путі і змушений був зупинитися.
-— Сліди свіжі, — уголос міркував привідця. — Анти тільки-но пройшли тут і великими силами. Що, коли отам, за галявиною, стали заступом і нав'яжуть січ?
Легіонери мовчки переглянулися з ним і не стали розраджувати.
— Зробимо так, — повелів привідця роз'їзду. — П'ятеро поскачуть уперед і вивідають, чи є хто в лісі, а вивідавши, дадуть знати.
— Ну, а коли нікого не буде?
— Правитиметеся далі, тільки ближче до нас, на відстані одного-двох стрелищ.
Були обережні і, здавалось, аж надто пильні, а таки прогледіли появу слов'ян. Тоді аж збагнули, що то не хтось інший, тиверські вої, як їм заступили путь.
Подалися було назад, а позаду теж заступ, кинулись праворуч, у ліс, — і там кінний заступ.
"Це кінець, — подумав ромейський привідця. — І, що найгірше, така ж доля спіткає й тих, що йдуть за нами й покладаються на нас".
— Попробуємо пробитися, — повелів легіонерам. — Кому пощастить вихопитися, постарайтеся доправитись до когорт і попередити: на цій галявині усьому легіону готується пастка. Усьому, зрозуміли?
Вони звернули з путі й погнали коней туди, де менше було воїв. Та не для того їх брали в лабети, щоб випускати. Одні полягли, стяті мечами чи стрілами, інші, не бачачи порятунку, склали перед тиверцями броню свою й простягли руки для пут.
Те саме спіткало й бокові роз'їзди. Хтось із тих, бокових, пробував, щоправда, докричатися до Хільбудія, та Хільбудій був надто веселий тієї миті, аби почути застережливий крик своїх звідунів. Їхав на чолі першої когорти, оточений веселими вершниками, й гадки не мав, що може щось статися, та ще тут, у придунайській глушині, наіменованій незайманщиною. Коли ж сталось-таки — перед його когортами, ніби з землі, постав надійний слов'янський заступ із лучників і мечників, єдине, на що спромігся з несподіванки, повелів прискорити вихід когорт із лісу.
— Першим п'ятьом когортам стати дугою й бути готовими до зустрічі з варварами, всім іншим розвернутися й прикрити тил!
Ніби у воду дивився. Не встигли його когорти висипатись на галявину й стати в бойові лави, як там, попереду, а перегодом по праву і по ліву руч ожив ліс, галявини в міжліссі й звідти хмарою посунули на ромеїв лави лучників. Скільки їх, важко було збагнути. Одне бачив: їм немає кінця-краю. Ішли щільно й заслонялися щитами, обступали звідусіль.
— Щитоносців наперед! Стати стіною, зупинити стрілами.
У ромейських лавах зчинилася ворохобня. Ті, кому наказано стати супроти слов'ян стіною, спішно пробиралися наперед, інші приймали їхніх коней і норовили відійти до лісу, ще інші шикувалися в колони мечників і ждали нагоди піти на піших в кіннім строю. А поспіх — мала утіха. Десь встигли щитоносці стати супроти антів, зустріти їх хмарами стріл, а десь і ні. І там, де не було щитів чи не так щільно летіли стріли, анти навалилися дужо й зламали лави, клали під ноги чи стиналися з тими, що боронились. У прорубані ними вікна-проломи не забарилися вломитись тиверські та дулібські вершники. Немов буря приморська а чи вихор польовий влетіли туди на буланих, вороних, гнідих та білих конях, м'яли щитоносців копитами, рубали навсібіч мечами, збадьорювали себе і тих, що йшли пліч-о-пліч, диким посвистом та гуком-перегуком. І все ж ані посвисти, ані перегуки не могли заглушити багатоголосого брязкоту мечів, чийогось торжества, а чийогось і передсмертного волання про поміч, так само як ті волання неспроможні були осилити іржання коней. Таким здичавіло голосним і таким тривожним видавалося воно, мовби тиха донедавна галявина горіла вогнем або віщувала проваллям-загибеллю.
Хільбудій зібрав коло себе найбоєздатніші маніпули й намагався дати побоїську якийсь лад. Сидів на високому, з буйною білястою гривою коні й пильно стежив за тим, що робилося в передніх лавах.
— Іоанне! — кликав котрогось із мечників, що стояли напоготові. — Скачи в третю когорту й перекажи її привідці моє повеління: хай одрубає оте антське вістря та стає стіною супроти решти. З одрубаними ми й самі упораємось.
— Буде сказано, стратегу.
— Євдемоне! — різко обертався до іншого, цього разу — центуріона. — Бери свою маніпулу й винищ отих варварів, — показав рукою. — Потім підеш на поміч першій когорті.
— Іду, привідцю.
Хільбудію не все і не завжди видно. Тому підводиться час від часу в стременах і старається бодай якось доглянутись, що робиться в його лавах. Саме за тими розглядинами й застигає його крик посланця від поставлених на захист тилу когорт.
— Достойний! Варвари напирають і з тилу. Сили великі, не вистоїмо!
— Передай Флавію і всім воїнам: єдина надія в цих лещатах — меч і щит. Більше немає на що надіятись!
Знав: з ним ліпші фракійські когорти, ті, що були не так давно у січах з іранцями й передані імператором під його надійну руку. Тому й не переставав вірити: хоча вої його й опинилися в зашморгу, варварам не так просто буде зім'яти їх і примусити показати спину. Це досвідчені мечники та щитоносці, вони спершу кількох варварів покладуть, а тоді вже самі ляжуть. Саме так: дійде до краю, то ляжуть, все ж не покажуть спини.
Найбільше дістається чоловим маніпулам. Он як поріділи вони, стримуючи ворожі сотні. Десь тільки оступилися й рубаються, прикрившись щитами, десь стали невеликим півколом і стоять, мовби скеля в розбурханому морі, а десь їх всього лиш острівки, що ось-ось накриються хвилями.
Обернувся до тих, котрі стояли під його рукою як остання надія на порятунок, і застиг, вражений: анти прорвали лави не лише щитоносців, а й мечників і пруть кінною ватагою прямісінько на нього й зібрані під його рукою маніпули.
— В мечі! За мною, вперед!
Встиг крикнути ще тим, що обходили його по праву і ліву руч: "Постарайтеся взяти в лещата і знищити", — та тим і вичерпав свої можливості правити воями: перед ним виріс рудобородий ант і змусив підставити під занесеного над головою меча вивірений у такім ділі мідійський щит. А тільки-но одвів той удар, як одразу ж і сам наніс його. Бо мав уже не одного і не двох перед собою, опинився в тій круговерті, що анти іменують січею, а перси — різаниною. Рубався вправно і дужо, так вправно, що відчув від того насолоду, а відтак приплив сили та певності: він — бувалий воїн, йому ці варвари, мовби сміття в річковому потоці: ото тільки й прикрості, що огидне. Не певний за когорти, собі ж прокладе у цім потоці путь і вихопиться на волю.
Мабуть, не одного стяв уже дужим ударом правиці, бачив: примітили його вправність і розступаються. Удають тільки, що пруть на ромейського витязя на гнідім коні, коли доходить до сутички, або ж підставляють під удар щита і вислизають, або ж обходять стороною. Ба ні, помиляється. Он пре якийсь прямісінько на нього. Молодий, безусий ще, а очі, мов у звіря, налилися кров'ю. Не меча — сулицю націлює. Невже сподівається вибити його, Хільбудія, з сідла?
Заніс над головою меча і не встиг відбити ним варварову сулицю, як вона схитнулася і ледве не пропорола йому ребра. Коли б не панцир, так і сталося б.
— Боривой! — почув дужий голос. — Цього не чіпай. Це сам Хільбудій, він мій!
Оглянувся й побачив, як здибив той, що кричав, коня, норовить розвернути його й гнати услід за ромейським привідцею.
"Тиверський князь? Той, що гостив у Маркіанополі? Що ж робити? Покладатися на дужу силу коня свого чи розвернутись і покластися на щит і меч? Коли втікатиму, можуть уразити сулицею в спину. Та чи й личить мені, полководцю, утікати?"
Розвернув по крутому колу Гнідого й пустив у зворотну путь. Треба, значить, треба, іншого не вигадаєш.
Першим гнав на нього розпластаного в аері коня безусий, той самий, котрому казали: "Не чіпай".
"Завзятий хлопчисько, — подумав, — знає на кого йде, і таки йде. Ну, стривай же!"
Хільбудій махнув мечем і так рубонув ним по націленій на нього сулиці, що вона бринькнула і вилетіла воїнові з рук. Тієї ж миті налетів на кількох і встиг звалити коневі під ноги лиш першого. Всі інші оточили стіною й наставили сулиці.
— Скорися, Хільбудію! — повелів князь Волот. — Когорти твої розбиті, виправа програна.
Не думав, що робить, чи таки покладався на щось. Приострожив коня й кинув його прямісінько на Волота. Одначе й князь не ловив ґав. Зняв крутіше сулицю, і кінь, опускаючись, наразився на неї горлом. Заіржав болісно, шарпнувся набік і викинув вершника з сідла, під ноги Вепрового коня. А Вепр не з тих, що губляться: зловчився й приткнув ромейського привідцю мечем до землі.
— Нащо ти так? — спохмурнів, виказуючи своє невдоволення, Волот. — Він був уже наш, треба було в полон брати!
(Продовження на наступній сторінці)