Та й тут помилилися: дядечо Юстин справді виявився мудрішим за наймудріших. Тоді ще, як сів на троні, послав до Верхньої Македонії гінців з повелінням: хай хтось із небожів кидає гирлигу, з якою ходить за вівцями, й пра, виться до Константинополя. А коли небіж прибув, сказав йому: "Я старий уже для того, щоб сідати за лаву і оволодівати науками, тим паче у вищій школі — університеті — сядеш ти. Часу матимеш обмаль, тож не гай його, вдень і вночі сиди над книгами — мудростями віків. А осягнеш їх більш-менш, прийдеш і станеш поруч зі мною, допомагатимеш мені править імперією і сам навчатимешся. Не брязкай там, серед павчителів і тих, з ким навчатимешся, іменем моїм, натомість постарайся осягнути розумом більше, ніж будь-хто, і стати під кінець навчання вище, ніж усі".
Він, Юстиніан, теж був не з якогось іншого тіста, таки з дядечкового, тож пе забарився утямити, куди хилить імператор, надто коли він покликав його і ще кількох таких, як він, до Августіопа і повелів бути його довіреними в Августіоні. Може, котрийсь із сенаторів і втямив перегодом, до чого йдеться, та було вже пізно. Імператор Юстин відчув на той час, що дні його лічені, й усиновив обізнаного з науками як і з сенатськими премудростями небожа своїм чи не останнім едиктом,-— тпм, иа якому стояло по звичне для ВСІА "Я нричігіаи", сіинли набагато значиміше: "Я передав владу над вами і всією імперією своєму небожу Юстиніану Першому".
Хай та воля імператора не подобалася комусь, хай хтось рвав на собі волосся, збагнувши, що сталося в імперії і в чиї руки потрапила імперія, — дарма. Таким було веління долі, так мало вже й бути: віднині на імператорському троні сидітимуть пе спадкоємці Зенона і його вдови Аріадни, ба навіть не родаки Анастасія, сяде рід Юстинів з далекої Македонії і сяде надовго. Бо хто насмілиться чинити всупереч заповіту, коли той Юстинів наступник мав уже своїх прихильників і в сенаті, і серед гвардійців?
Юстиніан спиняється перед глибоко посадженим у стіні, вікном імператорського палацу і довго дивиться в далину, що стелиться через Босфор і десь далі. Он скільки літ минуло відтоді, як наділи на нього імператорський вінець і посадили на місце покійного дядечка. Жарти хіба — понад тридцятьі За цей час померли не лише ті, хто рвав на собі волосся, шкодуючи, що якийсь пройдисвіт з іллірійців зу— ’я мів напустити туману і лишити всіх у дурнях, померли; навіть ті, хто пам’ятав, з якого роду-племені імператор Юстиніан, як став він повелителем найбільшої на всю ойкумену імперії. То давно, в перші літа його присутності на троні, кричали на іподромі: "Було б ліпше, коли б не народжувався твій вітець Саватій! Він не породив би вбивцю! " Тепер немає кому кричати. Та й не посміють. Он який слід лишив по собі в імперії, а відтак і в пам’яті людській. "Який? — вигулькує котрийсь із тих, що дозволяли собі ширити на іподромі роти й кидати в його бік обурливі фрази. — Той, що кривавив землю на численних бородищах в північній Африці, Італії, в багатолітній різанині з готами, персами, де лягли з твоєї ласки сотні і сотні тисяч, чи той, що укоротив віку тим же тисячам, а то й мільйонам громадян імперії, не кажучи вже про рабів, через нечувані до тебе побори, пайвигадливіші податі?"
"Не тільки, — Юстипіан обертається в тоіі бік, звідки, смикнули його за руку, і приймає позу легіонера, що налаштувався до бою. — Ви, либонь, ото тільки й знаєте, що нагадувати про податі та боролища. Так, обкладав вас, і па смерть посилав. А чому? Ви хоч колись замислитеся: чому? Хочете жити в багатій, славній на весь світ імперії і lie . лити крові, не терпітії від податей? Ба пі, не було так до мене, не буде й по мені. Чули, не буде!"
Чому сказав так, сам не відав, одначе певен був: сказав правду. Як правда й те, що його не за податі і по за’прол ігі у па биролшцах крив пам’ятатиме імцерін. Були ж Go не тільки податі, були й творення самої імщ-рії, Дядечко Юстин лиш загравав із поетами та акторами, він же, Юстиніан, в ім’я розвитку самої поезії, як і науки, не тільки оточив себе сонмом блискучих поетів і вчених мужів, наступив на горло власних переконань і поступився перед ними своїми переконаннями. Усіх переслідував і жорстоко карав за відступ від християнської ідеології, а на відступи поетів і вчених закривав очі і дозволяв користуватися мовою еллінів-язичників, якою нікому не дозволялось користуватися. Хіба того не пам’ятали колись і не пам’ятають нині хоча б і Прокопій Кесарійський, Агафій Мірінейський, поети-епіграмісти Павло Сіленціарій, Юліан Єгипетський, Македоній, брати Схоластики?
Вищі школи — університети були й до нього, те всяк знає. Та хто посприяв так розвитку науки в університетах і не тільки в Константинопольському, а й у Бейрутському, Александрійському, Афінському, Едеському, в школі риторів і софістів у Газі, в медичному училищі в Нісібісі? Саме при ньому, Юстиніанові, забурлило там життя, стали можливими дискусії між вченими-філософами і вченимибогословами, між блюстителями права і законодавцями, істориками і географами. Де є такі бібліотеки, як у Константинополі, Александрії, Бейруті, чи в багатьох країнах Християнського світу з’явилися такі, знані серед вчених і невчених, просто просвіщенних мужів праці, як "Християнська топографія" Косьми Індикоплова, трактати його опонента, александріііського філософа Філопона, науково аргументовані рекомендації медикам лічця з Еміди Аеція? А чиїми зусиллями створено зведення законів Візантійської імперії? А так, чиїми?
Багато чого можуть пригадати згодом імператорові Юстиніану: і те, що зібраний на іподромі повсталий охлос плавав у власній крові й просив пощади, а він не дозволив залишити живим бодай когось із тридцятії п’яти тисяч, і що лив ромейську кров на численних бородищах поза Візантією, та нe забудуть, не можуть забути, що зведення юридичних законів його епохи іменується Кодекс Юстиніана. Не професорів права Феофіла, Дорофея, Стефана, Фалалея, які немало потрудилися над ним, складаючи та коментуючи Дігести, а таки Юстиніана. Бо той виняткової ваги і значимості пам’ятник юридичної мислі створений таки при ньому і дякуючи йому.
Податі, пролита на боролищах кров... А ви ж як думали? Обводи Візантійської імперії он які, їх до сього часу ііе спромоглися облічити. Хто дбатиме про них, крім імператора, і хто зупинить варварів, що варяться та й заряться на багатства імперії? Ви? Ба ні, імператор. Тож і дайте імператорові, щоб мав ким заступити варварам путь у землі імперії, щоб мав за що звести фортеці, через які пе могли б пройти ті ж варвари, щоб дбав про спасіння душ ваших зрештою.
Скажете, не дбав про все те? А чиїми клопотами і солідами відновлено сотні старих, збудовано нові фортеці на обводах, споруджено городи, церкви та монастирі по всій імперії і серед них окрасу православ’я — храм святої Софії в Константинополі? Чи хтось колись спромігся звести таке диво, чи доклав стільки зусиль, аби процвітало християнство, аби церква і імперія стали єдиним цілим? Усе то мої турботи і моя гордість. Чули, моя і нічия інша! Скільки стоятиме храм святої Софії, як і споруджений для гнаних і голодних дім Сампсона, стільки й пам’ятатимуть Юстиніана. Так, я не шкодував на все це вашого поту, як і вас. А хіба я сам мало пролив його? Може, чревоугодничав, володіючи такою імперією, може, дозволив собі бодай раз побути на дозвіллі, по-людськи виспатись? Не було того, ви пе знаєте, як знаєте й те, що я нікого не відштовхував від себе, був доступний для всіх і щедрий з усіма, коли йшлося про творення імперії, а не про руйнацію її. Хто, крім Юстиніана, дбав так про ратну спроможність ромеїв, про розвиток ремесла, торгівлі? Хіба не моїми зусиллями добута золота жила візантійської економіки — шовк-сирець? Хіба той найбільший за всі віки здобуток мало дав вам? Таке не забувають, вельможні і невельможні крикуни, як не забуде люд візантійський і того, скільки сили й розуму доклав імператор Юстиніан, аби здійснити давно сподівані законодавчі реформи, обмежити владу сенату і сенаторів, заборонити крупним землевласникам мати свої в’язниці, творити суд над підлеглими, аби подолати згубне для імперії запустіння земель у провінціях.
Звичайно, знайдуться й такі, що нарікатимуть. Яиже, ввів таможні мита для тих, що привозять і продають у його гаванях товари, стягує високі проценти з боржників, зберіг рабство і ні на йоту пе полегшив долю рабів, ввів примусову скупку хліба, підвищив старі і вигадав нові податки, серед них такий навіть, як податок на повітря — аери-і кон, був жорстокий як із знаттю, так і з охлосом, пе брезгував доносами таємних послухів, карав по їхньому доносу всіх, навіть тих, що творили з ним імперію й булгі свого часу улюбленцями. А хіба влада не є насиллям, може, папбільїппм і найжорстокішимУ Хіба такою імперією, як Візантія, можна управляти без таємних послухів, вивідувачів, донощиків? Усім подобається те, що здолав силою меча свого варварів і повернув у лоно імперії Північну Африку, Італію, відновив, по суті, славнозвісну Римську імперію в її історичних обводах. А хіба усе те можна було зробити без належних витрат? Хіба державний фіск — бездонна бочка, я якої можна черпати та й черпати соліди? Он скільки йде їх на велич і славу Візантійської імперії, — ту саму велич, яка всім веселить серце і плодить гординю. А за які небесні дарствспиці можна творити її? За які?! Може, повернеться в когось язик сказати, що всі оті податі-здирства імператор впроваджує заради себе, свого благополуччя?
Юстипіап полишає нарешті облюбоване біля вікна, що виходить па Босфор, місце і звільна йде через простору залу. В один куток, затим — у другий.
(Продовження на наступній сторінці)