"Чому це минуле так невідступне переслідує мене, будить неспокійну думку, більше того, полишає в серці неприємний щем? Постарів, чую, педалеко той час, колії доведеться стати перед всевишнім і дати відповідь за всі свої дянпя. Господи, пспжо тс стлпсться і стапотт.ся ті ПРДЛЛРкім часі? А-а... — чує в собі силу і доволі рішуче зривається з місця, йде до дверей. — Чи цим маю сушити собі голову? Живий дбає про живе, а наділений владою імператор — про владу".
— Кличте до мене настоятелів храмів святої Софії і святої Ірини. Скажіть, хай прибудуть з ученою братією, і негайно.
Останнім часом становище імперії, а відповідно і церкви в імперії, чи не найбільше хвилює його. Певен, не таке тверде й міцне воно, як декому здається. Західні землі он як довго перебували під варварами. Чи то так собі? Чи за ті численні літа мало нашкоджено християнству і найпаче % люду християнському, його побуту, віруванню, мбралі? Варвари, як і варварські покони — ізчадіє єресі, якої й без того доста. Одні манихеї чого варті. А монтаністи, самаритяни, а монофісити, яким, ніде гріха таїть, потурав сама імператриця і до яких причетна мало не вся знать.
Там, на заході, а переміною влади не все саме по собі нереміниться, і імператор яко глава держави та церкви не може не дбати про це. Мусить дбати.
Ходив і розмислював, з чого почне її, бесіду, а може, й суперечку, з богословами. Та йому не дали зібратись з мислями, ба змусили навіть перенести призначену вже бесіду на інший час. Прибув до Константинополя гінець із Фракії й заніс до Августіона тривожні вісті: варвари перейшли через Істр не лише в середній, а й у нижній течії, плюндрують Скіфію та Нижню Мізію.
— Хто такі? Наші зрадливі соузники анти?
— Ба ні, за сим разом не вони. Вторгнулось знайоме імператорові по недавній січі плем’я, іменоване гуннамикутригурами.
— Всього лиш? Що вдіяв намісник, аби зупинити? Чому не зупинив і шле до мене вістуна з лихими вістями?
— Бо варварів не так уже й мало. Вони обминули фортеці й пішли гуляти по провінціях. Беруть у поселян лиш живність, самих же не чіпають, пускають поголос, ніби прийшли обрати собі землю й сісти на ній.
— Мають намір осісти, а тим часом оббирають люд? Імператор був явно ііепдоволопий вістуном, як і вістям її.
— Чого хоче намісник?
— Просить помочі, василсвсс. Так і сказав: самим ла стримати, хай імператор шле палатійські легіони.
Юстиніапа аж пересмикнуло од тієї наглої вимоги.
— Усі шукають захисту в імператора, усім подай палатійські легіони! А де провінційні? На що покладався намісник Фракії, боришгіи иилуиочиі обииди, коли неспроможний оборонитися навіть від кутригурів?
Па крик його нагодилася, і нагодилась, як завжди, вчасно імператриця.
— Що сталося, Божественний? Хто збентежив твою душу, порушив такий жаданий супокій?
— Ось, послухай та полюбуйся, — показав на посланника з Фракії і відійшов набік.
Феодора — сама цікавість і увага. Ані в очах її, без того великих і насторожених, ані на виду жодної тіні гніву чи невдоволення, лише подив і благання, благання і подив. Те й підкупило, певно, посланця. Без захвату, часто затинаючись, однак переповів імператриці все, що розповідав уже, не поминув і подробиць, якими з ляку чи через забудькуватість не удостоїв імператора.
— Скільки ж все-таки війська у кутригурів? Казав чи не казав се намісник?
— Достеменно ніхто не знає, судячи з того, як густо і нестримно йдуть по провінції, далебі, не менше десяти тисяч.
— Бог милостивий, упораємось. Іди й перепочинь з дороги, а імператор подумає тим часом, що вдіяти, аби витурити варварів, уберегти Фракію і фракійців від напасті.
Ждала, коли стихне хода вістуна, чи збиралася з мислями василіса, — вагкко сказати. Стояла при вході, виважувала допитливим зором Юстиніана й відмовчувалась.
— Ці варвари не дадуть спокійно дожити віку, — перший озвався імператор. — Усім стоїть в очах і в тім’ї багатство Візантії, всі прагнуть поживитися ним. Лізуть і лізуть, мовби ті пруги.
— Коли прийшли лиш за багатством, — півбіди. Гірше, коли справді хочуть поселитися.
— Нащо вони мені, раби і конюхи! — розгнівався Юстиніан. — Своїх не маю?
— І я кажу: нащо? Гнати треба, і негайно. Василеве не обізвався. Міряв простору залу Августіопа й своє щось думав. Зрештою надумався й покликав придворних.
— Де зараз полководець Велісаріі?
— Далебі, спочиває після виснажливих походів.
— Скажіть йому: поволі наем бачити у себе.
І вже тоді, як придворний мав намір іти, додав:
— І небожу моєму Герману те саме скажіть. Феодора, як і завжди, лишалася не по-жіночому зосерод/шшию і думною. Та ось очі її загорілися пішим, піж досі, вогнем і, як здалося Юетиніаниві, хай і ііеііримітно, все ж розширились.
— Кого ж пошлеш, василевсе, з Велісарієм? Ті рештки, що маєш у Константинополі та околіях, чи від Наросса відкличеш когорти?
— Може, й рештки, що вдієш. Важливо, аби було кому вести їх. Там, у провінціях, злютують силу і з провінційних когорт. Гадаєш, немає чи замало їх? Привідці бевзі і страхопуди — ось в чому вся біда. Поховалися по фортецях і ждуть милості від імператора.
— Можливо, й так. Поява Велісарія серед тих, що вийдуть супроти кутригурів, не завадить. Одначе я на твоєму місці покликала б насамперед слів, котрі не так уже й давно укладали ряд із утагурами та обрами. Хай би нагадали і обрам, і утигурам: брали соліди, давали обітницю бути на боці Візантії, стинатися з усіма, хто йтиме у її обводи з полуночі, то хай стають тепер на наш бік.
Юстиніан не поспішав радіти знахідці імператриці.
— То давно було, Феодоро. Утигури вичерпали з наших міхів соліди й забули про обітницю. Інший уклали ряд і саме з кутригурами: Санділ віддав за їхнього хана свою дочку.
— Це ще не каже: забув про укладений із нами ряд. Із кутригурами Санділ не пішов все-таки. Збагни, василевсе: не пішов! А коли так, не зовсім, виходить, забув.
Імператор зиркнув на неї і замислився.
— Не підуть, Феодоро, утигури на кутригурів. Де ти бачила, щоб родак ішов на родака?
Василіса не осміхнулася, одначе щось схоже на усмішку накреслилось на її устах, заіскрилося в погляді.
— Ну, а обри?
— Обрам, щоб іти па кутригурів, треба вторгатися в землі антів чи утигурів.
— Ти забуваєш, Божественний, що то безбожний люд, варвари, до всього ж гуннське поріддя. Вони на все спроможні. Коли певний, що встигли забути про щедро висипане перед їхні ласі очі золото, висип ще чи принаймні побрязкай ним і побачиш, що з того буде.
"А й справді, — схилявся до її мислі Юстиніан. — Це варвари, вони на все здатні. Хай Велісарій іде у фракійські провінції з когортами, а сли з солідами — до утигурів та обрів. Чи одне другому завадить?"
"Стривай! — вихопився сумнів. — Де візьму стільки солід? На те, щоб утримувати за собою відвойовані у варварів західні’ иривіиції, треба їх, щоб стояти проти склав;’Нін, іди затопали Іллірик, те-к —гриби. Щи й цим, обрам •іл утигурам, мушу готувати. Чи не забагато всі хочуть?"
Феодора не вмовкає, знай підшукує резони й переконує цими імператора, а імператор стоїть, мовби шарпане вітрами дерево, і не може зважитися на те, що радять. Розкидається ж пе чимось, розкидається скарбами, стягнутими з тих, котрі он як попрікають його. Коли піде на це, змушений буде знову оподатковувати.
"А-а, — махає зрештою рукою і велить кликати когось із сольства. — Мають піддані аерикон, матимуть ще й податок на воду, що б’є з імперської землі, на дим, що йде з осель зледачілих. Не хочуть чи не можуть самі стати на оборону отньої землі, хай дають соліди".
VII
Самолюбство молодого хана на Кутригурах могло бути й нотішеним уже. Якже, таки взяв гору над кметями. Одне, обстояв для себе і жони своєї дозвілля — все нередзим’я і всю зиму був із Каломелою, а друге, он як возніс себе в очах кметів. Тоді ще, як повернувся з Тивері, зібрав їх і сказав: "Нам і дозволено, і не дозволено іти землею Тиверською. Думайте, як пройдемо. Даю вам на те иередзим’я і зиму, бо лише по зимі підемо". Не відає, думали кметі чи ні, одне знає: не міг пристати до того, що надумали. Коли зібрав їх перед походом та став питати, всяке казали і на все указували, не вказали лиш достойної путі.
— А коли так зробимо, — виніс на їхній розсуд свою думу-рішенець. — Не тоді підемо за Дунай, як спаде та вигріється в ньому вода, а тоді, як сніги вже стануть мало не до решти, а крига па Дунаї буде ще міцна — така, що витримає і воя, і його огира.
Якусь мить німували всі, потім заговорили навперебій, зрештою стали схоплюватися іі виголошувати своему привідці здравиці.
— Слава мудрому ханові!
— Слава й хвала! Слава й хвала!
— З таким — хоч на край світу!
Не кривитиме серцем: радий був чути такі здравиці. А ще більше радів опісля, коли замисел його виявився н" просто вдалим — на диво угодним для всіх та щасливим.
І Дністер перейшли по льоду, ніким но були помічені, і Придністров’я та Придунав’я здолали, уникнули того, чого найбільше боялися — занесеного сиіюм безнуття, і на Дунаї вийшли в тім місці, де не було ані тиверських сторожових веж, ані ромейських фортець. Зате ріка лежала скована ще льодом — від берега до берега полискувала ним під скісними й холодними па передлітті променями сонця.
Правились через неї по одному і вдень. Правились і потерпали, ясна річ: а раптом під котримсь із воїв, що йшов поруч із огирем, чи під огир’ем виявиться промоїна? Зате коли вийшли на супротивний берег, та обігрілись при багатті, та наситились їдою, та вилаштувались сотнями, радощам всіх не було меж.
(Продовження на наступній сторінці)