Це скільки ж літ спливло, як йдуть вони у парі? Либонь, вісімнадцять. А так, найстаршому їхньому, Радимові, сімнадцяте минуло вже, пішло вісімнадцяте. Пробі, а набутися мужем і жоною як слід і не набулися. Ніби ж мирними були ці літа, ні самі не ходили па сусідів, ні сусіди па них, а ом які клопітні. Воно й по дивно. На його плечах лежали турботи про землю, про благо люду землі Тиверської, на Миловидіших — терем із його численними "треба", челяддю та дітьми в теремі. Чи їй иули кили розглянутися на ними, подумати про щось інше, крім них? Одно дитя пр встигало стати па ноги, потішити вітця, матір першим словом-лепетом, інше народжувалося, за тим іншим — ще інше, і кожного разу його княгиня, його жона-утіха відходила від нього, була з малям і з малям та з тими, що підростали вже, одначе вимагали її нагляду і її турбот. Зато ніхто не скаже, що вона не господиня в княжому теремі і не мати своїм дітям. І Малчиних виростила, до ума-розуму довела, і своїх ростить достойно.
"Один лиш я нарікаю? — осміхнувся. — Пробі, чи можу нарікати на таку?"
Таки довгенько оберталася між челяддю. А може, й сама поралась. Коли зайшла, інший мала вже вид.
— Най вибачає князь, — ніяковіла. — Я змусила його ждати.
— Не біда, — простягнув назустріч їй руки й посадив супроти себе. — Знаю, скільки на тобі повинностей, тому й не ремствую. Скажи, чи всі і всім задоволені?
— Що ти, княже! — подивувалася. — Чи на такім воседлі, як Миланчине, могли бути невдоволені? Весь Черн і його околії гуляли-пригощалися.
— В тім-то й ба, що люду он скільки було, комусь могли й пе догодити.
Посиділа, ніяковіючи, і вже потім сказала:
— Я все робила, княже, аби догодити.
— Чи я кажу: ти чогось не доробила, — помітив її бентегу й поспішив заспокоїти. — Твою щирість я бачив. Питав затим, аби пересвідчитися, що обійшлось як слід.
Був добрий і ласкавий з нею, та не одразу прогнав осмуту з серця.
— Мені се не подобається, жоно.
— Що саме?
— А то, що ти вдалася в тугу і без видимої причини. Волів би завжди бачити тебе світлою та ясною, як уміпш бути. Коли хочеш знати, затим і покликав, аби винагородити за все, що робила й робиш для мене, дітей моїх.
— Правда?
— Як я — се я, а ти — се ти.
Скинула повиті болем ніяковості очі й тицьнулась мужеві своєму до плеча. Горнулася й казала щось, казала й горнулася, а він обіймав її, гладив, заспокоюючи, плечі й тішився з того, що знову бачить свою Миловиду такою, як там, в оточенні ясноликих діток,
— Милана знаєш що повідала мені, коли йшла від нас? — почув нарешті її казання.
— А що?
— Зізналася, що вельми прикипіла серцем до роду вітця свого, що коли б пе веління лади та не повинність перед тим же родом, нізащо не пішла б із нього. "Най мамця знають, — сказала, — кому я найбільше вдячна в сім роді, то се вам. Бо уміли бути кревною на місці некревної, бо такими щедротами винагородили за багато літ, як, може, не винагородила б і кревна".
— Так і сказала?
— Ано.
— Ось бачиш. Я тільки збирався подякувати тобі за твої щедроти, а Милана уже подякувала. Гадаєш, то так собі? О ні. То правда промовляє нашими устами. Бо ти не тільки відрада, ти — божа винагорода усім нам. Чуєш, усолодо моя, не тільки відрада — винагорода!
— Як і князь для мене.
— Правда?
— Не було б правдою, чи народила б йому шістьох синів?
Осміхнувся втішено і вже потім поправив:
— П’ять їх у нас.
— Буде й шостий, княже. Знай, непраздна я.
— Отак?
Тепер він, князь Волот, німував подивовано. Зрештою відкинув геть сумніви, заяснів видом й став виціловувати жону свою, так солодко й гаряче, гейби вперше доступився до неї, свого найбільшого жадання.
Ось чому вона видалася йому сьогодні до иевпізнання ліпою і миловидою! Непраздна є!
— То, може, за сим разом дівка буде? — спинився нарешті й заглянув, збуяпий радістю, в осяйні її очі.
— Хотіла б мати дівку. Коли б ти знав, муже мій, як хотіла б! Та ба, не буде її.
— Звідки така певність?
Пригадала: колись давно мала про це вже бесіду. Одначе чимось іншим не може пояснити князеві своєї певності.
— Ще в Випалі, коли була півдівкою, наснився мені сон. Буцімто рву на воді лілеї, а кладу собі до рук маленьких хлопчиків. Одного, другого, третього отак. Жахнувшись, прокинулася и повідала своє сновидіппя бабусі. Старепька вислухала мене й сказала: "Лілеї — русалчині діти, негоже зривати їх. А оскільки ти брала серед них лиш хлопчиків, то знай, у тебе будуть самі лиш хлопчики".
Пророкування її, як бачиш, справджується: уже п’ятьох народила.
— Одначе на воді, ти взяла лиш трьох.
— Таки трьох.
— Ось бачиш, серед всіх інших може бути й дівка.
Повірила чи лиш хотіла вірити, в усякім разі, мала намір сказати втішне для себе й для мужа, та їй не дали висловитись. Хтось сторонній над’їхав тієї миті до терема й дав знати челядникові, що хоче бачити князя.
То був гінець від сторожової вежі па Дністрі. Прибув сказати князеві: до нього правиться з миром та злагодою кутригурський хап Заверган і просить дозволу на в’їзд до стольного города Черна.
Повелів запросити хана і дати йому достойний високого гостя супровід, а тим часом думав: "Чого се йому тра’ від мене? Сказав, з миром та злагодою. Чи не обри заворушилися?"
Кочовища кутригурів пе доходили до Дністра, отож і чвар із ними у тиверців не було. Ото тільки й клопоту мали через них, що пустили вісім літ тому за Дунай і ви’ слухали докір імператора: "Пощо пустили? Чи соузники так чинять?" Опісля кутригури не поривалися до ромеїв і до Дністра не доходили. Випасали череди корів, отари овець, а найбільше комоней далі па схід, коли й мали якісь сутички чи перетрактації з антами, то лише з тими, що сусідять із ними — уличами та ще полянами, коли ті спускалися на пониззя Дніпром або ж Бугом чи Онгулом. Ратних змагань між ними та антами, скільки й пам’ятає себе, не було. Невже справді заворушилися обри и погрожують походом через кутригурські землі? Дуже можливо. Досі вони, сидячи за Дніпром, на уличів та полян ходили яко таті, тепер могли обійти їх і правитись до Дністра через Кутригурську землю. Чом би й ні? Скільки тих нутригурів і що для обрів кутригури? Ті пруги і не таких здатні поглинути.
Хан не поспішав об’явитися в гридниці Черна, одначе й не зволікав аж надто. Коли ж завітав, був по-асійському ввічливий і щедрий на хвалу. А ще вразив князя Волота молодечою ставпістю і доброликістю. Не лише кров, сила і здоров’я буяли в ньому.
— Припіс я кпязіо на Тиворі, — схиляв покірно голову і клав руку до серця, — жопі та дітям його низький уклін і найсолодпіі іюб.іжаїїіш здоров’я та супокою від сгбе і всього люду па Кутригурах. Хай славиться ім’я його яко гонителя ромеїв і буде доброю пам’ять про цього пе лишень серед сущіїх, а й серед нащадків.
— Спаси біг.
— А ще кланяюсь мужам його та воеводам, усім, хто і підпорою князеві в ділах ратних та вічових.
"А він добре обізнаний з нами, як і з тим, що діється в нас", — міркує тим часом Волот і дошукується нагоди заговорити про суттєвіше.
— Ще раз дякую хапові за прихильність серця, як і за добрі побажання. Привідця кутригурів, сподіваюсь, вперше у нашій землі?
— Так.
— То най буде повен: па добро вона завжди відповідає добром. Висловлюємо й свою найсердечнішу здравицю ханові, усьому родові його, мужам ратним та думаючим й просимо бути серед нас, як серед своїх. Сідай, хане, на чільне місце, най сідають по обі руч мужі твої та й кажіть, що привело вас у землю нашу.
Заверган не примушував господаря просити вдруге. А поки всідавсь та розглядавсь, зважував давно виважені думки й прицілювався, котра з них буде зараз найбільш слушна.
— Князь мусить знати: у привідців люду немає нічого вищого за потреби люду. Те, що зняло мене та моїх кметів із насиджених місць і повело в Тиверську землю, не в винятком.
Опустив на мить долу зір, схоже, що черпав там десь, поза гридницею, своєму серцю снагу, і вже потім почав оповідати, які безліття переслідують його люд, і доволі часто. Тож і намислили кутригури: чи не пошукати їм щедрішої на злаки, а відтак і на благодать землі? Раз уже прибули до них, тиверців, як до добрих сусідів і не приховали того, з чим прибули, то не ховатимуться й далі: усі вбачають таке благо в задунайських землях Візантії, не інакше мислять і кутригури: коли вже йти кудись, то йти треба лиш туди.
— Чим же може прислужитися вам Тивер? — не зовсім розумів князь хана чи підганяв ііого, аби одкрився шиидше з тим, заради чого прибився до Черна.
— Прийшли просити князя, аби пропустив нас туди, по ставав на нашій нуті з раттю. Лихого наміру до люду тиверського у нас немає. Пройдемо до Дунаю і зникнемо за Дунаєм.
— А що скаже нам Візантія?
— Йдете ж не ви, ми підемо, і підемо з добрим наміром — поселитися.
"Ви не щирни зі мною", — казав на дуліці князь Водит і ни вагався вже.
— Не діло кажеш, хане. У нас із Візантією давно укладено ряд на мир і злагоду, ми не можемо порушувати його і тнм ставити себе нід загрозу ромсйського вторгнення.
— Досі ж за Дунаі, як і з-за Дунаю, вільно було ходити. Невже князь не може послатися на це, коли заремствує Візантія?
— Тіш, хто йде туди з добрими намірами, і зараз вільно йти. Кутригури ж хочуть піти й сісти на ромейських землях гвалтом — так, як сідають склавини. А між ними й ромеями — хан, сподіваюсь, знає те — йде справжня січа. Як же ми, соузники ромейські, можемо напустити па ромсїв ще й вас?
Завергап перезирнувся з кметями.
(Продовження на наступній сторінці)