— А колії за Дунай схочуть піти ис лише кутригури, — сказав і глибоко заглянув Волотові у вічі, — а й утигури обри? Невже князь усім їм стане на путі? Невже він захо^ че знекровлювати себе лиш тому, що має з ромеями ряд?
Волот відчув себе загнаним у глухий кут. Сидів, дивився на привідцю кутригурів і відмовчувався.
Хап не забарився скористатися тим.
— Кутригури пе хотіли б знекровлювати себе у січі з тиверцями, — сказав довірливо. — Віддавна мають їх за добрих сусідів, тож і воліли б мати тільки за таких. Пошлись, кпяже, на правічний покоп — вільно ходити гостинною путтю на обводах — і тим уймеш ромеїв, матимеш, як і мав, із ними мир та злагоду.
— Ні, хане, про злагоду годі тоді й помишляти. Це було схоже па відмову, і Завергап занепав духом. Дивився па привідцю тиверців усе ще благальне, та разом з тим і примітне ніяково. Волот заглсдів те і, мабуть зглянувся па нього і його бідкання.
— Най хан погостює в пас день-другий, — обізвався перегодом. — Мушу зібрати всіх ліпших мужів Черпа та його околій і порадитися, як нам повестися в сім ділі, аби і з ромеями не розбити глека, і з вами, сусідами в Помор’ї, також. А зараз прошу всіх за княжий стіл, одвідати страв господині мосї, знесолити серце і розум питієм.
Вдовольітилися стравами та паноями княгині Миловиди за дня, вдонилі, нялися іі тоді, як стемніло, зайшло па ніч. І не лише князь із ханом та ті, що стояли коло них.
Прибули на княжий пир чільні мужі тверської дружини, було немало і з городських, надто мужів думаючих, нагодився з Воліша й иарочіїтпіі муж князя Доброта Мєзамір. Тигк і бесіда весь час точилася довкола одиою й тою ж: чи гоже, справді, сваритися з кутригурами? Чи віддавна не так було: хто хотів, той і йшов за Дунай, кому треба було правитися з-за Дунаю, той і правився? Племена-сусіди, як і привідці племен, не в одвіті за тих, що приходять, вони в одвіті за себе — і тільки. Хан правду каже: Тивері на всіх не вистачить і всіх собою вона не прикриє. Так мають і сказати ромеям: ви пильнуйте себе, ми — себе. А те, що є ряд про невторгнення, то так воно і є: Тивер не вторгається, вторгнулись кутригури, користуючись поконом вільно ходити обводами чужої землі.
Хан розчулився в тих бесідах і поривався присягнути кров’ю, що буде вірний обіцянці, що матиме Тивер і тиверців за добрих сусідів як нині, так і в віках. Йому вірили, з— ним були щедрі на питіє і ще більше на благоволіє. А другого дня по обіді вже князь зібрав радних і вчинив із ними осібну від гостей раду: як бути з кутригурами?
Радилися довго і ставилися до того, чого хотів хан, повсякому, а утвердилися на несподіваній і, як видалося всім, єдино можливій гадці: хай ідуть кутригури за Дунай, одначе не там, де є тиверські сторожові вежі й проторені до них путі. Самі мають прокласти їх і переправитися в місцях, де на них ніхто не сподівається, Тивер удаватиме, що не відала про те.
Князь Волот не одразу, все ж змушений був визнати: то справді слушна порада, і не барився уже ознайомити з нею привідцю кутригурів.
VI
Флавію Петру Саватію Юстиніану не було підстав парі пати на давно померлу й забуту в житейських клопотах матір. Як би там не було, не хтось інший — таки вона, убога селянка з Верхньої Македонії, винагородила його по тільки ликом і статурою Аполлона, а й щасливою долею, коли начистоту, може, найщасливішою з усіх смертних. Хто він був, коли правився з загубленого між гір, іііігому не відомого селища Таурісій у таємничу столицю Візантійської імперії? Звичайнісінький пастух: босий, паііівзодягнений, з висмаленою сонцем кучмою волосся на голові і з полотняною бесагою за плечима. А он як обернулося; став імператором найбільшої в світі імперії, повіювладним володарем мало не півсвіту — всієї Передньої А-пї з числоііпшіи провіпціямп, почшіаючії дід Палестини Сірії, Аравії, Фішкії, Мисиїштамії м кінчаючи Вірменією’ а ще Понта Пелемона, Єленоионта, Дакії, Фракії стародавнього Іллірика і ще стародавніших грецьких провінцій полупочпої Африки, мало не всієї Італії. Чи це так собі і чи тому тільки, що в Константинополі сидів тоді, в день його, Юстиніанової, появи, кревний дядечко в ’іпостасі імператора Юстина? Ба ні, пе тільки тому. Була ще й воля Всевишнього, покликана молитвами матері, що проводжала сина в таку далеку і таку попевну путь, як була й дарована тією ж матір’ю в день появи Флавія Петра Савагія па світ всеблага заступниця — доля. Це вона подбала тоді ще, як Флавія колисали в колисці, аби імператор Анастасій не залишив для трону, на якому он скільки возсідав, спадкоємця, аби серед тих, хто щойно оплакував його, восторжествувала не злагода — ворохобня, і така що не лишала найменшої надії па примирення. Сенат, циркові партії, аристократи Константинополя уповали на Іпатія Анастасійового небожа, а всесильний Амантій, тимчасо^ вий правитель по Анастасію — на розпалені в собі’жадання: ні в якому разі не випустити з рук даровану богом владу. І пішло, і завертілося. Поки аристократи справляли по Анастасію поминки та обходжували Іпатія (а то ж як слід було втокмачити йому, чого сідає в .імператорське крісло, чию руку має тримати, коли сяде), Амантій накинув оком на дядечка Юстина, тодішнього привідцю сили що на неї спирався трон — імператорської гвардії, і сунув йому до рук яко особі впливовій серед гвардійців немалу купу солід, а заодно і повеління: не скупитися ними сипати щедро й навсібіч, одначе з неухильною метою: ’ аби гвардія посадила на трон не Іпатія, а Феокрита, особу довірепу і в усьому покірну Амантію. "Досить аристократам правити нами", — сказав утаємничено і гнівно, уповаючи ясна річ, на те, що дядечко яко колишній плебей візьме той гнів до серця й подбає, аби па трон сів Фоокрит, коли вже він, Амантій-евнух, не може сісти. Не хтось інший, саме вона, всесильна і всеблага доля, надоумила тієї дни-’ пи й сенаторів не поступатися своїм, віддати скипетр імператора кому завгодно, тільки пе Амантію і його креатурі_ Феокриту. "Пріч євнухів!" — заволали й почали гуртуватися та розкидати мізками, хто може стати Амаптію на перепутті. "Юстип, привідця імператорської гвардії!" — підказала та ж доля, і оскільки іншої сили при Августіоні справді не було, а дядечко Юстип теж був особою не без олії в тім’ї, обернулося так, що гвардійці по стали па бід Феокрита, одначе не стали й на бік Інатія, проголосили і’.іпрратором Пілпптії Юстіпіп. Лмиптніі лмуіпнівіп бупубрити голову в плечі, а сенатори, як і циркові партії, схилитися па бік гвардійців. "Ліпше буде, — сказали собі, — коли імперією правитиме в усьому покірний нам смерд, до того ж літній і бездітний, аніж владппй і підстуїший євнух".
Швидко перетасували між собою наявиі в сенаті місця, підняли вітрила й, упевнившись — корабель ідо своєю, раз і назавжди обраною путтю, стали співати новому імператорові осанну. І воїн він, яких світ ще не знав, і державця яких імперія досьогодні не мала. Не подивували й тоді, як той воїн і державця укоротив віку спершу Амаптію, котрий міг не змиритися й торувати путь до імператорського столу, затим Феокриту, стяв голови популярному на ті часи привідці палатійських легіонів Віталіану, ініціаторові фінансових реформ і вельми впливовій за Анастасія особі в імперії — префекту Преторія Морину. Важливо, що їх, сенаторів, обійшов караючий меч і що досягнуто найголовнішого — немає Амантія. Були, щоправда, іншим спантеличені: новий імператор, виявляється, не просто собі мало обізнаний з грамотою, він неспроможний навіть поставити підпис під едиктами, що їх готують інші!
Спершу ширили очі, потискували плечима, далі почали дозволяти собі шептатися: як бути? Менші йшли до старших, старші — ще до старших, а ті, не відаючи, що можна вдіяти, робили кам’яними лиця і тим казали: ви про со не відаєте, вам те наснилось.
Та не спить людська мисль, коли знає: над нею висить і щомиті погрожує карою меч. Хай не серед вищих і найвищих, все ж знайшовся в сенаті такий, що прибіг одного досвітку й вигукнув, подібно Архімеду:
— Еврика! Я знайшов!
— Що саме? — пеповпо поглянули на нього.
— Виготуймо для імператора платівку з чотирьох літер: legi ("я прочитав") — і того буде доста. Вона засвідчуватиме підданим і всьому світові його грамотність та компетентність в ділах імперії, іїу, а поставити таку платівку не важко.
Потіха — велика спокуса, а бажання бачити себе мудрішим самого імператора тилі паче. Тож і змагання сенату з імператором-смердом що далі, то помітніше входило в силу, і хто відає, чим завершилося б, коли б та ж доля не стала на бік дядечка Юстина і не нашептала йому: сенатори підсовують тобі посміховиська замість едиктів, а ти розкинь мімками і підсунь сенаторам щось таке, від чого у них не лише у лосі закрутило б. І дядечко послухався тих нашіптувань. Перше, що вчинив, став бувати — і доволі часто _ на циркових виставах, збирати в себе і щедро винагороджувати поетів, які подобалися публіці і яким найзавзятіпте аплодувала публіка. Не відаючи доти, що таке наука і культура, імператор став неабияк дбати про їхній розквіт в імперії, заклав і воздвиг за своєї пам’яті більше, ніж будьхто, наукових і культурних закладів, церков, яко щирий християнин заходився переслідувати єресь та єретиків і тим примусив служителів церкви, ба навіть циркові партії поставити рогом очі й сказати прилюдно: "О-о!", а вся інша просвіщепна братія — і найперше поети та актори, не забарилися підхопити те "о-о" й возвеличити імператора Юстина в очах непросвіщенних яко мудрого серед мудрих і просвіщепного серед просвіщенних.
Ніхто не смів уже підсовувати імператорові лживі письмена замість едиктів. Супротивно тому, засвідчували щирість, присягалися в вірності, хоча позаочі й уповали па час. Юстин, гадали собі, похилий віком, до того ж не має спадкоємців. Відійде — і вдіють своє: надінуть імператорський вінець особі імператорської крові.
(Продовження на наступній сторінці)