"Високий царю! — писав рукою писця свого Баян. — Імператоре земель від сходу до заходу сонця. Не пом’яни мене гнівом своїм, та знай: несплата обіцяних солід робить турми ворохобними, і я не певний, чим завершиться сьогоднішній день, що буде завтра. Знаю і вірю: державний фіск Візантії може переживати скруту, та знай і ти, дарю: цьому вірю липі я. Люд аварський не хоче вірити, він жадає одного: обіцяних солід і тому перебуває у великому гніві на державців твоїх, на всю імперію. Благаю тебе, умилостив його сплатою обіцяного, коли не зараз, то в кінці літа, А щоб до того часу він не возбуяв гнівом і не став із содруга супостатом твоїм, поступись заради супокою однією дрібничкою. Ходить з-поміж аварів пересуд, ніби люд константинопольський забавляється в годину занеі^ДУ Духу чи в ім’я уникнення такого цирковими вистава,ми. І найбільше ваблять його в тих виставах навчені спритними наглядачами слони. Чи не могли б підлеглі твоєї милості доправити нам бодай одного з таких слонів? Певен, ,,те видовисько заколисало б гнів, а відтак і схильність до ворохобні підлеглих моїх і передусім тих, що мають при собі бронь.
Каган аварів, гепідів, слов’ян подунайських Баян".
Маврикій, певно, не знав, як бути з тими баламутними аварами, і вхопився за вимолюваного каганом слона, гейби потопаючий за соломину.
— Соліди справді не можемо зараз сплатити, хай потім, колись, а слона доправимо негайно.
Йому що, повелів та й забувся, радів, певно, що бодай цим відгедзькався від аварів. А чого коштувало його повеління підлеглим і найперше наглядачам, що мали доправити слона аж оп куди — за Дунай?
Говорили-радились і стали на одному: гнатимуть імператорів дарунок сухопуттю. Хай і довше правитимуться, зате більше буде певності, що доправлять.
І пішли зі слоном через усю Фракію, Мізію та Дакію до того місця між Дунаєм і Дравою, де стоїть великоханське стійбище. Забрали ті мандри не багато й не мало — всю решту літа і добрий шмат поліття. Погоничі й наглядачі не приховували втоми й полегшено зітхнули, коли впевнилися: таки доправили каганові заморську диковинку. А дійшло до передачі її на руки аварів, каган сам вийшов глянути. Вийшов — і стетерів, а далі й скривився бридливо.
— То це таке велике диво? Ведіть його назад. Коли я, каган, не бачу в цій потворі чогось знадного, вої мої теж не побачать.
— Зима не за горами! — силились урезонити погоничі. — Куди подінемося з сею твар’ю?
— Куди хочете, туди й ведіть імператорський дарунок, він мені не потрібний. Соліди хай шле, плату за пролиту на бородищах кров!
А плати не було та й не було.
"Милостивий володарю найбільшої в світі імперії, — вкотре уже нагадував Баян. — Чуємо та й бачимо, на полуночних обводах землі твоєї громадяться хмари: склавини гуртують силу, і неабияку. Дуже схоже, що знову підуть за Дунай із сім’ями, на поселення в землях твоїх. Як накажеш бути, що чинити з такими? Стати супроти них стіною чи одкрити путь, хай ідуть і селяться? Ходять між нас, як і між склавинів, пересуди, ніби землі Фракії, як і Іллірика, пустують після численних вторгнень та полонів, ніби твоя милість може й не перечити поселенню, коли воно буде мирним, без січ і татьби".
Відповідь надійшла невдовзі і була категорична: ніяких поселень; всім, хто правитиметься за Дунай, заступати путь і повертати восвоясі. Коли ж не коритимуться, брати на меч і сулицю.
"Он як! — зле повтішався Баян. — На меч і сулицю склавинів беріть, плати ж як не було, так і немає".
І не забарився з черговим посланням: "А як же буде з субсидією? Де наші сто тисяч?"
Внизу ж, ніби між іншим, дописав: "Люд візантійський подейкує, ніби імператор спить не на звичайному, з дерева, ложі, а на золотому. Чи не був би вія ласкавий явити щедрість свою й прислати каганові аварів бодай одне з таких лож?"
Видно було: у Маврикія ледве стає терпцю слухати аварського сла, котрий з якогось часу перебуває в Константинополі й доволі набрид уже з посланнями свого привідці. І все ж за цим разом у нього стає сили волі слухати, а вислухавши, стерпіти: покликав підлеглих і велів їм вдовольнити й цю каганову забаганку. Зате наступна і імператора вивела з рівноваги.
— Каган ваш занадто багато дозволяв собі! — вибухнув гнівом і кинув Баянове послання його слові. — Ніяких субсидій, тим паче в сто тисяч солід! Вісімдесяти не матимете, коли так!
Хто-хто, а Таргіт догадувався, що обурило Маврикія. В кагановім посланні до нього йшлося про те, що повелитель аварів передумав і повертає дароване імператором ложе. Одне, воно не таке вже ліпотне, хоч і золоте, а друге, що скажуть йому, каганові, турми і привідці турм, коли довідаються про такий дарунок? Сумніву немає: скажуть, каган проміняв своїх родаків на золоте імператорське ложе. Тож повертає його й нагадує: імперія мусить платити нарешті те, що обіцяла, укладаючи ряд. Коли того не станеться, авари візьмуть своє силою.
"Нелегко буде мені примирити тепер імператора з привідцею родів наших, — думав Таргіт, полишаючи Августіоя. — А мушу, на те посланий сюди".
Усякий віруючий сподівається: віра його восторжествуе. Сподівався й Таргіт. Та даремно. Не того хотів Баян. Тільки-но почув з уст гінця, що сказав імператор ромейський иа його вимогу — сплатити обіцяне, повелів скликати турми й крикнув на всю широчінь ураженого серця:
— Авари! Нас знову обмануто! Чули, зновуї!
— У-у-у-у!!! А-а-а-а! І! — гриміли турми, знявши над собою бронь і погрожуючи нею. Лише ті, що стояли ближче до кагана, й могли второпати, хто обманув, в чому обмануто їх. Решта і так догадувалася а чи й наперед знала, тому й стрясала тисячоголосим криком не лише ближні, а й дальні околії.
— Діти мої! — підливав масла до вогню Баян. — Авари ми чи не авари? Доки ходитимемо у веригах ромейських і терпітимемо наругу? Один імператор зламав дане нам слово, потоптав нашу гідність і нашу честь, сказав, нам належить лиш те, що належить рабу за вірну службу, і другий те каже. Доки це буде? Коли і перед ким хилили ми голови? Хіба для того вибилися свого часу з турецької кормиги, аби завдавати себе в ромейську? Доста! Ми не раби їм, щоб ждати здобуте потом і кров’ю яко милостиню — з простягненою рукою. Не хочуть платити обіцяних субсидій, підемо і візьмемо їх силою. Були учора супостатами склавинам, нині станемо содругами й підемо на ромеїв спільною силою. Хай понуртують тоді, коли рушимо, хай побачать, яких солід і якої крові це їм коштуватиме. Це я вам кажу, ваш каган! Ставайте плече в плече, примножуйте мужність свою на достойну справжніх воїв буєсть — і на ромеїв. Кара і смерть відступникам! Кара і смерть!!
Турми не стали вимагати в кагана кілька діб на приготування — вони у нього завжди готові. Меч і сагайдак при боці, сулиця і лук цри сідлі, їжа для комоней у полі, а для себе — у чужій оселі. Тож одразу й рушили в похід. Йшли повз привідцю й заприсягалися: вони не осоромлять свого імені — славного імені аварів, повелить — Константинополь візьмуть на меч і сулицю. А каган знай промовляв та й промовляв до них: "Хай не забувають ромеї, пині не ті часи, що колись. Тепер авари не є билиною в полі. Мають свою землю за Дунаєм, мають сусідів-соузників. Я не просто ото похвалявся залучити до походу склавинів, так сказав, так і буде, а визрів потреба залучити франків — залучу і франків. Чули, хоробрі авари? Яка не б Візантія, а й вона впаде, коли те станеться"!
Для захисту стійбищ і люду аварського в паннонських та гепідських стійбищах Баян залишив кепдер-хакаиа і десять турм. Всіх інших повів на ромеїв. В путі уже взяв під свою руку тридцять тисяч і спрямував їх спершу до переправи в Сірмії, а там ромейським берегом — на Сінгидун. Апсихові ж передав ще тридцять тисяч і повелів пройти паннонським берегом Дунаю до Августи й Вімінакії, вибрати неподалік від цих фортець переправу і впасти на них неждано й негадано. Паннонські слов’яни мали зібратися тим часом і пристати до походу вже за Дунаєм.
Земля стогнала під копитами тисяч і тисяч, що простували на Сінгидун, чи епарх того найкрупнішого города й фортеці ромейської на Дунаї мав насторожені вуха й почув стогін землі завчасу, — авари ще й до Сінгидуна не дійшли, як загледіли попереду невеликий ромейський роз’їзд на .чолі з центуріоном і білим полотнищем на укороченому древку.
Каган стримав огира, приглянувся пильніше.
"Знають уже, куди правлюсь і чому правлюсь. Воно й не дивно: он як давно б’ємо копитами землю за Дунаєм. Ну, ну, що то скажуть епархові речники?"
Коли зблизився з ними, виміряв усіх пильним оком і вже потім запитав:
— Хто будете і чого хочете?
— Люди епарха в Сінгидуні Сіфа, достойний. Прибули, послані ним, запитати, пощо каган переправився на ромейський берег, куди веде турми свої?
— На Сінгидун.
Сіфів нарочитий силився бути спокійним і врівноваженим, та голос виказав його.
— З яким наміром?
— Заволодіти ним і сісти в ньому яко волостелин. Центуріону явно не вірилося, правду каже чи жартує з ним привідця аварів.
— Наскільки нам відомо, — заговорив, долаючи сум’яття і бентегу, — каган в сердечній дружбі з Візантією, ба перебуває на службі в неї. Чому ж порушує такий жаданий для обох сторін супокій? Як розуміти це і чи можна вірити?
— Вір, центуріоне. Сіфу ж скажи, хай явить розважність і передасть нам фортецю без опору. Веду на неї тридцять турм. Коли посміє заперти переді мною ворота, а тим паче розлютить мене марними втратами, велю прив’язати за ноги і розметати комонями по полю. Всіх інших, що вийдуть супроти мене з мечем, чекав не ліпше.
(Продовження на наступній сторінці)