Доки йшов у той кінець, де мала бути зараз Миловида, встиг угомонити себе й перейнятися мислю про світлий день. А зблизився з кліттю-келією, в якій жона мала поличчя свого християнського бога й молилася ранньої (як і вечірньої) пори, змушений був збавити ходу, а далі й зовсім уклякнути: з-за дверей чувся не лише Миловидий, чулися й інші голоси.
"І Злата з Миланою там? А це ж з якої речі?!"
Досі він не дозволяв собі переступати поріг Христового обиталища в своїм теремі. То було утаємничене місце жони його, келія-храм, де вона розмовляла з увіруваним колись богом і сповідалася своєму богові. Пристати до її віри не міг та, здається, й не прагнув, одначе й жоні не насмілювався перечити. І не тільки тому, що пояснювала свою забаганку аж надто дивно і переконливо: "Се в нього, Ісуса Христа, — сказала, — попросила я заступництва в той день і в той час, коли ти мав тягти жереб, се він озвався на моє ревне благання і врятував тебе від мученицької смерті", — не перечив ще й тому, що надто молився на свою Миловиду, аби насмілитися й стати їй бодай у чомусь на заваді. Нині ж, зачувши, що й доньки там, у храмі-келії, забув, куди вривається й на що посягає. Смикнув на себе не зовсім причинені двері й укляк, до ретти спантеличений і вражений тим, що побачив: і жона, і обидві доньки стояли перед ликом Христа на колінах і били поклони.
Певно, надовго втратив дар речі — жона перша опам’яталася й пішла до нього.
— Щось сталося, муже мій? Я потрібна тобі?
— Вийди, поговорити треба.
Не хотів, аби розмову їхню чули доньки, і відійшов далі від дверей. Зрештою надумався й попростував до сусідньої кліті.
— Що все це має означати, Миловиде? — круто обернув,ся до жони, коли причинила за собою двері. — Я тобі доІаволив вірити богові ромеїв і молитись на бога ромеїв. ||Нащо дітей моїх вводиш у той блуд?
Далебі, наготувалася до розмови, доки йшла слідом, — ула на диво сумирна і довірлива, хіба що присоромлена е в міру.
— То не ромейський бог, Волоте, то бог знедолених. ^оли збагнеш се, гадаю, втямиш і все інше: не я вводжу рітей твоїх у віру Христову — безліття вводить. Доньки твої і|у великій скорботі по убієнних на бородищах мужах своїх. |,Як можемо відмовити їм шукати розраду там, де хочуть |.днайти її?
Аж пересмикнула його та тиха й сердечна річ, як і потяд її, такий по-дитинному невинний і довірливий.
— Та збагни ти! — вибухнув гнівом. — Вони — діти своі роду-племені, їм треба буде жити серед нього. Як житить, відступившись від віри отців і дідів? Се ти могла доолити собі таке і почувати себе супокійною за моєю спию. їм не простять відступництва! Скажуть, вашу матір внесено в жертву богам, а ви...
Якась зла сила шарпнула князя за серце, вдарила під оги й повалила, як е, на долівку. Останнє, що вгледів і Цвтямив, великі Миловидині очі, німий перестрах у очах та ’ — і виду, такому безневинному і такому жалісному тієї вті.
XI
Останні кілька літ старійшини не зважувалися йти до іlt;?наї й турбувати її клопотами Дулібської землі. Знали11: князівні не до того. Он яке безліття обсіло Добритову вро. Тільки-но послюбилася та згуляла воседля і вже вдовіла. Не встигла оплакати мужа, як змушена була "Закувати вітця. Затим младомладою матір’ю стала.
І матір’ю, і вдовою, і сиротою водночас. Хто посмів стукатись до такої турбувати таку?
"Най бавить сина, — казали, — та баїть рани, завдані лихою долею. З усім іншим якось буде".
І правду казали. Нічого не сталося за сі літа ані з людом, ані з землею. Як жили за князя, так і по князеві живуть. Щоправда, недовго перебували в сій певності та супокої. Десь згодом занепокоїлися старійшини. І на ради збиралися частіше, і радилися довше. Коли ж сталося так, що й збираючись нічого не врадили, зважилися й послали нарочитих до Данаї.
— Люд дулібський, — сказали вклонившись, — здоровить тебе, доню, з сином, нащадком роду Добрнтового.
— Спаси біг.
— А ще велів він нам стати перед тобою й запитати: чи зголошуєшся ти, єдина спадкоємиця в роді Добритовім, сісти на стіл вітпя свого й правити нами, доки стане повнолітнім син твій. Земля не може бути без привідці, доню. Коди чуєш у собі силу і певність, сідай і пряв нами, коли ні, віче обере когось іншого. .
— Ніби ви ие правите в родах своїх? Єсть-бо віче, покликане вирішувати діла общинні, а повинність за супокій всеї землі покладено на князя Тивері.
— На привідцю Тивері покладено відповідати за супокій землі на урочний час. По тому буде всетроянське віче, покликане визначити, на кого з каязів ляже ця повинність. Дуліби воліють, щоб вона випала таїш на їхнього Князя.
Данаю обдало приском. Он воно що?1 Старійшини просять її сісти на отній стіл, а тим часом натякають: коли сядеш ти, не дулібським князям бути чільними в землі Трояновій. Ано, хто ж призначить на те жону.
— То, може, най зараз уже править дулібами хтось із воєвод дулібських?
— Хто?
Завагалася, одначе ненадовго.
— Дайте час помислити. Вже потім, помисливши, покличу і скажу.
Старійшини вклонилися й пішли. А Даная кинулася притьмом до дверей і повеліла няні-наставниці зайти до неї.
— Чули, що казали?
— Як же могла чути, коли не була там, де казалося? Тлумачила їй і тремтіла вся, казала, коли не сяде зараз иа отній стіл, то ніхто з роду Добритовото уже й не сяде на нього, і запевняла няню: то тільки для годиться нигають, насправді не хочуть, аби сідала. Що ж їй робити, коли так? Зректися та й но —всьому? А що скаже їй син, коли виросте? Домагатися отнього столу? А коли візьмуть і приколять поночі: і її, і сина?
Зачинилися в ложниці і шепталися, шептались і йойкали мало не до полудня, а в полудень наставниця Данаїна залишила-таки терем і знайшла місце та привід здибатися з кревним братом Мезаміра Келагастом.
— Ти що собі думаєш? — напустилася, — Чи тобі сумління твоє, повинність зрештою нічо не кажуть?
— А що мають казати? — весело одповів той.
— Як то що? Як то що?! Даная он якого сина народила твоєму братові, а ти не зайдеш, не поцікавишся навіть що та як.
— На те в Мезаміра є мати і є сестри зрештою.
— Умм... Мати... сестри. А ти? Чи мати з сестрами годгиі втішити младомладу вдову у її смутку, висушити такі Ічасті сльози? Покон роду нашого саме тобі велить прийти І до Данаї і стати їй утіхою замість Мезаміра, покласти край Р’беаліттям тієї младомладої жони, як і безліттю її сива. і Кедагаст видовжив з дива лик свій, та одразу ж і оскалився.
— Се що ж собі старе басиха надумала? Хоче, щоб я послюбився з Данаєю?— Ти сам зажадаєш слюбу, коли прийдеш та угледиш [яка є нвні Даная.
Сказала й пішла собі, спираючись на костур. Мовби урезонювала тим: "Подумай, отроче. Я, щоб знав, діло кажу і рЯіло не яке-небудь". Воно й правда, пощо їй здибуватись ріуао і натякати. Не інакше як мала з Данаєю бесіду або J врягледілася до розквітлої по родах Дапаї й стала на маслі: така не може лишатися без мужа-охорони. Тінь зарощів і хоті не мине її, коли залишиться сама. А з тою | тінню прийде й безліття. Ано, то вже як водиться. Де неЕнає мужа-оборони, там пнеться через поріг і обсідає жону Обида. Одначе чому наставниця саме до нього прийшла і не так заговорила? Всього лиш пригадала, що є такий поои: коли овдовіє младомлада жона, на місце усопшого чи ’гиблого мужа її має прийти його непослюблений брат і яти тоту жону під своє накриття, чи такою є воля самої иаї?
І стояв біля свого Гриваня, там, де затримала його ДанаїА наставниця, думав, і сів на Гриваня та рушив — знову умав. Відверто кажучи, йому не до слюбу зараз — не нася ще в отроцтві і не натішився привіллям, що його дає отроцтво. Та коли про слюб із Данаєю заговорила сама Даная, то чом і не піти до неї та не приглянутись, яка є нині.
"Ніби ти не був і не бачив", — нагадує сторонній голос.
"Бачити бачив, — борониться Келагаст, — та он як давно, тоді ще, як проводжала в останню путь та прощалась із Мезаміром. Чи в траурі могла затьмити ліпотою? Та й мені до її ліпоти хіба було?"
. "Ліпоту ніщо не зугарне затьмити, — знову той голос. — Ліпота завжди являє себе ліпотою".
"А от і ні. Одна вона тоді, коли прибита печаллю-осмутою, і зовсім інша, коли на серці світлий день".
"Який же він може бути світлий у Данаї-вдови?"
"У Данаї-вдови, може, й не світлий, а в Данаї-матері? Та ще в тої, що виколисала в собі мисль: у Мезаміра є брат, він не повинен лишити її з дитям малим напризволяще. Така мисль завжди уподібнюється світлій сподіванці, а де світла сподіванка, там і воскресіння. Чи жадаючим багато треба, аби піднестися духом і обернути ніч у день?
Здавалось, і не хотів думати про те, що посіяла в ньому словом-загадкою наставниця, а засів її не давав супокою весь день, не дав і тоді, як надійшла ніч. Лежав горілиць — думав про Данаю, перевертався ниць — знову думав, ба навіть чув у собі якусь тоскну потребу піти, поглянути на неї, утвердитись, чи то ж справді така, як її малює стара. Далебі, й не заснув би тієї ночі, коли б не став-таки на думці: чом і не піти та не поглянути на Данаю, коли того хоче сама Даная?
(Продовження на наступній сторінці)