Спішність та по забарилася передатись усім, хто виконував волю кагана, а через тих усіх — і бегові Капдиху. Сухий і зігнутий у дугу (ті, що знають його давно, заприсягтчся можуть: отак і ходить не розгинаючись) Кандих протюлачив до намету і, юркнувши крізь запинало, укляк перед своїм повелителем. Почав було виголошувати здравигю, не спускаючи з Баяна і пильного, і збентеженого, і поссиному вірного догляду, та Баян обірвав його на слові:
— Помер візантійський імператор, Кандиху. Настав час піти й сказати новому василевсові: авари, обіцяючись боронити обводи імперії, певні були, їм щедро плататимуть за оролиту на бородищах кров; крові пролито доста, а щедрот не бачимо. Турми і люд аварський знемагають у бідності. Коли імперія й надалі хоче мати аварів за содругів своїх і вірних охоронців землі, хай платить щоліта не вісімдесят, а сто тисяч золотих солід. Інакше змушені будемо брати собі живність силою.
Кандих не належав до тих, кому сказане треба повторювати двічі. Він знав, як непросто буде виторгувати в ромеїв зайві двадцять тисяч солід, та знав і те, що цього хоче, ба вимагає каган. А хто з аварів не відає: те, що велить зробити тобі вітець роду твого, належить зробити вдвічі ліпгпе, швидше і вправніше, аніж він того хоче; те, що повеліває в поході терхан, умри, а вволь його волю у п’ять разів ліпше і надійніше, аніж від тебе хотіли; коли ж повелівав тобі каган, за те передусім слід дякувати та й дякувати Небу, що удостоїло його повеління, а вже потім з власної шкіри випорснути, а вволити волю повелителя в десять разів ліпше і певніше, аніж він собі мислив. Тож Кандих скільки правився в оточенні достойного каганових сподіванок сольства, стільки й дошукувався, як йому повестися з новим василевсом Візантії, аби домогтися того, чого хоче повелитель. Думати про чемність із високотитулованою особою його, випробуваного на сольських перетрактаціях сла і достойного свого роду та племені асійця, вчити не варто, тому він давно і надійно навчений, а передбачити вивертні, що збили б із толку наймудрішого, не завадить. Новий імператор хоч і мало освідомлений у перетрактаціях, все ж ромей. Та й біля імператора завжди знайдуться такі, що їх треба стерегтись та й стерегтись.
Він і стерігся. Ходив, чемно нагадував про себе тим, від кого залежала зустріч із василевсом, і дослухався до розмов, що точилися під мідними воротами Августіона, канючив у придворних побачення і приглядався, вручав їм донатії і знов приглядався та мотав на ус те, що обіцяли, силився вловити одміну між сказаним і тим, що думали, коли казали. А настав день, коли покликали й веліли правитись імператора, таки схибив. Сам не відає, яка зла сила ккнула його за язик, одначе розмову з василевсом почав і похвальби: авари — найсидьніші серед усіх племен ойку"ни; вони давно і надійно зажили собі слави нездоланних |:м6жуть вийти на прю будь з ким; імператор Юстин Другій, певно, відає про те, отож, як і попередник його, пам’яатиме: полуночні обводи імперії підперті силою, на яку ожна покластися.
Казав і не зводив із Юстина Другого очей, а відтак не завірявся помітити: василевсові не сподобались його речі. Спершу тільки видивився підозріло, далі й зовсім почав врибирати недружелюбного вигляду. Довелося миттєво пеІфевтілюватись і міняти тон, ба саму річ: покійний імператор, мовляв, не помилився, залучаючи їх на свій бік. Колись корожі імперії племена — утригури, кутригури та й анти — погромлені обрами й перестали бути силою, що може по грожувати. Одне непокоїть кагана: крові во славу Візантії jffs скільки пролито, дуже можливо, що незабаром знову до|їедеться лити її, а винагорода за те мізерна. Роди аварські а з ними й турми знемагають від нестачі яств, каганові ледве посильно стримувати їх від спроб ходити й брати тоті яства силою і не тільки в сусідів, а й у самих ромеїв. То’ му він вдається через нього, сла свого, до імператора з чолобитною: хай імператор зважить на нестачу яств і збільшить аварам данину за ревну службу на обводах до ста тисяч солід.
— А хто вам сказав, що ваша служба потрібна імперії? — заговорив нарешті імператор і тим поклав край аж вадто велемовній речі обрина.
— Як то? — Кандих скинув догори голову і тим неприродно випнув на виї кадик. — Ми укладали ряд, покійний імператор платив нам щоліта вісімдесят тисяч золотих солід...
— Тоді платив, як була в цьому потреба. Нині такої потреби немає. Авари повинні бути вдячні імперії за те що дозволила їм поселитися на своїй землі й мати жадану для кожного, хто звик жити трудом, а не розбоєм, змогу насолоджуватися супокоєм. Земля у вас е, і земля багата. Трудіться в поті чола свого на тій землі і матимете яства. Коли ж імперія визнає за потрібне винагороджувати аварів за ратні чи якісь інші подвиги, хай не вважають ту винагороду податтю. То буде всього лиш дяка, — та, що її має всякий раб за вірну службу своєму волостелинові.
Вигнута дугою сііиііа Капдиха відчутно здригнулася і стала схожою на націлене для стрибка тіло удава. А проте стрижі не станем. Видно було, Кад-дих всього лиш ошелешений тим, ще почув з ует імиератера, і. ніяк не прийде до тями. Мовчання ставало нестерпним, і тільки тоді вже, як Юетвн Другий верухяувея буде, аби недати логофету знак: аудієнцію завершено, аварський сод може йти, — опам’ятався і встиг можвти слово-відповідь:
— Імператоре! Ти дав мені і моему племені достойний урок. Та не поспішай казати: годі. Слово те каже той, хто каже останній. Зваж на сивини мої і послухай розумної ради: ве роби з аварів-содругів аварів-супостатів. Горе буде тобі і твоєму родові, коли вчиниш так.
Юстин боровся з собою, а все ж гнів, що бив із нього водограєм, викааував себе.
— Ти погрожуєш, старче?
— Ні, всього лиш кажу те, що е, і те, що може бути. Аварх справді могутнє илем’я. Найбільше, чого не любдять вони, то це зневагж. Та, що чув я тут подвоіть, а то й потроїть їхню силу. Тож і кажу: одміни своє слово, доки ве пізно.
Здавалось, не зводив із добролнкого, в святковому одіявві імператора очей, а проте ве помітив, коли вій дав знак. Тоді лиш удостовірився в тім, ак люди логофета стали веред ним стіною і тим нагадали: пора й честь звати.
Знову була довга і втомлива путь. Одначе Кандих менш за все зважав тепер ва те. Страхався і знемагав ва силі від іншого: що вчинить каган, коли почув про наслідки иеретрактації? Вхопить кинджал і запустить йому під серце, як не одному запускав уже, коли насмілювалися приходити й ставати перед ним із лихими вістями? Чогось іншого від того лютого в гніві мужа — хай буде милостивим Небо до нього — сподіватися годі. То — без сумніву, то — напевно. А що ж вдіяти, коли так? Покірно правитися й ставити себе під удар? Де ж його, Кандихів, розум? Де набуті в сольських ділах хитрощі, лукавство? Стривай, стривай. А чом би й справді не злукавити? Чи Баян був там, на аудієнції, чи відає, що казав Юстин Другий, а що — Кандих? Та й інших аварів не було. Чому справді не злукавити і не спрямувати гнів свого повелителя на Юстина? Можуть довідатися пізніше? Хто і як?
Аж дух перехопило. Чи то важливо, як буде потім. Важливо зараз відвести від себе гнів. А так, важливо зараз!
Ті, що супроводжували Кандиха в путі, помітили одміпи в його настрої задовго до зближення із стійбищем кагана. Одначе й вони були подивовані тим, що угледіли пізніше. Кандих не став дотримуватися звичаю — спинитися перед тим, як зайти до Ясноликого, й попросити джо ней благословення на щасляве завершеная одвідин, онукета вест" до Баянового намету й закричав не своїм голосом:
— • О великий веїне і мудрий привідцю! Що хочеш, те роби зо мною опісля, та зараз вислухай гнів і обиду серця . мого.
Він справді був такий, якам його давно не бачили.
— Кажи, не зволікай.
Каган, видно, догадувався, що скаже його нарочитий, теж переймався гнівом.
— Покарай імператора, того шолудивого всаі Він зважився осквернити ім’я твоє і тим осквернив усіх яас, аварів. Сказав: ти не потрібен імперії. Соліди платили аварам тоді, коли треба було громити антів, утигурів та кутригурів. Нині така потреба відвала, мовляв, тож ісолід не і§уде. Ані тих вісімдесяти тисяч, що ияатили колись, аніяких інших. Коли ж імиерія й даруватиме тобі щось, то маєш вважати те... — ти чуєш, о мудрий серед мудрих, що вія дозвояив собі виректиі — то маєш вважати те не ва визначену тобі яко доетойиикові данину, а за милостиню, що її дають всякому рamp;бвві за вірну службу своєму господинові.
Під Баяном заскрипіло крісло. Вій спирався уже "а якого руками, ось-ось, здавалося, схоивться й заволав;"Так і сказав?! Аби того ие сталося або ж, крий Небо, ве сталося чогось ще гіршого, Каидих зібрався з духом і вдарив себе сухими вступами в не менш сухі груди:
— Благаю тебе, Ясноликий! Покарай того шолудивого яса, ту гієну в личині імператора, а з ним і роди його, ромеями іменовані! Лютою карою покарай, інакше я не змажу жити на світі!
Лукавий клич його восторжествував-таки: каган знесилів, поборений власним гнівом, і хлюпнувся на те місце, де сидів перед появою Кандиха. Хлюпнувся й затих, приплющивши очі.
Усі, хто був у наметі, знали: каган думає, він зважується на щось велике і значиме, а коли каган думає, муха не повинна заважати йому.
Знав те й Кандих, тож як стояв перед цим на колінах, так і продовжував стояти, німуючи та ждучи в німотній типі і, який вирок жде на нього, опороченого аварського сла.
— Залиште мене, — іючув нарешті Капдих і не став ані дивуватися з того, що голос у Баяна якийсь не його, і знічепо глухий, і зовсім не всемогутній, ані пересвідчуватись, справді чув таке чи видалося, — звівся нечутно і так само нечутно вишмигнув із намету,
(Продовження на наступній сторінці)