"Хвала тобі, о Небо! — молився й торжествував. — Слава й хвала І Довічно лишаюся вдячний доброті твоїй, яко ж і мислі, що аею винагороджуєш у потрібну мить. Схиляюсь перед тобою і молюсь тобі, молюсь і уповаю: хай буде лик твій світлий та ясний навіки-віків... О боги! Як можна терпіти страхи такі!"
А Баян як сидів, уклякнувши, так 1 лишався сидіти. Ані слова, ані півслова нікому. Далебі, усе ще силився збагнути почуте і кликав на бесіду то невідомого йому ромейського імператора, то люд його, такий галасливий, коли беруть щось у нього.
"Стривайте, — похвалявся й сам не відав, кому саме: імператорові чи його люду, — ви ще не так загаласуєте в мене. Земля горітиме у вас під ногами, небо палатиме вогнем. Захочете розкаятись, та пізно буде, благатимете пощади, та дарма. Це ви не когось там, це ви кагана аварів, люд його обкидали багном... О боги, де взяти терпцю, щоб стримати себе і не зірватися завчасу? Подумати тільки: йому, не так давно кликаному, сказали: "Ти не потрібний більше. Живи як знаєш і з чого знаєш". Його, повелителя непереможних і он яких численних турм, назвали рабом — тим, що має покірно ждати милостині від свого волостелина.
Ні, їм мав бути особлива кара. А таку кару на гаряче серце не відшукаєш. Така має визріти в супокої, на тверезий розум. То було б найпростіше: вийти зараз перед турми й крикнути так, щоб луна пішла всією землею: " Авари 1 Ромеї і їхній імператор обманули нас. Сказали: "Тоді платили вам данину, коли потрібні були у січі з антами. Нині така потреба відпала, тож і данини не буде. Ідіть, добувайте собі яства десь інде". А де є більше яств, як не в ромеїв? Ідіть і беріть їх, коли так!"
О, того було б досить, щоб земля ця взялася полум’ям, щоб гнів аварів утонув у крові кривдників. Та чи буде та утіха достатньою і надійною? Ромеї е ромеї, у них завжди знайдуться легіони, щоб стати супроти аварів стіною, щоб обійти і вдарити у спину. Ні, він, Баян, не та безмозгла риба, що йде на першу-ліпшу принаду. Вчинить по-іншому: здобуде спершу для аварів землю-опору, ту захребетпу твердь, з якої ходитиме та й ходитиме на ромеїв, коли можна — палитиме все, що піддаватиметься вогпю, витинатиме всіх, хто потрапить під руку, братиме все, що можна взяти, потявши волостелинів городів і мастностей, коли ні — відходитиме в свою землю й почуватиме себе хай і не звитяжцем, одначе й пс повержепим. А така земля с. Доки бег Кандих правився до Константинополя й слухав з уст імператора образливі рачі, лавгобарди зяеву були в Баяна .й кланялися, як і колись Баянові: "Прийди і покарай тих рудих псів — гепідів; немає в нас миру з ними й не буде, половина всього, що візьмемо в гепідів, — твоє".
Що йому половина. Коли так складається, він підкорить самих гепідів, сяде в землі гепідській і ходитиме звідтам на ромеїв. А так. Те, що повідав Алвоїн і що — Кандих, не просто собі збіг обставин. Того хоче Небо, так має й бути.
Знав: ті, що пішли з намету, лише вдають, що зникли надовго і всі до єдиного. Через те особливо не підвищував голос:
— Бега Кандиха до мене, — повелів ввично, хоча й доволі суворо.
Він об’явився перед каганом за кілька миттевостей, хоча вони й видалися йому вічністю. Знав-бо: така бистроплин|’ на переміна в намірах і діяннях кагана не обіцяє добра. ! А ще й те слід узяти на карб — виклик був і нежданий, і негаданий. Саме гомонів, потішений прихильністю Неба, з жоною, клопотався численними дітьми: як вони мали себе без нього, чи порали товар, чи були достойні вітця свого, добре знаного і чтимого в каганаті. Був не просто вдоволений тим, що чув з уст жони, якийсь вознесений духом, і маєш: прийшли й сказали: "Іди, знов кличе". Так спорожнів, мабуть, очима, так одбілився в лицях, зачувши те веління, що жона теж одбілилася й уклякла, вражена.
— Що з тобою, Кандиху? — таки перша прийшла до тями. — На тебе жде там Обида? Ти потрапив у немилість...
— Облиш! — обірвав її на слові. — Не накликай того, що й без тебе може стати неминучим.
Воздав, що належало воздати в поспіху, Небові й подався услід за тими, що кликали.
Перед кагановим наметом теж зупинився й звернувся помислами-благаннями до Неба. Лиш по тому пірнув у отвір, що відкрили перед ним, мовби самогубець у вир морський.
— О великий і мудрий привідцю люду нашого! — бив перед каганом поклони, а тим часом доглядався, милість чи гнів налає в Баяиових очах. — 3 усіх царів, королів та імператорів тільки ти один здатний в змиг ока охопити мислію світ і визначитися в світі. Бачу, обрав уже путь праведного иііііу, знасіїї, як узяти гору над кривдниками аварів.
— Вібира1ся в путі., — не стан дослухатися до його речниці кагаи. — Поїдиш до короля лангобардів Ллвоїна й скажеш йому: я пристаю на його клич, такий, що й зараз підняв би турми свої й кинув супроти супостатів його — гевідів. Та в завада, що не дозволить зробити те: кожен із воїнів моїх мас узяти щось у похід — для себе і для комоней, має залишити якісь яства й родові своєму. А взяти, як і залишити, немає чого. Коли Алвоїн може прислати нам десятину кожної з тварей, ще е в лангобардів, а ще сто хур збіжжя для комоней, стільки ж — для люду аварського, одразу й рушимо в похід. А вже як рушимо, в звитязі над гепідами хай не сумнівається. Купно з лангобардами мв заволодіємо ними в змиг ока.
— Слухаю, повелителю!
— Не тільки слухай, а і ими, — пристально подивився ви свого нарочитого Баян. — Бо вдруге не прощу нетямковитості в ділах сольських. Чуєш?
— Чую і повинуюсь! За цим разом із шкіри випорсну, а повернуся до тебе з хурами і товаром.
— Про наш розбрат з імператором Алвоїну ні слова. Бідкайся нестачею, нарікай на пагубу, що мали в походах, ото і все. З поміччю їм теж не набивайся аж надто. Кажи, таємно від імператора робимо це і тільки тому, що не вистачає яств. Коли вони, лангобарди, пришлють товар та жури зі збіжжям, і надалі матимуть нас, аварів, за соузників своїх у виправах ратних.
— О Небо! — Кандих підніс д’горі благальні руки, закотив під лоба очі. — Які ми, авари, вдячні тобі, що ти послало нам, своїм обранцям, такого повелителя! Як жили б і що мали б, коли б не його світлий із світлих розум. Подумати тільки...
— Думатимеш у путі, — не став слухати свого велеречивого сла Баян, — і молитимешся Небу при нагоді. А зараз іди. Час не жде, гнів же наш — тим паче.
Перші сім діб Баян не ждав вістей від сольства свого. Знав: до лангобардів, як і від лангобардів, правитись та й цравитись. Та й у лангобардів всяке могло статися. Йде січа з гепідами, король перебуває, напевно, там, де його вої. А до такого короля непросто доступитися. Одначе, коли минула й друга седмиця, а з лангобардів ані сольства, ані хур, іючав бентежитись. Такий, що послав би й нових нарочитих, хай би довідались, може, ті, що з Кандихом, в путі уже, може, правляться разом із хурами, товаром і тому зволікають. Шкуру спустить із того складеного вдвоє Кандиха, коли додумався до такого. Невже не тямить, що каган жде? Он скільки воїв узяв із собою, через кожні два-три дні можна слати гінця — і не позначиться.
"Ні, він таки дограється в мене", — пообіцяв Баян, і хто знає, чи не заприсягнув би за сим разом: Кандихові лишилося жити рівно стільки, скільки йому, повелителю аварів, мучитись без вістей від сольства, коли б не відхилилася тієї миті запона і не розбила уже зізрілий намір.
— О Ясноликий 1 — тицьнувся йому до ніг хтось із терханів. — До тебе сольство від короля франків Сигеберта. Приймеш чи повелиш сказати, хай ідуть туди, звідки прийшли?
Сольство? Від короля франків, того, що он як розширив обводи своєї землі, є, по суті, другим імператором по сусідству з ромеями? Що привело його до аварів? Боїться, не втримає того, що замав, чи хоче скористатися силою аварів і замати ще більше? Тюрінгія, Бургундія, Прованс скорилися йому, визвали силу і владу його над собою й бавари, сакси, деякі з слов’янських племен. Невже й справді захотів більше, аніж має? Коли так, не розминутися йому з Візантією.
— Клич, і негайно.
Франки не були такі улесливі, якими звик бачити асійпів, трималися гідно, одначе чемно. Одважили стриманого иоклояа й уклякли там, де стояли. Змовились, видно: говоритиме той, що найближче до кагана. І він заговорив. Передавав уклін йому, славному в світі каганові, від корояя франків Сигеберта, від привідців інших родів і племен що стали під інсигиії Сигеберта, — бургундів, провансян, гюрінгців, баварів і саксів, передав уклін жонам його від королеви ( завважив, це чи не вперше згадали й про жон), славив плем’я аварів яко таке, що ні перед ким не хилить голови, і тому не лише далеко знане, а й належно чтиме, не забув нагадати, що король франків особливо прихильний до таких і тому прислав їх, слів своїх, аби засвідчити каганові свою повагу і ввійти у добрі стосунки з аварами.
Сол говорив через тлумача. Це уповільнювало бесіду, зате давало Баянові можливість добре осмислити те, що казалося, й стати на якійсь думці. А оскільки мова зайшла про добрі стосунки, то й думати не було чого.
— Ми теж багато чули про короля франків, як і про самих франків, — заговорив, коли настала його черга. — Живемо-бо па терені Візантії, а Візантія не глуха до того, що діється за Дунаєм, на полуночпо-західних обводах її землі. Вона, як відає, напевно, сол, не байдужа до земель італійських, а тим паче до слов’янських, передусім тих, котрі сусідять із землями короля франків.
Не сказав: які частково належать франкам і до яких, як і Візантія, не байдужі франки. Зате коли сол знову взяв слово і виговорився, не став церемонитися, відверто, без всяких хитрому дростей запитав: чого хоче король від аварів?
Почувши те і не зібравшись до ладу з думками, сол помітно захвилювався, став блудити очима.
— Він прислав мене спитати, — на відвертість відповів відвертістю, — чи не пристав би каган до спільного походу з франками?
— Супроти кого?
(Продовження на наступній сторінці)