Що скажеш такій? Мусив іти й збиратися в путь. Був жахіть певен уже, так і станеться: поїде, ні до чого не домовившись із Данавю, можливо, й обманутий нею. А все ж тієї певності стало лиш на те, щоб зібратися в путь та ввїхаїи за Волин. Одразу за Волином спинився і сказав мужам:
— Далі не їдемо. Ставайте табором "а тамтій галяві і ждіть. Тв, ти, ти і ти, — вказав на чотирьох, потім і на п’ятого, що мав бути за старшого, — Всі інші підуть зі мною.
Скільки довелося переховуватися в сховку та ждати, доки Даная прожеве осмуту з серця, назналися всі, а як довідався Келагасі, що вона прогнала вже її, знав лише він. І не став покладатися на соузницю татей — ніч, серед дня накинули покривала та замотузували надівно мужів, що стояли біля воріт, запеленали покриважом і Данаю, ба навіть так, що не зоглянулася, хто вчинив те. Певно, обімліла а ляку, бо не боронилась і не кликала на поміч. Тоді вже завовтузилася й стала пручатися та виказувати ляк свій, плачі та благання, як вихопилися з Волина й погнали комопей вузьким путівцем у лісі — далі від переслідування і переслідувачів і ближче до ловчого сховку на бортних угіддях Ідаричів.
— А тепер лишіть нас, — повелів мужам, коли опинилися в надійній глухомані. — Повертайтеся до табору і ждіть мене у таборі. За тамтим коліном, — сказав, як рушили вже, — повернете ошуюю. До Волина тим самим путівцем не правтесь.
Скакав та й скакав ще, доки опинився в затишному сховку. Даная не пручалася вже, лише схлипувала важко та штовхалася спересердя. Певно, догадалася вже, хто умкнув її, і ждала, коли настане сій втечі кінець.
Зняв її з огира і, мов дитя, поніс поперед себе до хижі, Там уже, в хижі, як став розмоіузовувати, зізнався:
Не бійся, солоденька Данайко, се я, Келагаст. Вид, казав, що не можу поїхати в таку далеку путь пючи смуток у серці, і таки не поїхав. Бо найбільший і смуток йшов від жадання мати тебе за жону, а Мезіра за сина.
На ту мить зняв із неї покривало і не встиг отямитися, отримав такого, що іскри з очей посипалися, ляща. Ідного, а там і другого, за другим третього.
— Ти що? — звівся на рівні й заслонився від неї, до хamp; гнівної і до сказу лютої, рукою, — Ніби сама і хотіла бути моєю.
— Хотіла-м, та не так, не так, не так! — кремсала його gt; ниску з одного і з другого боку, доки не знесиліла, й і того вимучена страхом-тривогою, а ще мукою-обидою, | вже знесилена, присіла біля ложа й схилилася, плачуI, на ложе. — Як ти посмів? — питалася крізь сльози. — міг дозволити собі таке?
— Наставниця сказала...
— Бевзь один! — обернулася люто. — Чи наставниця . гла подумати, що ти не тямиш, до кого залицяєшся? Іто я тобі, що ти дозволив собі умикати? І Плакала та й плакала. А вже як виалакала жалі свої, ініелася й сказала, печально доглядаючись до Кела-
Ета.
— Ти осквернив сим своїм вчинком мої найліпші почуиня до тебе. Найліпші, чув?! Тепер... тепер, коли не Винайдеш способу, як повернути мені славу непорочної | ікони і матері, можеш не сподіватися, що будеш послюб"лений зі мною. Ліпше руки накладу на себе, аніж дозі’їолю те.
— Позирав на неї, ніби кіт на мишу, і думав: "Ано, така йвже й накласти на себе руки, коли дозволити більше, віж дозволив оце". Аби не лишалася певною: він таки бевзь і не достойний бути їй мужем, скинув із себе осмуту ганьби й заходився дошукуватися, як повернути непорочній донині Данаї її непорочність. І вже тим, що недовго шукав виправдання для себе, здається, умилостиjjf вив Данаю. Бо таки спритно обернувся і мудро намислив. Повіз княжну в свій табір і сказав мужам, з котрими не так давно умикав її: те, що знають вони про умикання княжни Данаї, най забудуть, що знали. Віднині він і всі, хто був з ним у Добритовім оседку, не таті, а ті, що одбили Данаю в татей і повертають її тепер у отпій терем, незаплямовану татями.
— Утямили, що речу?
— А так!
— Винагороду за сей достойний мужів вчинок матимете від Данаї, як прибудемо з ромеїв. А зараз коня княжні. Повернемо матір синові її — і знову в путь.
А сам собі завважив, доки саджали в сідло Данаю; "Ось ти, Келагасте, й почав із лжі".
XII
З якогось часу між втікичів почав ширитись поголос, ніби князь київський збирав на Полянах люд і мав намір заселити ним степ за Дніпром.
— Що збере він на Полянах? — знайшлися обізнаніші. — Не полянами, нами, втікичами, має заселяти.
— А се ж з якої речі?
— Та з тої, що втікичі ми, чужі йому. А степ справді тра заселяти — обри пішли звідтам.
— Хай селить кого хоче, тільки не нас.
— Ано, де це видано? Он скільки поту пролили, корчуючи пні, обробляючи дядини. Тепер, коли підготували собі ниву та утвердились на благодатній ниві, маємо лишати? Кому й пощо? Не підемо, люди! Не підемо — і край!
Богданко спершу дивувався таким поголоскам і, признатися, не зовсім вірив. Коли ж дійшло до того, що люд втікипький зібрався до Дитинця на віче й покликав його перед себе, мусив повірити.
— Вгамуйтеся, людове! — закликав до тиші. — Князь київський не за горами. Завтра візьму з собою мужів та й вирушу до нього. А там напевне вже знатиму, що намислив він. Від себе ж обіцяю вам: на переселення не пристану. Бо, як і колись, сюю на мислі бабці Доброгніви: не в ратних поєдинках благодать людська — в труді і в супокої. А ця земля найбільш придатна є для того. Іншої, скажу киянам, не потребуємо.
— А ще скажи, — кричали з гурту, — не хтось інший, ми зробили її плодоносною землею. Із пущі, повідай їм, зробили плодоносною, то чому маємо уступати комусь?
— Ано, і се скату. Будьте певні!
Далебі, вірили йому: і вгомонилися по тих запевненнях, і роз’їхались по восях доволі швидко. Бо зникли вірити. Ще не було такого, аби князь Богданко казав одне, а мислив і чинив інінс. Тож не чинитиме казпачиго й за сим разом. Навіть тоді, як поляни чи князь долянський захочуть зламати його силою, все одпо по аіде супроти доброї волі люду свого. З цією певністю вирушав у путь. З нею доправився і в лїв. Був, щоправда, дещо спантеличений нежданим: князь, сказали, нездужав. Іти до немічного а таким, як у Втікичів, клопотом, не випадає, ясна річ. Одначе ж і на Втікич повертатися ні з чим теж не гоже. Що скаже люДові, коли повернеться? Тупцювався і не знав, як йому бути. Аж чує: кличуть.
— Князь довідався, що ти тут, — довірливо мовив стардий із княжичів, — і велів зайти. Просив недужого простити йому за невчасне —"вторгнен-
Еня, та Острозор, здавалось, і не слухав його.
— Як добре, що боги надоумили тебе, княже Богданку, Прибути до Києва, — стримано й доволі кволо заговорив, — Занеміг я, а діла стольні кличуть у похід.
— Отак навіть?
— Не лякайся, похід сей не буде ратним. Антське [сольство правиться на чолі з вітцем твоїм до стольного Цгорода Візантії Константинополя. Комусь із нас теж на|лежить бути там. Ось я й надумав послати тебе. Казав щось про вигоду, що її матимуть анти, коли і-поновлять із ромеями ряд, про те, що відсутність обрівсу степу убезпечує обводи землі Троянової і стелить їм ; путь за Дніпро, до самого Дону.
— Сіверяни давно уже обсіли Сіверський Дінець, обсідають і Влтаву. Чому б нам не сісти на благодатній землі Задніпров’я, хоча б і по Альті, Трубежу?
— То князь і се хотів мені сказати?
— Се також.
Слушнішої нагоди заговорити про те, з чим прибув до Києва, й шукати годі. Та чи треба? Бесіда он в яке русло пішла.
— І як маю розуміти те його казання? Тан, як подейкують на Втікичах?
— А що подейкують на Втікичах?
— Ніби князь памислив зняти люд втікицький з обжитої ним землі й перекинути за Дніпро. Землю ж їхню, так щедро политу потом і возведспу в плодоносні поля,
передати росичам.
— То лжа є, — спохмурнів Острозор і силився звестися. — Підла і не гожа думаючих мужів лжа. Заселяти землі за Дніпром кому і без вас. Се одне. А друге, за кого князь Богданко мас мене? Невже я давав йому привід так погано думати про себе?
— Досі не давав, а се дав якимсь робом. Ііогояос від росйчів ішов.
— І ти повірив поголосу?
— Як міг не вірити, коли зібралося віче і зажадало аиати правду. Тому й прибув до тебе, аби почути її. Острозор ліг на постіль і стомлено заплющив очі.
— Я інакше мислив про тебе, княже втікичів, — сказав перегодом. — Коли так, не підеш із сольством, інших пошлю.
Богданко відчув: паленіє видом, а як повестися, не втямить. Обернутись і піти? Негоже якось. Попросити прощеннії? А чи так уже й завинив? Десь же зродилася вона, бесіда про переселення втікнчів. А де ще мала зродитися, як не в хоромах князя чи серед тих, що тирлуються біля князя?
— Комусь вигідно було, мабуть, посварити нас, — зітхнув сумовито, — ось і пустив поголоску. Саме ж пересеяення ве в вигадкою.
Хотів було розкладатися та й піти, одначе згадав: кяяаь-бо в немічний, і стримав себе.
— Не бери сього близько до серця. Добре вже те, що поголос виявився лживим. Не міг я не прибути й не побесідувати з тобою, коли он як зворохобився люд на Втікичі. Зваж, ми я" хотіли б ночувати себе чужими на твоїй землі. Коріння родів наших міцно переплелося вже. Рубати його не тільки негоже, а й противне здоровому глузду діло. Тож забудь, княже, про незгоду, видужуй.
І вже тоді, як сказав се, поклонився і вийшов з опочивальні.
(Продовження на наступній сторінці)