— Росичі йдуть! Князь Острозор поспішав в поміч!
Того було доста, аби уличі зібралися з духом, а утригури втратили й той, що мали. Бо не лише чули, а й бачили: . на них ідуть свіжі лави антської сили, і йдуть не від ріки — заступили собою ту єдино можливу путь, яка хай і була ненадійною, все ж дозволяла в разі безвиході пробитися до Дніпра, а там — і за пороги. Було таким повелінням хана чи й без хана розуміли: тепер уся надія на власну спритність та на бистрі ноги огира. Хто проб’ється до лісу чи байраку та зумів зім’яти лучників, що прискали досі стрілами, той і порятується. Тож і рятувались як хто міг.
XXII
Чільний муж землі Троянової, іменований Мезаміром, мав завидний для таких, як князь Добрит, вік — всього ж двадцять чотири літа носив за плечима. Та мав він, окрім завидного віку, що дощо: був, як і всі анти, високий , та-статний, і па відміну від багатьох — до лиха добродійиий собою. А що певний себе, наділений не по літах сміливим і гордим розумом. Тоді ще, як жив його вітець, уславлений добрими ділами Ідарич, пішов він яко старший син замість недужого глави роду на скликану князем уряду мужів й одразу ж запам’ятався всім. Бо таки мудро повівся серед старійшин і не уронив своєю мудрістю вітцевої честі. Доки анти ростили хліб та дбали про тверді на обводах землі своєї, остерігаючись передусім вторгнення аварів, кагап аварський зібрався на мислі і зважився потурбувати їх не лише татьбою, котра стала вже притчею во язицех, а й дивним, коли не більше, сольством: воліє, аби молодший брат його Калегур узяв шлюб із княжою донькою на Дулібах Данаєю.
Почувши те, князь Добрит не знав на яку стати. Донька в нього сонцю подібна. Віддати таку за обрина, що живе з татьби і є першим серед усіх татей, що почитає жопу за рабиню, все одио що втопити власноручно в річці. І сваритися з грізним Баяном теж не випадало. Відмовиш такому — може піти па антів усією ордою.
Не сказав слам аварським "ні", та не сказав і "так". Послався на те, що має подумати, порадитись із донькою, а тим часом скликав на раду чільних мужів своїх і повелів мужам:
— Шукайте порятунку. Мій розум потьмарений безліттям, що гряде в мою оселю, я неспроможний знайти його.
Загомоніли мужі. І бідкались не менше, ніж князь, і співчували князеві, а доходило до ради — розводили руками й казали: не відають, яке з двох безліть гірше: коли оддадуть князеву доньку в неволю до обрів чи коли змушені будуть стятися через неї з обрами.
Тоді не хтось інший, саме він, Мезамір, підвівся і вдався до радних з такою речпицею:
— Якщо князь і його мужі вважають за достойне прислухатися до слова наймолодшого серед них, я пораджу, що вдіяти.
— Кажи його, своє слово, — похопився князь, а вслід за ним закивали сивими головами й мужі.
— Моя рада така, — і зовсім збадьорився, підцвьохнутии тим, молодець, — сказати обрам, що князь Добрит зголошується віддати дочку свою за брата Баянового і одного з найславстпіших привідців у його роді, а замість кпяжпи Данаї підставити Калогулові і всім, хто робитиме оглядини, найбридкішу з дівок, що б у Волині чи поза Волином. Того, гадаю, доста буде, аби брат каганів відвернувся від князівни, а в самого кагана не вишукалося підстав бути в гнві на алтін.
Мужі відмовчувалися мить-другу, зрештою засперечалися. Одні казали, то не порятує, каган розгадає ошуканство і возбуяє гнівом, інші знайшли в собі мужність спинити їх докором: приставайте до сеї ради, коли своєї не маєте, не видите, хіба, в ній є глузд.
Одразу важко було сказати, чия візьме гору. Та малопомалу прояснилося. На Мезамірів бік стали наймудріші, і, що найбільш важило, мабуть, за його раду вхопився сам кпязь. Коли ж сталося так, як і передбачав Мезамір: свати одбулися оглядинами та й слід по них прохолонув, а старий Ідарич переселився невдовзі з землі Дулібської на вічнозелену поляну острова Буяна, младомладого мужа з роду Ідаричевого визнали достойним вітця свого і прийняли в коло княжих радників.
Не забув про Мезаміра й князь Добрит. Відав чи не відав він: між Данаєю та Мезаміром давно йдеться до слюбу, одначе не обмежився тим, що лишив його в числі мужів думаючих, наставив невдовзі стольником на місце уславленого в родах дулібських вітця його — Ідарича. Та й Мезамір не примусив князя сумніватися в собі: пождав, доки мине рік по смерті вітця, та й став слюбним мужем Добритовій Данаї.
Яке веселля гуляли тоді, скільки втіхи було в серцях усіх дулібів! Бо такої ліпотної пари світ ще не видів, та чи й увидить скоро.
Боліло князю Добриту, що саме зятя мусить посилати до обрів, чи не певний був за зятя, того нікому не дано знати. Одначе, коли покликаний ним Мезамір об’явився в наметі і випростався на весь свій богатирський зріст, неважко було помітити — щось хилить його до зятя, примуцШув вірити, а щось і сіє сумнів. Шкодував, що не Ідарич стоїть перед ним? А певно, що так. Втрата того мужа — ще свіжа в його серці рана. Був би Ідарич, була б і певність, що утруть обрам писка і обламають наставлені на антів роги. Хто-хто а він умів робити те без меча і крові. Треба було покликати на поміч слов’ян, що сидять на Чуді-озері, посилав Ідарича, назрівала потреба схилити на ратну єдність завіслянських полян, білих хорватів чи докласти ровуму, аби не поступатися своїм перед хитрими і, як всякі хитрі, підступними ромеями, знов посилав Ідарича. І всюди він міг упоратися не гірше від князя, а то й ліпше, ніж князь. Чи впорається син його Мезамір, та ще в такім непевнім ділі, з яким має намір послати його до аварів? .-Мудрість свою засвідчив уже, і не раз, та надто молод літами, аби бути надійним у мудрості, і надто гарячий серцем, щоб скрізь і всюди ставити мудрість вище гордині серця.
— Проходь, Мезаміре. Проходь і сідай. Є потреба порадитися з тобою.
— Слухаю князя, одначе й дивуюсь: чому лише зі мною.
— Не поспішай, настане час — довідаєшся. Для тебе яко мужа думаючого, гадаю, не є таїною, що кпіечна мета обрів — піти за Дунай і стати щитом мідійським супроти слов’ян.
— Про те всі подейкують.
— Чим же пояснити, що йдуть розбоєм, і не лише на Тивер, на уличів також? Могли ж ромеї вдатися до нас, аби пропустили їхніх найманців із миром. Та й обри теж могли. Адже досі багатьом дозволялося ходити за Дунай безборонне, хоча б і тим же кутригурам.
— Бо се обри, княже. Живуть татьбою і не можуть без татьби, тим паче зараз, коли надумали піти від обводів слов’янської землі.
— Схоже, що так. І все ж, гадаю, є потреба зустрітися з ними й постаратись умовити, аби забули про той свій намір.
— Умовити?
— А чом би й ні?
— Татей не вмовляють, княже. Татей відучують від татьби мечем і сулицею.
— А їм дали вже по мізках. І тут, на Дністрі, і там, в уличах. Гадаю, саме час піти із сольством і сказати: коли волієте іти за Дунай, ідіть, ми відкриємо вам путь. Пощо стинатися і лити даремно кров?
Мезамір відчув себе ніяково й потупив зір.
— Чи я перечу? Треба, то й піду. Князь, сподіваюсь, тому й покликав, що саме мене хоче послати до обрів.
— Ано, саме тебе. З обрами йдуть кутригури, а ти мав уже з ними перетрактації і мудро порадив тоді. Князь Волот повідав мені: це ти підказав кутригурам іти Тиверською землею так, аби і за Дунаєм опинились, і в ромеїв не було резонів нарікати на нашу причетність до того переходу. Сподіваюсь, з обрами теж не сплохуєш. Баян, розповідають, муж гнівний і на резони не вельми зважає. Тож постарайся відшукати такі, аби і його переконали: усім нам вигідно розійтися мирно.
— Слухаю князя, — рвійно підвівся й підпер головою памета Мезамір. — Коли повелиш вирушати?
— Бажано завтра. А втім, надто поспішати теж не слід. Підбери собі достойних антського сольства мужів, надійну охорону.
— Охорона, гадаю, складатиме сотню, не менше.
— Більше нема потреби брати.
— Тоді най піде зі мною брат Келагаст разом із сотнею своєю.
— Чому само Келагаст? Він надто молод, Мезаміре а там всяке може статися.
— Молодість — пе завада, князю. Коли дійде до меча і сулиці, саме вона стане в пригоді. А, крім того, Келагаст брат мені, хочу, аби привчався і до сольства, і до ризикованих виправ. Таким було повеління вітця нашого: старший має навчати молодшого, а молодший — бути поміччю для старшого.
Добрит не поспішав погоджуватись, та врешті зважився і вирік:
— Най буде по-твоєму. Об однім проситиму: бережіть : себе. Ви оба потрібні землі Дулібській, а ти, Мезаміре, ще й Данаї.
І проводжав слів своїх у тривожну путь — потерпав за них, і провів — не переставав потерпати. Чи впораються?. Повинність он яка, а вони такі молоді і такі дерзновенні оба. Зате Мезамір з Келагастом не вельми журились тим, що правляться до самих аварів.— Вчись, Келагасте, — казав Мезамір братові, як обводити бевзів довкола пальця. Зараз переправимося і я видам їм себе за візантійського сенатора. — Як то?
— А так. Річчю візантійською володію. Скажу, через Антію правлюсь, тому й челядь та охорону маю антську.
— Там, у наметі Баяна, все одно змушений будеш сказати, хто ти насправді.
— Там — інша річ. Важливо, аби тут не накоїли лиха.
Злі є після невдач, а від злих всього можна ждати. На імператора ж он як уповають нині. Якже, кличе на свою землю, обіцяє золоті гори. Побачиш, яко вівці вмовкнуть, довідавшись, що перед ними сол від самого імператора. і яко ті ж вівці пропускатимуть нас всюди.
Келагаст не йняв тому віри, а переконавшись опісля, що так і є, і кутигури, і обри, зачувши ромейську річ, ніде й пальцем не зачепили їхнє сольство, неабияк позаздрив братові: та він тримається яко справжній сол і муж. Коли .і де встиг навчитися такому?
(Продовження на наступній сторінці)