Заглядала у вічі й питалася, а питаючись, ждала. І не хотів би осмучувати таку аж надто осмучену і ліпотну в осмуті, та що вдіє?
— На нас теж може впасти, Зоринко, їхня десниця. Обри йдуть не лише па Тивер, па уличів теж, ба не так і далеко звідси — від порогів.
Аж скинулася, злякана та подивована.
— Що ж велів князь?
— Іти з ним на пороги.
Не гасила подиву, не гасила й страху, а все ж видно було: примітне більше убита сумними вістями, аніж можна було сподіватися від неї.
— А я поклала собі, — зітхнула сумовито, — хоч безліття пособить побувати в нашім Веселім Долі, довідатися, як там мати, що з матір’ю. Коли не я, то ти, гадала, побуваєш.
Пождав, доки зведе опущені в сум’ятті очі, і ще довірливіш заглянув у них.
— Наберись терпіння, жопо. І мужності також. Перебудемо се нашестя, стане по біді, повезу тебе і до нашої Тивері, аби побачила бодай раз іще Веселий Діл, матір свою та як. Іншим, іншим муси клопотатися: Втікичі, окрім тебе, немає на кого полишити.
— Так сутужпо з мужами? — І сутужно теж. Одначе зважаю передусім на інше: знаменно має бути. Тобі в мою відсутність більше, ніж комусь, віритиме люд.
Не зраділа сій його речниці, одначе й не перечила, вислухавши її.
— Се не те безліття, Богдапку, що його так легко та швидко можна перебути. Чую серцем, не те.
Мав би потішити чимось своє солодашко, таке ліпе та гоже в розквіті літ. А чим потішить? Скаже, вона он яка младомлада ще, в її літа не годиться печалитись? Пробі, аате он які літа в її матері. Зоринка, може, й перебуде се безліття, та чи перебуде його воєводиха Людомила? Те, мабуть, і печалить жопу, як печалить і провина перед матір’ю. Чи то ж жарти: пішла з ним супроти її волі, покинула й без того убиту горем вдову напризволяще. Усе, здається, має на Втікичах: землю-годувальницю, таку щедру на віддачу, що лишається тільки засівати її та радіти винагороді за свій труд, діток он скількох — трьох синівсоколів і двох доньок, маєтність, не кажучи вже про те, що винагороджена привільним життям, мужем, що є чи не найбільшою поруч із дітьми втіхою та окрасою в її житті. А те, Що вчинила із матір’ю, не дає Зоринці спокою. Може, Коли б побачилася з нею, та виплакалася, та похвалилася, в якій злагоді живе з мужем своїм, як втішена дітьми — може, тоді вгомонилася б і так часто не згадувала б Тивер, своїх кревних у ній. Та ба, тож коли б побачилися. Знав би, що це пособить, при гінцеві від князя Острозора вирік би громоподібно: "Я обіцяв своєму людові мир і злагоду. Не волію іти на обрів. Не піду!" Та що вдіє, коли примушують ламати дану колись обітницю. Ще кілька днів — І до стольного города на Втікичах донесеться навальний тупіт аварських та утигурських комоней. В усякім разі, Може донестися.
Стольний город... Що з ним буде тоді? Не має ж ані .міцних стін, ані інших оборонних споруд. Так надовго залишився всього лиш княжим дитинцем, що йому вже й ваймення се дали — Дитинець.
— Післязавтра, — сказав Зорипі, — зберуться на місті під Городом ті, що іідуть зі мною, і ті, що залишаються боронити землю по Втікичу, під твоєю орудою. Будь готова, Жоно, взяти їх під свою руку й стати привідцею їм.
XVIII
Вкотре вже пересвідчується князь Волот: як добре, що анти мають по сусідах своїх послухів. Що було б і як оберталося б, коли б ті сусіди об’являлися на обводах Тиверської землі зненацька? Присяйбіг, чи не те саме, що й за першим приходом Хільбудія. А попередженому он як вольготніше. Давно розіслав гінців по вежах та городищах, спорядив туди, де може бути сутужне, загони своєї дружини, ось-ось збере й вийде супроти степових татей із раттю ополченською.
Сторожові вежі навряд чи зашкодять переправі обрів через Дністер. Об’єднатися вони не зможуть, а своя сила замала, щоб зашкодити. Тож і повелів їм — передусім стежити за пересуванням обринів, доповідати князеві, скільки їх, куди простують. Коли ж підуть через ріку, нав’язати січу, не дати переправитися безборонне. Ну, а станеться так, що переправляться, не захоплюватися січею з нерівною силою, заперти ворота й боронити вежі та гридниці до останнього.
І кутригури, і обри не такі, ясна річ, бевзі, аби правитися в чужу землю там, де їх ждуть. І вивідають найслабші місця на Дністрі, і наблизяться до тих місць непомічені. Тож і тривожно в князя на серці, через те ані собі, ані тим, хто виконує його волю, не дає супокою. Шле гінців у один, шле в другий, шле й у третій кінець та мислитьрозмислює, де може бути вона, переправа його супостата.
Сталося не найгірше: першими йшли кутригури і обрали для переправи пологий берег нижче Закрутської вежі. На нього вигідно було стати комонним, що вийдуть з ріки, як вигідно й рушити потім углиб землі Тиверської, та то було сподіване місце, там на супостатів ждали. Тож коли заворушилась на світанні сіра пелена супротивного берега, а невдовзі пішли в Дністер комонні лави, їх зустріли стрілами. Доволі густо й прицільно, бо там, серед лав, зчинився тлум: чулися зойки вражених, крики й погрози перепуджених. Та чи не найбільший безлад у річковій течії вносили комоні. Одні тільки іржали й билися в корчах, інші, схарапудившись після дошкульного ужалення, розверталися, напирали на задніх чи кружляли перед ними внетямлено.
Кутригури теж не покладалися на несподіванку: тих, що пішли через Дністер вплав, підтримували стрілами лучники. Та що їхні стріли, коли тиверці сиділи у схованках — хто за деревом, хто за каменем, хто прикривався матір’ю-землею. То вік мореходом, як кутригурські комонники таки дісталися тиверського берпа й змусили оборонців вийти із схованок, стати при воді, аби не дали супостатам вийти з ріки, стріли їхні дошкуляли,— і немало. Поки що на них не зважали, бо виділи: не до обережності тут. Кутригури долали Дністер у кількох місцях і скрізь — лава за лавою. А то мала утіха. Як не вигідно боронитися тиверцям, їх все-таки обмаль; тим же, що йшли з-за Дністра, не буде, здавалось, кінця-краю, і хто відає, як обернулося б, чи не стенулися б оборонці улоговини перед нерівною силою, коли б хтось із кмітливих не підготував степовим татям пастку, від якої у них полізли з дива на лоб очі та так і залишилися вже німотно подивованими.
Доки сотня Закрутської вежі боронила купно з ополченням ближніх весей тиверський берег, а гінці гнали комоней до князя й волали про поміч, поселяни горішнього городища в’язали спішно нарубані при березі колоди в дараби й тримали їх до певного часу на припоні. Коли ж звідуни, котрим велено було стежити за січею в улоговині, дали з вежі знак: у наших скрута, таті ось-ось здолають їх, поселяни обрубали сокирами линви й пустили дараби за течією — так, щоб одна йшла ближче до тиверського берега, друга — далі, третя — ще далі.
У вихорі гарячої січі, тоді як одні трималися з останньої сили, інші напирали й бачили: вони ось-ось візьмуть гору, на дараби на зважили, правдиво кажучи, їх не помітили. Тоді вже нагледіли й заволали не своїм голосом, як тоті безмовні страховиська наблизилися до кутригурських лав, дужо і невблаганно посунули на лави. Хтось силився уникнути зустрічі з ними, добратися до тиверського чи повернутися до улицького берега, хтось норовив прикритися огиром чи стати на огира й кинутися з нього па дарабу, та дарма. Кара йшла невблаганно, а сила і спритність не всім ставали у пригоді. Минуло кілька миттєвостей — і дараби зім’яли, розкидали чи накрили собою кутригурів, накрили і їхніх комоней. Ті ж, що лишилися при однім і другім березі, не мали вже спроможності щось вдіяти. Тиверці ж, бачачи, що робить Дністер і дараби па Дністрі з кутригурами, навпаки, возбуяли духом і кинулись па непрошених.
— Слава! Слава! — кричали що було сили. — Наш Дністер за нас. Він переяв у кутригурів змогу! Вперед, витязі! За нами слава, за нами переята змога!
— Перемога! — відлунювали придністровські кручі, відлунювали й серця тиверців, і жадаючи, і сподіваясь її. Бо кутригурам, що прагнули тивгрського берега і стали тепер мізерними рештками при березі, було не до мислі про звитягу. Один розвертав огира й, прикриваючись тім од стріл, молив Небо, аби пособило добратися до супротивного берега живим і неушкодженим, інший підносив руки і мовчки а чи вголос благав пощади. Ті ж, що тирлувалися по другий бік Дністра, завагалися, іти чи не йти їм на поміч. А поки вагалися та мислили, що можна вдіяти зараз, наспіли добірні сотні княжої дружини й поклали край їхнім ваганням. Комонних тиверців була тьма, усі при повнім ратнім обладунку, і, може, саме тому видавалися такими, як знав їх світ, як були начувані про них у світі: воістину антами.
XIX
Доки тиверська рать виходила на пониззя Дністра й норовила заступити собою усі можливі переправи, а приголомшені невдачею обри та кутригури ламали мізки й силились дошукатися, де і як можуть переправитись на супротивний берег, князь Добрит встиг здолати неблизьку путь і опинитися з своїми дулібами та двома тисячами древлян під Черном.
— Що обри? — поцікавився у воєводи. Той не барився з одповіддю. Знав-бо від вістунів, де нині обри і чого слід сподіватися від них.
— Полонені, як і наші послухи, засвідчують: спинилися поки що. Одначе від свого наміру піти за Дунай не відмовилися.
— Чому ж ідуть з мечем і сулицею? Чи їх не пустили б, коли б ішли, як ходять усі, — мирно?
— Про те не відаємо, княже. Нас, тиверських мужів, дивують не так обри, як ромеї. Мають із нами ряд на мир та злагоду і кличуть супроти нас обрів.
— Як то супроти нас?
— Бо поселяють їх на обводах, що сусідять із антами, а не з склавинами, — у Скіфії.
Добрит замислюється, зрештою велить покласти до нього сина Ідаричевого — Мезаміра.
(Продовження на наступній сторінці)