А все ж щасливі миті не довго слалися антському сольству під ноги. Каган, на відміну від усіх сородичів своїх, затявся й не починає перетрактацій. Мезамір і так, і сяк із тими, що заступали до нього путь, — дарма. "Каган думає, — казали. — Настане час — покличе".
Що лишалося робити? Пождуть, коли так. Не буде ж Баян думати цілу седмицю. Миио день, другий — покличе. Та ба, на третю добу пішло вже, а обри вдають, що не помічають антських слів, не відають, що тут-таки, в стійбищі, розбито їхній намет, випасаються комоні поза стійбищем.
"Що за оказія! — обурюється Мезамір. — Догадуються, про що йтиме річ, і не можуть визначитись, що скажуть антським слам, чи ждуть того дня, коли аварські вої перейдуть через Дністер і потреба в розмові відпаде сама по собі? А може, у них, як і в просвіщенпих ромеїв, путь до кагана лежить через донатії? А чом би й ні? Хто живе з татьби, той не побрезгує й подачками".
Надумався і став топтати стезю до обрів, що стояли ближче до каганового намету. З одним заговорив — покосився люто й пішов мовчазний, з другим — те саме. Уже й надію було втратив, аж гульк — іде такий собі, не вельми показний із себе, іде й кидає в його бік позирки та ховає їх мерщій, гейби каже тим: ходи щось скажу.
Мезамір не був би Мезаміром, коли б не скористався тим, що йшло йому до рук. Діждався, коли обрин ішов не сам, і спинив напівдорозі.
— Достойний, — сказав. — Чи не повідаєш, де можна взяти води?
— Там, — показав на ріку.
— Там — ні, — бридливо скривився Мезамір. — В річці бродять комоні. Почайна або криниця є десь?
Тлумачив та й тлумачив, доки вбив-таки обрину в голову, чого хоче.
— Є, е й почайна.
— Піди та принеси з неї води, — швидше повелів, апіж попрохав Мезамір і, не роздумуючи, поклав обрину на долоню золотий ромейський солід.
Той вибалушив з дива очі, та одразу ж оговтався й кивнув, погоджуючись, головою.
Коли приніс двома цебрами воду та зайшов до намету антського сольства, Мезамірові ніхто не заважав уже поговорити з обрином.
— Чим заклопотаний каган? — почав із найголовнішого. — Чому не приймає нас? Чи не чув, коли прийме? Обрин помонявся і вирік:
— Тобі ліпше не йти зараз до нього.
— Не йти? А се ж чому?
Відповіддю на те був позирк повитих сум’яттям очей і мовчання. Ще позирк, і що мовчання.
Мезамір поліз до кишені, добув там пару солід і виважив їх на долоні.
— Бери і будь содругом мені, скажи: чому?
— Кагану надійшли недобрі вісті з уличів. Утнгури розбиті наголову. Наші турми теж змушені були рятуватися втечею.
ОТ воно як. То се ж добре! Се і є той час, коли треба йти до кагана з своєю речннцею: "Пощо сваришся з антами? Чи не відаєш, хто такі анти?"
Тепер Мезамір не те що днів, миттєвостей старався не згайнувати, і що уважніше приглядався до обрів, то певніший був: вони у великій злобі на антів, одначе й не в меншому сум’ятті: як бути з антами? Одного не відав та й не міг довідатися: що вдіє після всього каган? Змириться й захоче послухати нарочитого мужа від супостатів своїх чи сидітиме й дошукуватиметься, лютуючи, як жорстокіше покарати їх?
"Наше не горить, — стає ча думці й заспокоює себе зрештою Мезамір, — тепер ми можемо й пождати. Горить Баянове, отож Баян най і дошукується, як бути йому з антами і їхніми слами".
Він таки дошукувався. Недарма поспішали до Баянового намету терхани — йшла рада.
— Великий воїне! — казали одні. — Чи тобі личить вагатися? Вели нам зібрати воєдино турми й кинути їх на супостатів своїх — від антів, ба навіть від Антії сліду не залишиться.
— Облиш уличів, — радили інші, — з ними поквитаємось тоді, як сядемо в ромейських землях, кинь усіх і все на Дністер, сам побачиш: не лише тиверці стенуться й покажуть спини, ріка вийде з берегів від нашої сили. — Ба ні! — перечили ще інші, — Ми не можемо піти з обводів Улицької землі, не помстившись уличам. Вели, кагане, кинути комонні турми в їхню землю, а вже потім, коли погромимо уличів та примножимо силу свою, ударимо з полуночі на тиверців і дулібів.
— Істинно! Веди, кагане, спершу на уличів. Почуй наш голос, Ясноликий, і дай утіху серцю! Помсти жадаємо! Крові і помсти!
Та каган усе ще не ставав на чийсь бік. Хмурився, яко грозова ніч, і відмовчувався.
"Вони жадають помсти, — казали його чорні, налиті люттю очі. — А хто показав уличам та їхнім соузникам — росичам, втікичам — спини? Через кого мушу ховатися світу й думати-гадати, де взяти воїв-витязів, які усолодили б серце звитягою?.. Турми їм дай, волю їм дай! А цурки на шиї не хочете? Я спершу передушу тих, хто поганьбив славу родів наших , а вже потім думатиму, з ким і як помщатимуся антам".
Підвівся рвійно, став над усіма, високий і дужий в свої тридцять літ, й сказав усім:
— Це не рада. Це крик ураженого сумління. А мені мудра рада потрібна! Там, — показав одесную, мотнувши довгими, заплетеними в стрічки косами, — сидить і жде бесіди з нами нарочитий муж Антії. Що я скажу йому, вислухавши таких радників? Що вони з ляку не відають, у які двері ломитися? Що аварам нічого іншого не лишається після ганебної втечі з уличів, як послухатись розумної ради сього анта, коли своєї не маємо?
Він був велетом серед них. А ще недаремно носив наймення Ясноликий: мав справді ясний і до лиха звабний вид, як і суворий та камінно твердий у гніві, тим паче такім, як зараз. Здавалось, піднеси іскру — і вибухне, обрушить буєсть свою на всіх, хто в тут.
Радні із шкіри пнулися, дошукуючись рятівної мисліпоради, а вона, ніби на зло їм, не являла та й не являла себе. Тож і сталося неминуче: Баян постояв, очікуючи, і так само рвійно, яі; і звівся, обернувсь і пішов до суміжного з тим, де відбувалася рада, намету.
— Кагане, — зважився наймолодший з радних і зупинив свого привідцю на півдорозі. — Чи не ліпше було б, коли б ми спершу вислухали нарочитого від антів, а потім уже думали, як нам бути з антами?
Радні заніміли, по них видно було: ждуть грому. Зважився спинити Баяна обласканий ним нещодавно за розум і одвагу терхан Апсих. Те, може, й виправдує його сміливість, і все ж чи так уже виправдує? Молод-бо є, аби вчити кагана, всього лиш дев’ятнадцяте літо літує.
А проте грім не пролунав над їхніми головами. Чи то каган пошкодував неопереного ще тархана, чи так аж надто поважав його, постояв, виважуючи младомладого одчайдуха важким позирком, і мовчки зник за завісою.
Терхапи, беги, всі, хто входив до радних і складав великоханську раду, попімували, приголомшені тим, що сталося, і вже потім загомоніли, дорікаючи один одному та звинувачуючи один одного.
— Ви безтямки! — кричали старші, ті, що наполягали йти на Дністер і громити антів за Дністром. — Мста засліпила вам, молокососам, не лише баньки, а й мізки. Чом пориваєтесь до уличів і сните мстою над уличами, коли у нас є вища і достойніша уваги мудро мислячих людей мета — піти :іа Дунай і сісти за Дунасм?
— Отож і ба, — огризалися молодші, переважно терхани. — Вам золото засіло в мізки й не дає думати ширше та вольготніше. А хто заступиться й обстоє пашу честь? Нас поганьблено в уличах, тямите це чи ні?
— Тихо! — підвівся старший серед радних — хакантбег. — Не сваритися, думати слід, коли не спромоглися подумати, йдучи на великоханську раду. Терханами і радниками іменуєте себе, а втямити неспроможні, що сперечатись і доходити істини слід було раніш, до того, як стати перед очі привідці раті нашої — великого Баяна. Найбільшу слушність серед усіх вас, гадаю, має терхан Апсих. Треба йти комусь із нас до кагана й переконати його: рішенець наш — як бути з антами — може визріти лише після того, як вислухаємо та зважимо на терезах мудрості речницю сла антського.
І знову примовкли радні. По них видно: іти й стати перед очі розгніваного кагана, та ще з такою, що може не сподобатись йому, речницею нікому не хочеться, а іншої ради немає й бути, мабуть, не може.
— Йди ти, Ателю, — умовляють хакан-бега. — Тебе каган найбільш з усіх нас поважає, вислухає і зважить. А те, що повідаєш йому, скажи: се мислі і наміри всіх.
— Одному негоже йти, — обурився хакан-бег. — Хай іде зі мною радник від кутригурів кметь Котрагіг, терхан Апсих, ну і кілька старійшин.
Радні зітхнули полегшено, ба навіть оживилися й загомоніли: хвала Небу, здається, знайшли рятівний рішенець.
XXIII
Вибрані з радних не одразу зважилися стати перед очі великого кагана. Самі приглядалися та й через тих, що прислуговували Баяну, старалися вивідати одміни в його намірах, бажаннях, і вже тоді, як вивідали їх та впевнилися: це і є вона, нагода стати перед каганом і сказати йому: ми знайшли її, мудру і єдно можливу раду, — таки зважилися й прохилили завісу в його наметі.
Каган вислухав хакан-бега, одначе не зрадів тому, що почув із його уст. Бо таки справді не було чому радіти — йому всього-на-всього повідали те, що чув уже з уст безвусого терхана. За інших обставин певно, вибухнув би . гнівом: як сміють приходити з тим, що й без них знає вже? Та зараз позирк його це виказував буєсті. Застиг на терханові Апсиху, високому й статному, геть младомладому, одначе видом своїм, яі; і зрілістю та одсагою, що посвічукпли на виду, нагадував істинного мужа, — такого, яким Баян бачить себе, яких волів би мати та й мати при собі.
— Чим ти пояснюєш свою мисль, — запитав стишено, — спершу вислухати антів, а потім уже зважувати, як бути з антами?
— Знати наміри супостата ніколи не вадить, Ясноликий, а такого, як анти, і поготів. Стоїмо перед великою січею з ними, мусимо бути і тверезими, і обачними, і хитрими, яко змії.
(Продовження на наступній сторінці)