Кому-кому, а князеві се вторгнення і зроджена вторгненням тривога далися взнаки. Чи то літа хилять до землі, чи недуга. Доки сидів у Волині та благоденствував у затишку, що його створювали розкидані на тисячі поприщ непрохідні та напівпрохідні пущі, і бадьорився, і виїздами-розвагами не обмежував себе. А подався на поклик тиверців — і ледве доправився до Тивері. Може, не одразу, все ж недвозначно відчув, який він застарий для далеких мандрів, тим паче для ратних виправ. Мало не розтрусив себе в путі. Такий, що ліг би оце в пуховики й відлежувався б день-другий. І дихати немає чим, і поперек не годен зігнути, а зігне — не випрямить.
Де вони взялися, сі обри. Не було б їх, далебі, віку дожив би у мирі та злагоді. Бо таки дбав про них. Хай не для всієї землі Троянової, для люду дулібського надійно домігся супокою. Бо коли й посягав хтось на антів, то йшов не далі Тиверської, Улицької чи Полянської землі, коли й постигали безліття, то постигали тих же тиверців, полян, уличів та ще воїв-дулібів, що йшли на поміч своїм сусідам. Люд дулібський ані до нього, ані за його, Добритової, пам’яті пе знав чужинських вторгнень, як і спустошень, що їх приносять вторгнення. Так звик до супокою, що втратив, далебі, й ціну йому. А втім, чи так уже й втратив? Безпечні єсть його дуліби, се правда. Князя ж свого он як почитають за те, що добрий є, що вміє подавити в собі гординю й стати вище гордині, коли йдеться про мир і благодать. Наймення дали своє замість отнього — Добрит і тим нерідко схиляють до неї — доброти. Не раз і не двічі утримував себе, радив яко старший іншим князям землі Троянової: не будьмо алчними, не пориваймось за чужим: стіймо на тому, що заповів нам праотець роду нашого — віщий Троян. Хіба не вона, доброта, брала гору і тоді, як він стримував князів соузних родів від спокус, і тоді, як його стримували: прислухайся до нашого слова, у ньому є глузд? Наполягли: треба скористатися схильністю ромеїв до миру і укласти з ними ряд на мир і злагоду — послухавсь і уклав; сказали: задави в собі спокусу, стань вище від спокуси — піти разом із склавинами за Дунай і сісти на землях ромеїв — знову вчинив, як хотіли. Пішов на розбрат із склавинами, а таки не спокусився на ту найбільшу із усіх спокус — замати там, за Дунаем, плодоносну землю. Хто повідає тепер, чий віщий розум здатний осягнути, мудро чи не мудро вчинив? І пішов би за Дунай, обри ударили б у спину, і не пішов — — теж ударили. Єдина вигода — таки не в спину. Тоді мусив би мовчки оборонятися, тепер може й спитати, не ховаючи очей: пощо чините так? І не тільки обринів, а й ромеїв. Затим і кличе Мезаміра: саме з нього почне свою виправу супроти уславлених недобрими ділами обрів.
XX
Підстав для радощів в Уліцькій землі було мало. Ополченню, що прийняло на себе навалу татей із чужкраю, пощастило всього лиш стримати їхні передові сотні. За тими сотнями йшла тьма. А тьмі окольне ополчення безсиле заступити путь. Такий заступ міг виставити лише князь.
На нього давно уже сподіваються на обводах. Городищанські старці те й робили, що посилали набрані по весях сотні в поміч тим, хто стояв у передніх лавах і силився зашкодити як обрам, так і утигурам. А князь Зборко зволікав чомусь. Така задовга путь у нього від стольного города до придніпровських обводів чи таке забарне збирання? Пробі, йому, здавалось, найпростіше: кинув клич, прихопив їжу для ратних, оброк для комоней та й подався на зближення із супостатом. Невже не тямить: заглиблення татей із чужкраю в глибинні верві Улицької землі — пагуба й безліття, і не лишень для люду. Там, де стала нога обрина чи утигура, беруться вогнем і димом весі, плач і стогін ідуть землею — від тих, що розлучилися, заарканені, з кревними, і тих, що загубили в страху перед видимою смертю кревних. Треба швидше ісполчатися всім і стати стіною. Чуєш, княже, стіною, коли не хочемо погибелі усьому і всім!
Окольне ополчення те й робило. Саме лягало кістьми й супостата свого клало поруч, не відаючи в передсмертну годину, що князь неподалік уже, став табором і робить завали на путях, ставить дружину, рать ополченську там, де вигідно буде і стримати обрів, і вийти на них із табору, коли настане його час.
— Що обри? — питає кожного з гінців своїх. — Де нині обри?
— За Сайгаковим байраком, княже.
— А утигури?
— Утигури спинилися, стримувані ополченням, не далі ста поприщ від нас. Одначе заступ ополченський ненадійний. Ось-ось зіпхнуть його і підуть всією раттю.
Один повідав так і другий теж: обри націлені йти в Улицьку землю своєю путтю, утигури — своєю. А полян із росичами та втікичами нема та й нема.
— Звідки мали останні вісті від князя Острозора?
— Із верхів’я Жовтої ріки.
— Мав би бути вже.
Про те, що в поміч уличам ідуть поляни, знав не лише князь, відали й ті, що стояли близько до князя, а від них дружина, ополчення. Тож мало в тому дива, що всі уповали на появу полян, оглядались і питалися подумки, а чи один у одного: "Не запізняться?" Видять боги, тільки б не запізнилися, все інше складеться, як треба. Он яка рать ісполчилася, як надійно обсіла вона путь, що її утигурам не минути. По один бік від долини — глибокий байрак, по другий — ліс, яким комонним утигурам не проїхати. Підуть, коли йтимуть на переправу через Шуйцю Онгулу тільки долиною, а вийдуть на долину, вважай, що потраплять у зашморг. У нього, князя Зборка, стане воЇв, аби не пустити їх уперед, засипати стрілами з лісу і байраку, аби знесилити чи й потяти до решти на тамтій долині. Най тільки складеться так, як мислить собі, далі сієї долини утигури не підуть. А ось із обрами не втямить, як вдіяти. Покластися на ополчення, сказати: станьте і стійте супроти обрів на смерть, доки упораюсь із утигурами? А чи зарадить се біді, порятує виправу? Коли б то була певність, що вистоїть ополчення. Йдуть-бо ті каторжні обрини осібною путтю і неблизько звідси. Супроти них треба кидати й осібну рать.
Аби бодай на день, на два віддалити січу, що її ось-ось мали нав’язати його раті утигури, послав кілька сотень ополченців у поміч тим, що стояли супроти них уже за п’ятдесят поприщ від табору. Вони й допомогли ополченню вистояти ті кілька днів, що їх потребував князь Остроаор, аби добутися нарешті до вибраного уличами місця для боролища.
Поява полян неабияк піднесла оборонцям землі Троянової буєсть ратну. А піднесена буєсть — ще одна рать, : най і незрима, все ж сутня і он яка жадана. До сліз раділи, обіймаючись, мужі, не ховали утіхи-вдоволення і вої. Галасували на всю околію і не зважали уже на те, що їх почують околії, що про них можуть відати ті, кому не на’ аежить відати.
. Князі зустрілися далі від усіх й одразу ж заговорили про грядущу січу.
— Обри не випадково вчинили так, — запевняв князь Зборко, позираючи передусім на Острозора. — Вони затим і пішли осібною путтю, аби роз’єднати наші сили і здолати поодинці.
— На Тивер теж послали осібну силу. Не хочуть, а може, й бояться бачити нас, антів, єдиними.
— Зборко ствердно кивнув головою.
— То як мислять собі князі січу з ними? Підемо па поводі в обрів і роз’єднаємося чи вдарим купно на утигурів, а затим так само купіно на обрів?
Князі Полянської землі переглянулися. Видимо, не передбачали, що їх спитають про це: йшли-бо на поміч, не в привідці.
— Як далеко звідси обри і як — утигури? — поцікавився Богданко.
— Утигури не пізніше як завтра будуть перед нами. Щоб настигнути обрів, гадаю, мало буде й трьох діб.
— Скільки одних і скільки других числом? — ожвавився Острозор.
— Достеменно не відаємо. В одному немає сумніву: утигурів значно більше, ніж обрів.
— Тоді нема чого вагатися. Маємо погромити передусім більшу силу супостата, менша сама покаже спину. А сю, більшу, легше здолати купно.
Зборко не вхопився за ту мисль як за єдино можливу.
— Багато біди накоять тоті обри, коли підуть безборонне.
— Правда твоя, княже, багато. Та ще більше засіється її в землі нашій, коли розпорошимося й не погромимо ані утигурів, ані обрів.
Пили меди і похвалялися, похвалялися і знов пили, та обіймалися п’ючи, та братались, аж поки не прийшла на землю ніч і не зборола всіх міцним напідпитку сном.
Спав і табір, повитий темінню та незвичайною для такого стовписька ратних людей тишею. Хтось не вірив і через те не брав до серця мислі, що смерть така недалека вже і така можлива; комусь спадало таке на думку, та він заприсягався ім’ям матері: не може бути, аби та зла морана постигла саме його і саме тут. Січа є січа, там і стріли летітимуть хмарами, і таті обступатимуть зусібіч, сулиці та мечі зблискуватимуть перед очима, гейби перуни. Та чому саме його мають вразити? Чи беззахисний є? Чи в руках не такий матиме меч і не таку, як у супостата, сулицю? А ще ж є щит і побратими, надійніші за всякого щита. Он скільки зібралося воїв землі Троянової. Чи поступляться перед якимись утигурами? Чи не здолають їх? Не може того бути. Не повинно бути!
Певність — надійна колисанка, та до пори до часу. Коли задудніла па світанні земля, затим пригнали засапаних комоней і посіяли тривогу гінці ополченські: утигури пішли всією раттю, — і найповніші себе забули про певність. Заметушилися, покликані сурмами, вдягли нашвидкуруч ратні обладунки й подалися кожен на своє місце: хто — в перші латі, де обставилися запалами та вовчими ямами лучники, хто — до комоней, лаштуватися в сотні, тисячі, бути напоготові обійти, коли настане час, лави лучників і вдарити на утигурів всією, що мають у сховку, силою.
(Продовження на наступній сторінці)