Ой, Настуню, я б вам що хоч оддала, аби ця машинка стояла в хаті. У мене якраз було чим віддячити. Це коли криницю копали, то ні карбованця не мала. Кажу Грицькові, як хоч, а я не маю що здати. Треба ж було од двора по скількись там круги купувати, дерево, а в мене хоч запали. Й так одбули. Не знаю, що ті сусіди думали. Але ж і думали. Воду брати то прийдуть, а грошей не найшли. Хазяї називається. Грицько з того дива, що це таке безгрішшя, розривався там за всіх; він то до роботи скажений був. А тут ще й одробляй, бо не заплачено. Боялася до тієї криниці підступити, не те що; мені й по воду, коли доводилося, не хотілося йти. Бо це ж будуть дивитися. Якраз ііа емтеесі трохи робила, то вистачало й того, що принесу собі з водокачки. А то син побіжить; йому якось подобалося на коромислі носити; нема довше, то вже знай, що й Насті витягне. Скільки ви того здоров'я мали? Ну та Іван у вас чоловік золотий; за ним можна було сидіти. Ви кажете,
Настю, нащо я вгощала. А хто ж мені зробить? Як вони всі такі, що грошей не тра, але влий трошки. А то Йван її був би проти. Це що мовчу вже, не хочу згадувати. Візьми-но той час, коли батько скотився до сторожів; десь у Сінгурах найметься на ніч, дістане якоїсь пашні. Йван привозить увечері, кличе. Біжимо з Параскою по ці клумаки,— премо, аж хитає нами. Малай — це по-вуличному так— Малаї — стоїть, дивиться, бачить же. "Може, вам помогти?" — питає; а я й слухать не хочу Він хіба тобі так зробить,— неодмінно влий. От і премо. За літо назносить наш Грицько — що заробить, що так перепаде; радіємо: буде що курям сипнути, порося чим вигодувати. Якби ж то. Аби до першого й вистачило тепла; геть за зиму виносить. Іваном передасть, а там і самого біля Двірця ледве живого підберуть і в кузові притарабанять. То ти ще ту сметану пам'ятаєш,— горе мені Злазить з машини виваляний, а банку тягне ціла.
Та й це беруть мене чогось виписують; якраз лежала з Любою. Медсестра, чую, Броніславі Петрівні щось каже: "Виписуйте, їй треба додому". А тут якраз Петро Прокопчук із Закусилівки; сідаємо вдвох; не знаємо, що нас жде. Якраз навпроти Льови, як униз з'їжджати, Петро нарешті питає: "Не знаєте, чого вас виписали?"— "Нє-е, Петро, чого?"— "Грицька в буфеті зловили". Що ти кому скажеш. "Стійте, Петро, піду втоплюсь". їй-бо; внизу оно річка блищить. "Вам що, роботи нема?"— аж розгнівався сестрин чоловік. Ну да, в мене ж діти, я знаю; але як це все витримати? Зсадив нас Петро на соші біля емтеесу; я ще помітила: чогось людей на містечку багато стояло. "То що, попався?"— з порога до нього. Гм; лежить на ліжечку, білий весь. Я не могла тільки розібрати, чи це ця міліція вже давно тут; виходжу беру у двір. А Тамара-буфетни-ця на хвіртці стоїть й з такою радістю до міліціонера: "То що?" — "Ничс-во". Певне, вона думала, осьо як почнуть виносити. Ой, знала я, що тій треба; там у неї діла були. Думала, на Грицька дурного спише. Та й так хіба не списала? Одних тих ящиків скільки не дорахувалися. Бач, котрі дуже цікаві, то все повзнавали, але я нікому слова нічого не сказала. Хай що хочуть думають. Я почала боятися за себе — щоб ще трохи, то не знаю, що зробила б. Нащось мені цей міліціонер почав розказувати,— там до мене й доходило, ой,— які бувають обшуки. Подетальний; це б він все підряд перевірив. А це так, загальний. Палицею поштрикав на горищі в соломі, а не додумався біля самої ляди глянути,— кому це в голову могло прийти? Я вже потім сама взнала, де батькова схованка. Це таку голову мати.
А диво, що дочка Лена якось за тебе казала. Мені там у голові; я на роботі цілий день, а ви собі хазяйнуйте. Хіба я могла за всім услідкувати? "Ти знаєш, мамо, а Славка такий; ковбасу їсть, а не ділиться". Мене диво брало; звідки ця ковбаса? Дочка то з двома малими дітками приїхала, певне, буде думати. Але як я вже сама переконалася, що батько лазив, то мені наче замкнуло. "Еге, не крав, кажете,— не могла втгерпіти Ніна,— а Славка оно ковбасу де бере?" — "То що, в магазині ковбаси нема?"— вирішила твердо так казати. Але що та Ніна; хай оно за себе думає. Інше вражало: Ліда Порохнюкова наче аж виправдовувала,— ну це й не дивно: батька люди поважали, щоб ти знав, бо не одне пам'ятало, скільки він добра кому робив, ще як на молочарні був,— каже "ТЬ він голодний сидів, та й заліз". Бо-ж, де він голодний? Я перед лікарнею риби насмажила з магазину, а сам він виписав вівцю в колгоспі,— засолила йому в діжечку, то це — їсти не було що? Дочка з сім'єю з Апатит приїхала, то ще те м'ясо їли, з'їсти не могли. Не мене одну диво брало. Хіба той міліціонер не виказував Грицькові: "Мы же с тобой за одним столом сидели, Гриша, как ты мог?" А міг. Там таке віконечко, що й дитина не пролізла б, не те що. Всього я вщ батька й узнала, що за те віконечко. "Кудою ж ти вліз?" — "А в віконечко". Тамара з нашим кумом Миколою Турчуком вертаються з Житомира, десь так підвозив її, відмикає вона буфета, а Грицькові що робити? Зіклав голову на руки, мов спить. "О, Григорій, а що це ви тут робите?" Бігом у комірчину, а там мішечок з набраним. Не встиг. Це такого дуру в голову треба було — удень полізти. Ця Тамара дурна була б,— поки вони там що, вона доклала в мішок Та й на тобі, як ти такий мудрий. Одробляй на верткшвському радгоспі, щоб знав. А це ще ж тюрмою пахло; але минулося, на якісь одробітки послали. Тепер цим жінкам є за кого переказувати. Переїжджайте й ви, Іра, бо він тут живе, де доведеться; якусь кімнатку на фермі виділили як завідуючому. А певно. їм швачку треба було. Приперся раз на коні серед ночі, "Чого це ти віриш усім, дурна, нікого у мене там нема". Ото клопіт великий,— про мене. Побачив, що мені бацдуже, поклав два пряники грубі на стіл — і вйо. А потім розказував, що пішки до Вертикиївки добирався; од стовпа до стовпа дороги не міг знайти. Таке мело. Кінь з переляку одірвався й побіг, а ти, Грицю, нозями, нозями.
Що це ти мелеш,— ой-бо, Вера. Я вас такими повпивани-ми ще й не бачила; хоч так то й добре, що разом зберуться сім'єю. То ти не знаєш, як мені Вера Бойчукова божилася. Вони думали якусь поживу на цьому мати. А то вони не знали, що не хотіла я їх нікого, буде з мене й батька одного.
І ти мені не розказуй; а то я не знаю, що Люба раз говорила. Але Любі повірити можна; мало ми з нею удвох намучились, як батька не стало, а Слава пішов учитися далі. Того їй, бідній, така й пам'ять гірка за сільське. Ти думаєш, мало їх було? Ти того дядька зі станції не дуже й знаєш; він один час з Січка-рем у майстерні робив. Але жив на станції; така в нього жінка доладня була. Не раз принесе плаття пошити; хва-а-лить мене. "Ви така, Ярино, гарна, геть на свої роки не показуєте". Чогось вона мене любила. Але їй, бідній, не довго довелося пожити. Як у неї ця грудна жаба. Вона тиждень якось зі сну не вставала; ну, думають, вмерла. Але вона чоловіка покликала й сказала перед смертю: "Павло, якщо ти захочеш женитися після моєї смерті, то бери тільки Ярину".
Але що ж, як він такий був, несміливий. Десь тако на вулиці, то тільки буркне "добрий день", й духу його не стане. А ти мені тепер кажеш, може б. Може. Як я тоді не хотіла, то нащо воно мені зара? Чи ти думаєш, Порохнюк після батькової смерті не поглядав? Він тоді вже на заготовки в сільпо перейшов, а там далі й продавцем "задєлався",— мені й од нього проходу не було. Бачу, йде наче до артілі; а я сиджу під вікном на повітрі, щось намітую; не хотіла й бачити його, чогось так спротивила за батька. "Крути, крути,— чую вслід,— нікуди ти не дінешся".
А ти мені розказуєш. Батько хоч який був, але він завжди за сім'ю вставав. Думаєш, чого він до Арсена сікався не раз? Я в емтеесі якраз трохи робила; ви ще менші до мене приходили допомагати. Арсен думав, що захотів, те йому й буде. А як я йому показала зуби, то він готовий був з'їсти мене. Буду ще на нього дивитися,— мазнула віником по морді. На батька коли біла гарячка найде, він собі місця не знаходив. Бігає поза хатою, камінці в малину кидає; це так на Арсена сердився. "Що ти до моєї жінки маєш? Вона пас усіх годує". Арсенові проходу не було. Але що ти за батька будеш казати? Чи це він так уже не міг, як не вип'є; та й хіба та смерть дурна не забрати. Як він уже до такого доходив. Що листа прокуророві писав на Арсена. Що той на них нападає, до його жінки чіпляється.
Прочитала цього листа Клікмаїрші, а вона: "Бо, Яринко,
він же такий розумний. Так написати". Ну да, його ще з пам'яті
зовсім не викинуло. Або заходить раз Ганя Киселиха. "Іра, ваш Гриць такий розумний. Пішов до Канарської, каже, що ви не
так показуєте дітям задачі розв'язувати. Треба отак. Канарська тоді — та й так можна; є два способи. Тоді батько тихенько своєї; вам пшона не треба? Або гречки. Чи гороху. Канарська — ні, Григорій Кирилович, дякую. А потім Гані переказує, вже по сусідству,— вони ж колись і в нас трохи жили, поки не перейшли у ту хату, де Дідовський був; ти, Вера, повинна пам'ятати,— за цей розум батьків. Мовляв, питався, чи крупи не треба.
(Продовження на наступній сторінці)