Тоді я вже попоплакала. Од кого ж ти крадеш,— од сім'ї свеї. Що за літо пристарається, за зиму виносить, виміняє. До сміха доходило. Сиджу якось під грубою, чую: на горищі шкряб, шкряб; відром зачерпує зерно. Або як заторохтить — горох насипає. Я в сіни; горище відкрите; й у крию злодій. А він з повним відром суне по драбині. "Чого ти кричиш, дурна?"— "А як же ти думаєш жити? Хто ж так робить?"—"А ти мене годуватимеш". Та й недовго ж і годувала. Не стає батька,— крутися, вдово. Ви думаєте, Ярино, що; не могла й цього, Вериного Бойчуччиного галасу позбутися довго. Ви хіба не самі до мене прийшли? Як ці хлопці вам помагали, то мені яке діло. Та й правда. Що мені нав'язували цих трактористів з емтеесу Поселять їх у цьому цегляному будинку, з аптекою через стіну; а їм що, якби хто варив, а так то всього поназносять, й палива розстараються; як ті стовпи оно, що їх тут була бригада міняла на новіші, поріжуть мені; та й це такі сусіди. А вас усіх заздрість брала на вдовине щастя? Що ви
слова не змовчите. Вера, я ж вас по-людськи просила; там якийсь чужий чоловік у сіни вперся й заснув. А ті мені зразу цих трактористів. Та ще ж такий хитрий. "Я у вас пересплю в сінях, бо п'яний не хочу додому йти*. Еге, не буде діла. Я тобі зара не таких свідків приведу. Що мені твоя жінка? Але якби-но впустила у сіни, то не було б тоді на мою голову? О-йой. Вера щось не дуже охоча була бігти помагати. "Та хай, може, переспить справді". Ну то веди його до себе, як ти така розумна.
Але щось треба було робити з цею хатою. Бо де так далі жити. Ганя осьо вбивається, що хлопців обох позабирають в армію, вдвох з Петром на дві хати. А що ж ти думала,— тепер спробуй. Як я тебе колись просила: "Ганю, пусти одного
хлопця, хай у мене живе, я його вдягатиму, й до школи проведу". Де там. "А, нічого з тобою не зробиться". Та й тепер побачиш. А не було такого настрою хіба, що вже й послухалася б тих бабів: не кидай хати, бо там добра не діждешся Однак мені шкода було дочки, що вона не знала, де з тими двома дітьми подітися. Треба ж було помогти. Що я за мати після цього буду. Отож за другим приїздом зятя ніяких сумнівів більш не виникало. А, поїду. Ще з раз навідалася в село. Тізеба ж було за цю хату домовитися: купуватимуть вони її чи ні. Бо мені якось уже й байдуже було, аби скоріше.
Коли це Ійня пише, що матері стало погано, бо вони якось з Петром на колгоспному "бобику" заїжджали в Яроповичі; і я поїхала провідати. Мати вже давно перейшла у нову хату, а стару поки що не чіпали; щось там Андрей думав з нею. Ще за вітчимової пам'яті їх обох просили: перебирайтеся. Але вітчим чогось не мирив з Андрієм. Та й той не дуже хтів його. А матері ж як,— не покине самого; та й це таке життя було. Хазяйство спільне, ну й ходили одне до одного. Але кіно це, як вони ще нарізно жили. Стану в дворі і не знаю, куди перш заходити. Мати тягне в свою хату, а сестра гукає з того порога. Та й так мирилися: пообідаю в батьків, а потім ідемо у нову хату обідати; дід Максим і собі, тільки мовчав за столом. Заходжу у хату, а мати садить на ліжкові скраєчку, дивиться телевізора. Поночі так у хаті; сказала "добривечір", а мати оглянулася, одказала та й знов дивиться. Що ти будеш робити з цею бабою? Хотіла гукнути, але сили якось не було; згадала, як Ійня розказувала, що так само заходила в хату, й мати не впізнавала. Ну та й сіла собі в дверях біля печі на стільчику; там якісь торбинки повиймала, гостинчики; мати любила, щоб їй щось привозили, хоч цукерка Коли й мати обізвалася: "Ярино, це ти?" — "А ви хіба мене не впізнали, мам?" Мати тихше якось: "Та чому ні?" Вдома якраз нікого не було; Женю то бачила на буряках; сказала, що трохи досапає й прибіжить. Питається мати: "Яринко, ти їсти хочеш?" . їсти мені не хотілося; це б лягти з дорога, зігріти нога, бо чогось крутили. "То лягай на ліжкові та й спочивай".— "А ви ж тут спите",— знала я, але полізла на ліжко й ноги під подушку сховала; лицем до телевізора зразу лягла. "Будеш спати зо мною". Сміюся, але ж нічого не кажу. "О, колись спала, а тепер уже соромишся". Розказую, що продала хату сестрі Гані, і як вони не хотіли брати, то я в плач; вони ж обіцяли зразу Ще як у селі жила, а не в дочки, то до мене церковні бабки приходили ночувати. їм на Закусилівку далеко було йти, й вони просилися на ніч. Покладу бабу під ірубою, а сама ще сиджу шию, і балакаємо. От ті бабки почали забалакувати мене продати їм за вісімсот, а Ганя взнає "О, то за вісімсот й ми взяли б". Вони якраз нову хату зводили, то їм дерева треба було. От я тих бабів збігала, замикалася ввечері, буцім нікого вдома нема. А вже як збиратися до дочки, питаюся в Еші: "Що ви нічого не кажете, мені ж їхати". Ганя якось мов не до мене "Я ще Петрові нічого не казала, що він думає". Не дочекалася, поїхала, а вже потім узнала, що Петро з Павлом Порохнюком приходили, довбали стіни: побачили, видно, що попідшивало знизу, кажуть, за таку хату аби п'ятсот хто дав, то й добре. Але мусіла навідуватися; там же добро було якесь у хаті. Й до Ійні йду ночувати, бо страшно самій: стеля ввалилася в кутку; колись хоч ночви на горищі ставили, як дощ; садок заріс, як ліс Це як першого разу виїжджала до дочки, то замкнула двері, лобом притулилася до замка й приказувала: "Замочку дорогенький, гляди мою хатку*. Замок той висів, аж поіржавів, проте хтось лазив через вікно, бо багато не стало в хаті — піджаки якісь були, книжки синові Думала там на одного, але чіпати боялася,— сказіться ви де. Увечері за столом Пшя заговорила: "То щось же треба з ідею хатою думати". Бачить, що я ходжу замислена, жду. Петро мусив уже казати: "Як хочте, п'ятсот дамо". Мені то вже й все одно, хай роблять, як знають. Вийшла за хату, виплакалася, а вранці першим автобусом поїхала. Мати мені за тих бабць: було б їм одпродати. Хто ж знав. Якщо так брати, то дерево там ще добре було, дуб. І під ногами дошки не гнилі. Верх, правда, нікудишній, але звідкись набрали всі стіни закидати в новій хаті Ще й досі тими обаполами розпалюють у печі. Та й мене сміх розібрав; дай, думаю, матері набрешу: "Мамо, це вже як я заміж піду, то ви мені грошей дасте".— "Який у хороби заміж; і де я тобі їх візьму?" І тако кулаком легенько натовкує. Вона мою вдачу знала. Колись бабу ІЬндзюрку, материну свекруху, як підманю сліпу, то та на кошик випреться й летить через нього в картоплиння, і прокльони несе. Або пиріжки покраду, а тоді всунуся тихенько в хату й старчачим голосом попрошу милостині; а баба злазить з печі, лап-лап на припічку, а пирогів нема, і в крик "А, це те лукаве покрало,— прояво, потороча". Порохнюк оно хіба раз до Г^ні зайде, розказує, як йому страшно в хаті самому. Аби це хтось був, бо так і в двір серед ночі не вийдеш. Не хочу я й твеї хати; то жила для дітей, не було як думати; а це й так вибачайте. Але була б послухала ІЬню; ще як у дочки жила, каже "Приїжджай, дурна, сідай у стару хату, і грошей нам не тра". Там ще верха перекрити, та й було б. Бо якраз онука закомандувала; от нема де уроків робити; вже на бабу вовком дивиться. А то каже якось, що буде на
мене наговорювати Е-ге, як ти така; а я ж хотіла з тебе дитину зробити. Та хіба я не бачила, що їм ця машинка у печінках сидить. Хоч цей кооператив трапився. Зразу то боялася; думаю, поділю гроші між дітьми, а там як буде. Та й тепер добре; є куда дітям з'їхатися,— це для мене найбільша радість.
Чи ми додивилися що в тому телевізорі,— вже не пам'ятаю; якимсь аж наче іншим кіно мені обернулося, так добре було заснути на материному ліжкові, й наснилася мені ця нова квартира; голова кооперативу ділить усім ще й потрошку землі, а я божечкаю, що з цею ділянкою робити: в долині, грязюка. А тут ще й од цих клієнтів спасу нема: ти ж обіцяла пошити; а взавтра війна. То кому яке віддавала — недошиту блузку, плаття. Мати розказує вранці, що Женя не будила, як прийшла з буряків, а Андрей довго дивився телевізора, аж заснув проти нього; йому кортіло повечеряти. Женя матері показала, звідки дати сала, сушки, бо сама вдосвіта бігла на машину, щоб їхати в поле; і знов не побачить сестру і не побалакає. Ми з матір'ю щось там попоїли, але обидві такі, що вранці не навертай з цею їжею; і думаю, хоч на другий автобус устигну. Так боялася, що воду пускатимуть на новій квартирі, а мене нема. Прорве десь, то двері ламатимуть. Мати далеко й не провела; тако в глибоку вуличку попід городом проча пал а трохи. Бачу, мати ще біля воріт уткнула в сумку загорнуті в хустинку якісь гроші. То я в сміх: ніяких я грошей не братиму. А вона пальцем тако штрик мене в бік, ще й гнівається: г-а, якої холери; одну пенсію тільки вділила, більше нема. Там трохи на похорон собі відклала, то звідти вона не бере. Це таке; не мала б я матері давати, то ця обділяє. От уже й край вулички; нагинаюся й цілую матір, дякуючи їй.
Ти кажеш, собаки: а от корови на своїх хазяйок схожі. Корова а грон ом ші емтеесу Ніни Іванівни голову несла ота-ко-о вгору й трохи набік, аж волом трясла. Арсенишину візьми: опустить голову й плентає собі до хати. То Нінина тільки городів не минала. Гадюка сичатиме, а вона влізе. Ти мене питаєшся, чи була в нас корова. Сину. Як тобі сказати. Й ми корову тримали; але як з тією молочарнею таке вийшло, що треба було усе спродувати, то й корова зійшла з двору. Ти кажеш, що не пам'ятаєш її. Але я не знаю, чого це ти нашої корови не пам'ятаєш. Вона в нас довго хоча й не побула; згадав цепка в куточку на стіні, де корова припиналася,— от бачиш.