Чи то так Страх перевтілився в щось темне й кострубате всередині саркофага,— заглядали в нові шибки, і в очах поставали менші вікна старої хати. Страх, одтулившись не тільки від душі, але й втілившись у недосяжні для них тепер речі, зорив на них живим і безтрепетним єством зчорнілої всередині саркофага хатини.
— Біжіть десь людей допрошуйтесь, щоб чимсь одколупува-ти.— Баба обзивалася з потойбіччя якогось— Хоч вам повірять.
"Далі шлях без страху й без Страху,— чітко намислив, оглядаючи з вулиці білі стіни і не вкритий ще верх.— Так зовсім небагато часу знадобилося, щоб стати вільним, й невідомо, чи цей час може дорівнятися прожитому бабою. Всього зазнавши, вона одвіку не мала страху".
Той самий, ще з дитинства, світ розгледівся йому в широких вікнах іншої хати з дерев'яною галереєю одпроти колишнього емтеесу. Вчорашня розмова за позаливаними пивом столиками в гурті молодших парубків, але ж таких дядьків, не могла б повторитися й цього вечора. Дарована котримсь іронічним голосом — на вухо тако, мовляв, свої ж люди,— більша воля серед цього гамору, ніж він міг дозволити собі сам, впевнила на якийсь час, що й він такий, як і вони. Цей вибір солодкої вседозволеності, що потребував і відповідних рухів, слів, поглядань на інші гурти чоловіків за сусідніми столиками, повертав до всього чогось такого, що обминуло в житті як недосконалість, нікчемство, але вабило й навіть ставало навік недосяжним, нагадуючи про таке втрачене, яке могло обернутися й спасінням од усіх таємних пристрастей і вад, набутих у вищих коридорах суцільної пристойності і заборон. Іронічний голос намовляв й ще на одну аж зловтіху: не поспішай та проведеш. От тільки йому немов дозволено буде й нікому більш.
"Повернення блудного сина. Спокута через гріховність на втіху всім".
Вже й самому проясніло на цю пору: його погляду дошукувалися чиїсь очі, його ліктя торкалася чиясь рука, злегенька вибираючи на столі порожні пляшки.
"Від тебе жадають щонайменшого — малішого не буває,— але обіцяно значно більше. Мусиш оддати тепер, а своє одержиш колись, серед вічності".
Тепер вороття туди не було. Повернення до гурту сприйнялося б як зрада...
Схиленого на штахети, його ніхто не розпізнавав,— виб-редали з буфету то поодинці, то гуртами. Так добре було вгадувати кожного по голосу, думати, кому в який бік — де хто живе.
"Позбувшись страху, здійсниш цей гріх. А затим прийде усвідомлення, що ти негідник. Згодом, коли вдасться вижити, мусиш вступити в еру сорому".
Глибоким снігом вигреблися до кущів на хатниську,— не було й тут сховку. Єдиний просвіток серед молодих кленових лоз закликав ще до якогось пориву. Як господареві колишньому цього вже змертвілого обійстя, йому було відомо пристановисько для них обох,— не одпускаючи за руки одне одного, брели до єдиного височенького дерева з того краю колишнього садка. Ця яблунька, пробившись з кущів безу, виросла й схожа була на лісову грушу-дичку. Одного разу на ній вродили такі яблучка — мовби стовпець вощини в кожному замість осереддя.
"Однакові думки — коли обіймаєш дерево й жінку".
Приторкувався обличчям до волосся, яке ввібрало запахи кухні, диму і ще чогось хатнього,— такий дух живе на вистудженій печі. Обхоплював пальці, що невміло шукали на ньому захистку, пучками вимацував кожну клітину на шкарубких долонях.
"їм відоме те, що й тобі,— думав про дівчат і жінок, які одступилися разом з його дитинством до зони побожної недоторканності.— Тільки світу довкола них ширше, ніж в тих, з ким досі знався".
Та й ніщо інше не могло б порівнятися з ніжністю її шкіри, яка довірливо відкривалася його пальцям і холодові зимової ночі. Пригортаючи куций одяг з обох боків, щоб мороз не вкрадався досередини, де народжувалося таке жадане й аж несподіване тепло, він почав бачити глибше й висо-кіше на цьому відомому одвіку закутку людського буття. "Цій спокуті не буде кінця, хоч як би вона не дякувала за радість нового пізнання й не впрошувала берегти себе".
їй треба було ще перебігти трохи колишнім його городом, щоб потрапити в котрісь двері старого цегляного будинку, де на неї чекала покара за пізнє вертання. Ані жодних змін не позначалося на містечку з хатами навколо його хатниська й церквою трохи нагорі через дорогу.
А мені вже переказали, що він спорядився на Далекий Схід. Ну, думаю, мовчи, побачу, що далі буде. "Ти мені там щось збери на дорогу". Що ж тобі зібрати,— хіба це такий вже далекий край. "А може, там заночую",— викручується мій чоловічок любий. Ага, як ти такий, то сам собі роби. Думаю, виду не подам, а сама ока не спускаю: що ж ти далі робитимеш. Врізав собі сала; ого, це на день стільки. Й якось так жалібно до мене: ♦То ти мене що, й до автобуса не проведеш?"— "А ні". Поїхав мій Гриць, надутий, засмучений; але так тобі й треба, думаю собі, як ти сім'ю покидаєш, та ще й сказати не хочеш. Чи я тобі ворог? їдь-'їдь; мені не звикати самій за все думати. Володька Вільчинський тоді якраз головою сільради робив, каже: "Впускай у ту половину артіль, бо діла не буде". Отож-бо ми й мали.
Двісті — це вже як од квартирантів, а ще якусь сотню, що сторожувала; якраз двоюрідній сестрі Люсі за той кандьор, що дочці варила. Та бачила, які то статки в селі — привезла раз трохи грошей і сумку картоплі. "Как вьі думаєте жить?"— не втерпіла сестричка; ну да, це ж тобі вже міська квартира. Отак і думають; якось викручувалася. Ти, сину, любив на ту половину заходити,— у цій першій кімнатці Січкар з Німим чоботарювали, а через двері вже моя майстерня була. Раз чуємо, Січкар в ґвалт.— де це чоботи? А ти взув їх поміряти й гайда гуляти. Як згадаю, буває; чи тобі й не смішно?
Ну й Ніна не давала спуску; що буцім наговорюю на неї. Де це я про вас казала, кажіть? Бо-ж, щоб я їх кого зачепила. А це ще Ніну. Але я йнакше не могла. Бач, артіль у хату впустила, а сама клієнтів одбиває. Тоня до мене ще якось тако нічого була перші рази, але й її зачепило. "Нащо ж ви, Гаврилівно, так робите? Я до вас то нічого не маю, але — щоб люди не балакали". Ну то й діждалася гостей. Нічого тако вони не знайшли,— мені хоч так душа спокійна була; бо це д а й Ніні. И слова ніде не обзивалася; лж прошуся до цеї Ніни; але пащо ж ти моїх людей чіпаєш? Ти сама швачка й знаєш, які це гіркі заробітки, а що до тебе менше йдуть, то хіба я винувата. Це провина моя — що я краще шию і менше з людей беру? От маю вже цю хатину в Богуславі; ще б трохи пожити, але, як та Ганя каже, хазяйкою стала на старість. А, що вже тепер говорити. Як Ганю взяли тоді до себе від матері в цю хату, то не таке воно їй солодке життя було. Ну, каже, трохи вільніша була. Але батько чогось не любив, що це в них квартирантка. Того вона тобі й змовчала; баба Марина при смерті лежала, а Ігоря її в армію забирали, то що ти од неї хотів. Що вона тобі розкаже. Але Петро був для неї добрий; я ж знала. Вони якось за те хазяйство трималися, там було до чого рук докласти. А то геть тобі погано,— не змовчу іншого разу; хоч би мовчала вже. Ти оно цілі весілля на ці проводи влаштовуєш, а тут мусіла й сама думати, як це весілля одбути. Приїхали ж усі, треба знайомитися,— я тоді ще у дочки Вери жила, цим кооперативом й не пахло,— й от довелося за столом казати, бо де ти дінешся. Ті свати люблять гарно посидіти, про все домовитися. Півтися-чі могла тільки дати. Дивляться всі на мене: мати. А так то не думала якогось весілля робити. Сваха там така облеслива; приїдеш коли до них, то не випустить, поки не поцілує. Дмитрен-ська свекруха зразу побачила; у нас в роду не дуже любили цілуватися; й ця перестала. А Любина — не випустить. Отако руками візьме за щоки, що й не вкрутнешся. Й от на весіллі доця чогось її згадала, що не тягне ніколи в село поїхати. Ой. А якого ж ти там щастя зазнала; до восьмого класу побула, й десь треба було в науку віддавати. "Мам, мені так у Кодню не хочеться їхати". Але найбільше запам'ятала, як ми цю машинку перли. От що-що, а за це б я то не сказала; коли це таке було. Люба, я геть не знаю; скажи мені. Вона скаже. Вона так знає, як і матуся. От несли, аж бігли,— це одне в голові стоїть; ще й чогось так страшно було. Чого ж тобі страшно було, доцю. Хіба ж нам так погано жилося; я б цього не сказала. На хліб завади заробити могла. А це що батько слабий бував; то що ж зробиш. Це така наша біда. Не треба за батька погано думати. Він для дітей ніколи лихий не бував. Хіба батько вдарив її коли-небудь? Але я цю машинку так ждала. Взнаю у Насті, коли вже до мене черга дійде; так навсточортіло рукою крутити на цій старій машині. Ось пождіть-но, Іра; перша машинка попалася Ніні Колодючці; навіть ні, Настя собі взяла, вона ж трохи шила для себе. Присилають на магазин третю машинку,— друга то таки перепала Ніні,— Настя бігом переказує, щоб я прийшла. От знаю тепер, що з Любою малою удвох вибралися: перли цю головку, аж млосно робилося. Правду ж, доню, кажеш; наче що вкрали. Рудніцький якраз головою сільради був, побачив, коли ми звертали од аптеки до себе; що, вже вхватила, чую; певне, радість йому велика, як він уже комусь пообіцяв. Добре, що цей склад зерновий був на тій половині. Прошу хлопців; о, це їм робот а. Привозять раз і станка до машинки. А Насті чи це так душа боліла — не знаю, що говорить: ще з Іри й могорича брати.
(Продовження на наступній сторінці)