На другий день її син вже тако нікуди не пхався, от тільки пішов Вільчинських покликати,— таке мело, що вона не наважувалася з ним за компанію: ото два гуляки було б. А ввечері поприходили і так виспівували — о, Саша, як їй настрій, уміє.
Та й трохи на душі спокійніше стало, вона наче пробачила синові. Серед ночі Клавин Толька приїхав бігом забирати,
вона то вже потім допетрала, яка там війна. Але й Толька з ними сів "на дорогу".
— Це ви за свого сина так боїтеся, Яриночко,— обізвалася біла гора; оце-то спить, вір їй— А ви мене послухайте. Коли я була бригадиром у робочих. Так само робили, як це й тепер роблять, і одна женщина над студентами бригадиром приїхала, а я у робочих бригадиром була. Питає мене: "У вас є дочка?" — "Є". — "Скільки їй?" — "Чсчез рік школу скінчає".— "Як закінчить, приїжджайте ось на цю адресу, ми її влаштуємо". Ну, збираємося ми, а чоловік її, кандидат філософських наук, сказав, хай привезе зошити з творами; знайшли їхню квартиру, дзвонимо, але не відчиняють. Сусіди кажуть, вона розрізала ногу, але скоро прийдуть. Бачимо, йдуть обоє, й справді жінка кульгає. А! Повіталися, заходимо. Ми поставали, дивимося: прямо тако на стіні пучечок калини, образок божої матері, колосочок Одна кімната, правда, велика, вздовж стіни шафи з книгами. Він зразу нам по книжечці. Я не можу сказати, що окуляри забулася, але беру, роздивляюся. Коли забігли якісь діти, щось весело балакають, він і їм по книжечці. Вони посідали, почитають трохи, й далі десь побігли. Але прислухаємося, вони балакають про якесь кіно. Він почав розказувати нам, що режисер хотів показати когось там як ворога, а сприймалося по-іншому. Чуєте, що-о він казав... І що нам треба триматися купи, підтримувати одне одного, бо загинемо. Й, думаю, наче ж правда, але чогось вони не до душі, ці слова. Постелили нам, а вкриватися тільки ряднами й на рядна лягати. Я в дочки питаюся, чи їй не страшно, а вона каже: страшно. Ми рано поїхали й більш туди не вернулися.
— Та й що ж? — Це й син колись як почне розказувати, що вона й слухать не хотіла. Одно впрошувала, щоб не лазив тамо ніде.
— Й це ж вони за якісь роботи тримаються, і держава їм платить. То щоб бути такими невдячними...
Та й дурна, злякалася. Була б уже дочка вивчилася, а з тими що ж — силою не потягли б. Хотіли допомогти людям.
— А тепер що. Дочка вийшла заміж у друге село, працює в колгоспі, й непогано живуть.
"Та й ти ще на когось вину скласти хочеш,— ай-бо, сказала б уголос,— і тут з кожного воду поповариш".
Вік боялася отаких-о; вона й граминою не поступиться, й од тебе не прийме, але й дивитиметься та-а-а-ак А що ці люди тепер винуваті, ти скажи. Одного вона була певна — дитину забрати мусила й передержати якийсь час А там хай як хочуть.
Й під радість таку, що скоро ці муки для неї вже оді-йдуть, так добре вона побачила, ну як-то вві сні: сидять вони з дитинкою в автобусі, так їм високо й тепло, а тамо її син з невісткою у віконце до них заглядають, буцім це їм так шкода, хоч не їдь бери. Але їй щось інше в очах ставало, видніше за цих двох видних людей: гори такі недалеко, що годі на них людині вибратися, і якийсь монастир за мурами, де вона ніколи не побувала, хоч подивитися, й увесь цей куточок Подолу, що вона його знає, відколи доводилось сюди приїжджати. Але тішило її це все, бо ті двоє внизу стояли й мов щось випрошували в неї. Ну та й не щастя хіба, що вона якось не тільки увесь цей закуточок глибокий побачила зразу, але й усю їхню сім'ю. Вони з дитинкою позаку-тувані обоє сиділи, готові далеко десь так заїхати, а тамо біля
її сина стояла невістка, що вона про неї чогось думала як про вдарену,— й так їй хотілося звідати синові цю свою несподівану думку, щоб і він якось глянув на них ну не так, як це-го; ну хоч би тако подумав, що це сидять в автобусі двоє закутаних, й ця третя, закутана, стоїть біля нього, та й стій собі й дивися на цих позакутуваних жінок
Снилося, що Богинька уносить якесь шиття, а з нею як-то чоловік її, Павло чогось називається, та такий смирний, але думає вона про цю жінку як про Антосю сліпеньку. Коли це всі ці сестри, зяті в крик, що то ж код енські. "А я де?"— вирячилась на них, а ті регочуть. Добрий вам сміх. Як тут такий клопіт: голова кооперативу наділяє усіх ділянками. Бо-ж, що вона буде з нею робити — в долині, грязюки, і закаж-чики йдуть: ти ж обіцяла пошити. А взавтра війна. Кому як пооддавала — недошиту блузку, плаття. Та й починають її обмотувати в такий целофан, банки думають ставити. Йдіть з цим своїм лікуванням, давайте мого світлого плаща й кофту, мені тра додому. Так треба; як-то найстарша дочка дуже вмовляє. Нахиляється вона з такого високого крісла, що їй син зробив, щоб вище було за машинкою сидіти, й питає в цеї Богиньки, чи правда, що Грицько тоді до неї приходив
на посиденьки? Бо ж їй Антося розказала правду. Богинька і їй на вухо відшепчує, щоб же ж Павло не почув, бо добрий то добрий, й сміються обоє нищечком, не можуть натішитися...
— Яриночко-о, Яринко-в,— просилися до неї голосом вже не одних цих жінок коденських,— ви мені зчепите, може, якесь платтячко, бо геть обтряпчалася.
— Ну та занесете якось,— не знала, чиїм голосом одказувало, спокійним, аж тихим немов.
"Які колядники, така й коляда",— стиха народилося всередині рота, аж поцокувало щось; треба цю мову трохи наладнати, бо вигребешся нагору та звернеш на містечко й будеш голосно тако з кожним вітатися; тебе не взнають, чий це в кожусі, а ти — голосно.
Став оглянутися в кінець вулички, і нічого тако подумати не вдалося, щоб спогад там якийсь чи так що. Де ти спиняєшся, і світ за тобою завмирає, а ха-но рушив, і він зашерхоче у вухах, рипи здіймає під ногами. Тоді жди — чи собака рвонеться з цепу до хвіртки, чи вже якісь невидні подорожні од хати заворушаться, скрадаючись за твоєю спиною.
Постояв довше, як перед цим, коли виходив з тітчиного двору, і світові стало нетерпеливитися, аж подав знак з горішньої вулиці,— так брали воду з криниці. Ну то на такс годилося відказати голосніше вже вправнішою мовою:
— Які колядники...— Стій-но, як це далі; з безгоміння пам'яті як докір йому самому й світові, з яким він затіяв цю гру, аж спересердя одірвалося: — ...така й коляда!
Ти бач, як; подумаєш з якоїсь телячої радості, що ти
сам — світ, що тебе більше, ніж всього, що де Є; стоїш — та й німота; ступнув крок, наче дратуючи світ,— і перша ж думка стає світом: "Як у гнізді — затишно й тихо".
Втікати б з цього закутка, бо до безуму доведе: чи ти світові сповідуєш, чи він тебе раз та й обдарував.
Десь тамо добрячого шмат життя, коли не треба було думати; все щось робив — чи цілу ніч десь бігти й бігти, або за наказом випускати в безвісти куди металеві кульки, що могли для когось обернутися смертю; і вже подумане було як винагорода, відпочинок; тут що не думка — мука одна.
Там між світом і твоєю душею не було й щілиночки; тут — суцільні розриви, й не диво, що слова ці десь западають
Тепер, покидаючи рідну вуличку у долині, спробуй з'ясуй собі, чи був то і є один світ, єдиний, чи такі оно дрібні світи, що кожен свого домагається й дурить тебе, аж ну; а про світ щоб аж геть тобі той, про який одна тільки думка, що то світ й ніщо інше, то й натяку не приходило.
Але й ході цій бійсь довіритися, бо якби ж знав міру їй, то й подумане хіба б лякало так, хіба б тягло з того світу й з того, з усіх світів зразу все таке, що не стає в ряд єдиному світові; перебіжи візьми ямами в снігові глибокому скількись — і думку про гніздо приб'є інша якась, що ти б їй не давав права ніколи й потикатися попід скроню, де вже її видно геть буде, аж мусиш вірити тоді: й вона десь тобою водила в одному з світів, і це, бач, яка рада, що може сама випурхнути.
От знов буцім нахиляться тобі через плече, заглядаючи, що там везькаєш на картоні, і додадуть до твоїх рухів ще й такої певності:
"Пусть они остаются в колыбели, а мы будем делать искусство, старик".
Тобі світ винен, чи сам з дурного розуму вподобав химери, якими такі багаті декотрі з менших світів,— якісь такі купи є, де вулиці й будинки, і все там така метушня й кружеляння; і мовлене кимсь до тебе і твоє мовлене потім вимагає множити мовлене, закручує кожного в таку куценьку орбіту з шаленим бігом по ній; та й чуєш щось таке, культура, а потім когось не стає. Зіиевичка розказувала вчора, а він мовби не знав щось подібного,— дюри такі в землі, і люди там ховаються; ай-бо, сиггу. І більш ніяк тобі не придумається: чути про дюри добріше, як бачити їх самому і переступати.
Машина сховається у цій глибині, а вже зима такого понамітала, що тра йти верхом вулички, і дюри від ніг аж до дна дістають, то цілої ноги не вистачає, щоб десь до твердого притулитись. Знав ще з дитинства одно: "Коляд, коляд, колядниця..." Коляд — одну ногу вистромляєш з порожнечі, другою ціляєш з розгону, поки тіло зверху, в дальшу дюру— коляд; але з такою колядою далеко не вгребеш; давай-но веселішої якої. Аж кожушані поли позлітали, як вдарив швидкої.: "А ми просо витопчем, витопчем, о дід-ладо..."
"Незнання текстів з дитинства породжує не тільки саму порожнечу в душі, яку неможливо заповнити новими знаннями; потроху заполонює страх, на який душа спроможна відгукнутися однією лише веселенькою дебільністю, а сита душа ще й не перестає лепетати,— ото вже тобі й спасіння".
(Продовження на наступній сторінці)