«Збираючи каміння» В'ячеслав Медвідь — страница 33

Читати онлайн роман В'ячеслава Медведя «Збираючи каміння»

A

    Коли б не цей порятунок, овва, але ж так упрошують, щоб прокинулась, бо чогось завиває. Аж біло стало в очах, немов світ увесь розтулився перед нею, скільки його де є, й стара жінка попробувала трошки не дихати, наче й нема її у цій здоровій хаті. Невістка без мови вже поралася біля неї, повертаючи на бік, і жінка ще й піддалася, хай хоч з нею не надриваються. Снилося їй горище якесь, а вона в цю солому, й ніяк не догребеть-ся до чогось; коли виглядають ноги і тіло,— бо-ж повно чоловіків і всі лізуть до неї, і так добре видно, які ті очі, й руки, і тіло таке рожеве, а вона відбивається чим може, зубами м'ясо вириває.

    Дід Дем'ян Прокопчук втер важкі руки об ватяні штани — чогось так потом на холоді бралися.

    Але йде тамо хтось у вуличку згори — не дуже то й добачав.

    — Дава-но здавай котрийсь.— Він тутечки хазяїн, то казав.

    Порохнюк зразу сідав на другий край лави, поклався рукою на штахети. Плахотнюк йшов брати ослінчика в хліві — нагинався там добре, щоб не вдаритися.

    — Хто це такий у гуличку звернув, що я не знаю? — питався дід Дем'ян.

    Він, проте, вже на карти дивився, але це так хтів знати.

    — Може, до Мельників хто приїхав.— Порохнюк нахилився з лави, щоб подивитися у вуличку.

    Дід Дем'ян повернувся усім тілом у кожусі в той бік, чи далеко там хто йде.

    — Чо це в них мають бути, типір же хтось прибував з цих житомирських.

    — На-но прийми,— обізвався до Павла Плахотнюк. Йому нижче було сидіти, але в головах усі троє рівні

    були.

    — Це хіба в мене нема вже чим бити?— Порохнюк довго згадував карту— Стій-но, що це світить?

    — Я тебе питаюся — ти чо мовчиш?

    — Пожди-но, ти. Дем'ян походив, а це — хіба твій хід?

    — Я одбився, оно — диви.

    — Так, так, він одбився, то ти не бачив.— Дем'ян знов посуігув у їхній бік трудні, у шитих валянках, ноги й одну, тяжчу, виклав па паличку.

    — Ти бач, — мовби забувся за карти Порохнюк, — а що це таке, що до них знов приїхали?

    — Спитаїся, як буде йти,— засміявся з нього старий Дем'ян.

    — Вже оно йде, став, балакає.

    — Правда? Хіба це до Маруськи хтось міг приїхати. Порохнюкові черга прийшла — він поволі накладав в одну

    руку розкидані карти.

    — А, це король вийшов. А я чось думав, що король у Демняна.

    Павло приснув сухою слиною на пучки, але перш .навів собі брови, та й давай роздавати.

    З одною картою він так і вкляк, схиливши голову поза Дем'яном,— думав побачити, що там вкраю вулички робиться.

    — Це якщо так брати, то Марусьчин чоловік міг. Але чо це...

    — То він цюди чо буде пертись.

    — Я знаю,— сердився Порохнюк,— ви мені розказуєте. Чого б це я не знав, що вони на містечку живуть.

    Брови Порохнюкові знов понадувались на холоді. Буде здавати другий раз, то ще наведе.

    — Давай.— Плахотнюк поховав руки під коліна, аж димові не було кудою йти.— Мандите

    — Пожди, куди ти спішиш. Тут розговор є один манень-кий. "у ^ .і щ

    — Сяньчин Іван, кажу вам, депутат. І не з'їдайтесь іден з другим.

    — Будемо бачити,— згодом казав Порохнюк— Що це ти туго такий розумний?

    Що хтось із відром, то вони вгледіли, але це тільки Дем'ян собі вгадав щось.

    — Скажете, що я брешу,— він уже сидів очима до вулиці, збока викидаючи якусь карту,— так тяжко було крутитися в кожусі і тілогрійці, спідсподу вшитої з куфайки,— Слухайте,

    що зара буде питаться.

    Депутат Олішевський поставив відро між ноги й знімав рукавицю, щоб висякатися.

    — Що — "цьоцю дайте"? — перекривив Плахотнюк Ган-ниного Петра.

    — Йди-но бликше,— казав дід Дем'ян,— чо ти став та й стоїш на храпі?

    Порохнюк то дивився в карти, однією рукою гладив собі коліно. Він би не сміявся, як це дядьки, але сказав:

    — Диви-н, став та й стоїть. Нема йому роботи. Олішевський нагнувся й посунув відро далі — там щось

    більш як з піввідра молока було.

    — Та. Кличте-но бабу, хай щось дає.

    — Йди тамечки в хату спитайся, чи вона що доїла. Бо я його не п'ю.

    — Зара йду сам, як ви боїтеся,— засміявся депутат Олішевський.

    — Чо йому боятися, йди самий.

    — Ні, ви, діду, повірте,— я й кожуха сьодня вдів. Вже замучився.

    — Хіба ж я тобі що кажу. Як я його не п'ю.

    Баба якраз була в хліві, то вона почула й забалакала голосна

    — Несу-несу, син'. Я осьдо держала — ти ж мені вчора на містечку казав.

    — Я вас просив, баб, скільки можете— Баба винесла молока у півлітровому слоїку, і всі дивилися, як вона виливає.

    — Я ще до Петра зайду.— Олішевський глибше насунув чорну кролячу шапку, але чуб знов її наверх витискав.

    — А що ти думав, як на двісті голів менше стало проти минулого року— Порохнюк, далеко поставивши руку з картами од очей, розпрямляв їх, а тоді, скінчивши, важко поклав руку на коліно під ватяними штанами.

    — Ти, не будь такий розумний,— вдаряючи картою, вихе-кнув Плахотнюк,— ви собі свої порядки позаводили та й мовчите.

    — Ну то бач. Як Люльчиху зловили за руку, то вже знають. А так хто їх там буде перевірять.

    — Дивіться-но, хлопці, її зловили хіба? — дідові Дем'я-нові це й був час подумати, поки йому там що скажуть.

    — Хто б то її вам ловив за Т}зембача? — казав Плахотнюк й тернув поздовж пальцем свого великого носа.— Ходіть.

    — Я піду-піду,— проспівав дід Дем'ян,— але якось не було в кого довідатися.

    Порохнюк встав, щоб пересісти далі від тину, коли це оглянувся, так само тримаючи руки — одну з картами одда-лік, іншу на коліні,— й аж рота роздзявив, придивляючись, хоч не дуже та шия й поверталася в комірі, чи не йде Олішевський.

    — Нащо це лепетати,— сказав, вмостившись очима до дядьків,— хто тепер що знає...

    — А ти дуже боїся, щоб не взнали.

    — Що це їй тепер буде? — спитався дід Дем'ян.— Я ж оно її бачу кожний день пущі...

    — Повісять відро на шию, та й хай ходить збирає по хатах,— вже легенько вкинув свою карту Плахотнюк.

    — То вона скоро назбирає,— засміявся дід Дем'ян,— як так буде...

    — А що ж ви думали — стіко води лляти.

    — Експертиза була, то не дуже й найшли,— доводив їм Порохнюк,— я ж маю на руках цифру.

    — Хто це її складав, я б хотів знать.

    — Чуите-но, хлопці, то судом пахне, раз так

    — Героя знімуть, та й хай сидить.

    — Не мають права, я тобі кажу. Єсть положеніє, согласно которого награда остається.

    — Я б їй дав Героя. За Трембача ходила як цариця, а це вже не в почоті.

    — А ти тамечки мало був, що кажеш?

    — Та. Шо ти, падло, базікаєш? Як хоч знать, то я тільки раз був.

    — Та цитьте, хлопці, чо ви сваритесь,— втихомирював їх дід Дем'ян.

    — Бо як я казав, що поголів'я падає проти минулого року, то він же не вірить. Треба ж газети читати, щоб знать.

    — Що ти мені розказуєш, гладкий? Осьо в Дем'яна корова здохла, що цвяха з'їла, то я буду твої цифри щитать...

    — Хлопці, не тра сваритися,— казав дід Дем'ян.— Будем бачить, з чим Олішевський вернеться.

    — Цьоцю, дайте.

    — Ту чо він буде цюдою йти,— мовив Порохнюк, погладжуючи собі знов брови,— як він далі на ферму піде.

    — То в Гані не взяв же нічого,— сказав Дем'ян.

    — Бо їх вдома нема,— каже Порохнюк.— Я знаю, що Петро на Житомир молоко повіз, а Гані не бачив щось.

    — Так, хлопці, буде вже. Здавайте котрий.

    — То десь же він недалеко звертав, — повів плечем і головою знов у той бік Порохнюк, більше роздивляючись на криницю біля свеї хати, чи там ніхто не примостився й не жде його.— Типіро я бачив.

    — Г-от, ти знаїш, в Зіневички випрошує.— Плахот-нюк, однією рукою цупко тримаючи вгорі карти, а другою посуваючи ослінчика під собою та шукаючи, мабуть, довшою підпорою десь ямки, щоб рівніше сісти, через давніше щось не міг заспокоїтись: — Ти мені будеш казати!

    — А то я тобі дуже збирався доказувати,— не змовчав і той, посилаючи карту звисока; але впала рівно.— Т^еба ж трохи прочитувати, що в світі робиться. Як я тобі скажу, що адна у Франції в сімдесят років двох народила, то ти хіба повіриш?

    — Нє,— вже щось на сміх було, схоже,— це впусти дурного до гурту, то побач, що буде.

    — А їй-бо,— дід Дем'ян і собі згадав, бо так не хтів цеї сварки недільного дня в себе під ворітьми. — Щось гонука

    читала, але я трохи позабувався.

    Більш так нічого на думку не спало, і дід заворушився, перемощуючи знов ноги — тепер здоровішу поверх палички; хоч так переб'є оно на якийсь час дурігувату розмову. Це треба знати Плахотнюка; колов йому осьо кабана, то ледве вирвався з його хати. Пий, та й годі.

    Аж зрадів навіть добрішому такому голосові Плахотнюко-вому.

    (Продовження на наступній сторінці)