Писар почав читати. Складно, по-писарській була написана бумага, що Загнибіда ще об Миколі договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублів у рік на його, Загнибіди, одежі; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублів за півроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довідавшись об Притичиній смерті, він, Загнибіда, просе тепер волость заставити Притиківну Христю або гроші за півроку одслужити, або ж віддати сім рублів, бо від часу позики пройшло уже більше трьох місяців і він, Загнибіда, яко крамовий чоловік, позбувся росту не менше як на два карбованці.
Пріська слухала і нічого не розібрала. У її голові, наче гвіздки, стирчать слова: "Загнибіда... п'ять рублів... Пилип... дочка..."
Ув очах у неї жовто, аж темно, світ витушкою йде кругом неї.
— Розібрала? — спитався старшина. Пріська уставилася очима у його.
— Розібрала? — допитується старшина. — Тобі не казав чоловік?
— Який? — наче вітер прошумів поміж сохлою травою, поспитала Пріська.
— Твій! — гукнув старшина.
— Коли?
— Тьху! — розсердився старшина. — Коли?! Ти здуріла, чи що? Коли приходив додому!
Пріська не видержала: сльози градом полилися з її очей, і з гірким криком плачу вирвались у неї слова:
— Я його не бачила... Як пішов... поїхав... туди... у те трикляте місто... Там і смерть його спостигла... Я нічого не знаю.
Судді похнюпились. Плач гіркий Прісьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькі наче померли. У волості стало тихо-сумно. Один лемент Прісьчин роздавався серед неї.
— Що ж його робити? — нахилившись до писаря і до суддів, попитав старшина. Ті мовчали.
— У тебе е, бабко, гроші? — обізвавсь, підвівши голову, один суддя.
— Гроші? Де в мене ті гроші! — і Пріська ще дужче заридала.
— Коли е гроші, то краще їх віддати Загнибіді. Уже ж треба вернути,'— розписку приставив.
— У мене ні шеляга... — плаче Пріська.
— То хай дочка одслуже.
— У мене одна вона... Я стара, немощна. Хто мені помагати буде? Знову німа німота обняла хату. Коли б Пріська мовчала, а то вона й не перестає — лементує.
— Ти не плач, — почав старшина. — Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та віддаси. Треба ж їх віддати!..
Пріська плакала.
— Ну, рішай, — сказав суддя, — віддаси гроші, чи дочка відслуже?
— У мене немає грошей... У мене одна дочка... — одно товче Пріська.
— Та то в неї тільки повадка така — сльозами доймати, — обізвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.
Пріська озирнулася — то говорив Грицько... Очі в його грали, лице радістю пашіло.
— Не зігнеться й віддати! — казав далі Грицько. — У неї хата своя, наділ За нею зостався... Чого ж їй? І дочка в не! кобила; і сама — то тільки збіднилася.
З гірким докором глянула Пріська на Грицька. Не тільки слова — сльози в неї заніміли відразу. Очі блищать, а сама бліда, труситься... Так звір тремтить, застуканий в тісному кутку.
— Ти хіба знаєш її? — спитався суддя.
— Ще б не знав! У мене в сусідах жила. І чоловіка її знаю... Так, ледачий... п'янчужка був, — весело мовив Грицько.
— Грицьку! Бога побійся... Він уже на тому світі, а тобі ще треба збиратися туди колись... — рвучи слова, промовила Пріська.
— І дочку знаю, — не слухаючи, мовив далі Грицько. — Здорова дівка. Таким би тільки робити та служити, а воно дурно у матері хліб переводе.
— Трясця тобі! — не видержала Пріська і гукнула на всю хату.
— Бабко, бабко, тут не можна лаятись! — сказав старшина.
— Бачте... бачте, — радів Грицько. — От яка вона немощна! Збіднилась — куди тобі! Тиха та смирна.
— Ти ж мене без ножа ріжеш! Прямо по серцю пиляєш! — гірко одказала Пріська.
— Годі вам змагатися! Годі! Замовчи, Грицьку, — приказав старшина.
— Так як рішаєш? — через скільки часу спитав він Пріську.
Грицько стояв, усміхався; судді, похнюпившись, сиділи.
— Як хочте! — з серцем вимовила Пріська. — Хоч розірвіть мене та й з'їжте!
— Та ти не бришкай! — крикнув старшина. — Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так і постанове.
— Для мене все рівно! — знову огризнулась Пріська. — Що ж мені казати? Ви всі проти мене... Намоглися з'їсти — ну й їжте! Я почім знаю, що там у місті було? Чи робив мій чоловік з Загнибідою яке діло, чи ні? Я його не бачила, він мені не казав. Я нічого не знаю.
— То і грошей не віддаси?
— У мене немає грошей!..
— То хай дочка одслуже, — сказали уголос судді.
— Запишіть, — повернувся старшина до писаря.
Писар почав писати. У Пріськи наче мурашва бігала по тілу, писареве перо кременем драло її по серцю... Пріська окинула бистрим поглядом хату — Грицька уже не було.
— Уже, — сказав писар.
— Так от тобі рішенець: ті гроші, що твій чоловік зазичив у Загнибіди, хай дочка одслуже. Чуєш?
Пріська стояла, мовчала — мов не до неї була та річ.
— Іди собі, — сказав старшина. Пріська стояла.
— Чого ж ти стоїш? Іди додому! — знову сказав старшина і моргнув вусом на соцького. Той підійшов до Пріськи і взяв її за руку. Наче п'яна, коливаючись і плутаючи ногами, пішла Пріська за соцьким з волості. На рундуку у неї голова закрутилася, ув очах потемніло, і... як сніп, вона повалилася додолу.
Вона опам'яталася вже дома... Над нею стояла Христя і, ламаючи руки, тужила; Одарка умовляла Христю і все, знай, змочувала холодною водою смажні Прісьчині вуста.
Де се вона? Що з нею діється?.. Померклим поглядом вона обвела кругом хату... Це її хата... і плач — Христі, і гомін — Одарки.
— Де я? — було її перше слово.
— Дома, тіточко, дома, — одказала Одарка.
— Це ти, Одарко... Ти, Христе... Ти ще коло мене... Слава богу... — шептала вона, то закриваючи, то відкриваючи очі. — О, як мені трудно! Як мені трудно! І чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? — далі вже з плачем почала Пріська. — От тобі й сон... Оце той сон!.. оце та напасть... оце те лихо... Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?
— Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас! — припадаючи до матері, утішала її Христя.
— Ти тут, тут... — шепоче Пріська. — Ні, тебе вже тут немає. Ти вже не моя... Одняли тебе від мене.
Христя прикро на матір дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.
— Я ж тут, мамо. Хто мене одніме від вас?
— Добрі люди, дочко... їм завидно, що ти в мене ростеш... Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка... ти — наймичка... Чи твій батько тому виною, чи добрі люди — не знаю. Загнибіда з міста однімає тебе від мене за якісь п'ять рублів, котрі то в подушне пішли, то Грицько украв... 3а їх тебе беруть від мене одслужувати... Оце той сон... Оце той проклятий сон! — плаче та розказує Пріська.
Христя схлипує, а Одарка — тільки похилилася... Слухає рвану Прісьчину річ, і вразливі смуги бігають по її широкому зблідлому виду. Сама мати, вона поняла Прісьчине лихо, вона поняла, що з Пріською було, чого її принесли додому обмерлу... Страшною стороною стало проти неї людське життя; гіркі, як полин, думки, будило воно у її голові, думки про розор сім'ї... От і в неї ростуть діти — і в неї пооднімають їх... І ніхто не згляне, ніхто не подивиться, як болітиме материне серце... Вона назнарошне підняла голову, щоб ще раз подивитися на Пріську, побачити і навіки запам'ятати її мучене лице...
Сонце саме сідало; у хаті червоно-червоно... Прісьчине лице серед того червоного світу ще виглядало страшнішим: бліде, жовте, здавалося, воно плавало у крові.
Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце обливається кров'ю від жалощів... "А людям усе байдуже, — подумала вона. — Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-боліти?"
У той саме час Грицько вернувся додому.
— Слава богу! — увійшовши у хату, радо вимовив він, — здихався-таки чорта!
— Якого? — питалася Хівря.
— Притиківну випер суд у місто служити.
— Цссс... — засичала Хівря, вказуючи очима на Федора, що сидів непримітно в кутку на лаві.
Грицько глянув — Федір блідий, як крейда, держався за лаву руками і огненними очима дивився на батька, важко дишучи.
Грицько зам'явся, пройшовсь по хаті, витяг люльку, набив, запалив і мовчки потяг з хати.
Федір провів очима батька, перевів на матір... Хівря сиділа на полу і низько-низько схилилася. Видно було, як вони обоє засоромилися сина... Федір гірко та глибоко зітхнув, устав і мовчки побрався на піч.
— І як-таки тобі так, не роздивившись, та зразу і брякнути! — поклавшись спати, вимовляла Хівря Грицькові.
— Та кат його знає! — вивертався той. — Вечоріло — і не бачив нічого.
— Розкажи ж, як се воно так вийшло?
— А Федір спить?
(Продовження на наступній сторінці)