— Спасибі вам, добрі люди! — промовила тихо Пріська, низько уклонившись на всі боки громаді. — А тобі, Карпе, найбільше!
— Ні за що. Богу дякуйте. Ідіть додому та, якщо побачите Одарку, скажіть — хай не жде мене, може, я й забарюся.
Пріська, ще раз подякувавши, подибала вулицею.
Вечоріло. Сонце, цілий день закрите хмарами, надвечір вибилося з своєї неволі і, сідаючи за гору, обливало червоним світом усе село. Світ, падаючи на сніг, знімався високо вгору, красячи холодне зимне повітря: здавалося, воно палало-гоготіло. По небу шматками розіслалися хмари темно-зелені, аж чорні, і додавали ще більшої краси прозорому повітрю. Мороз дужчав. З села доносилися одинокі викрики жінок, з майдану чувся неугавний клекіт чоловіків. Якось чудно було, якось сумно, як тільки буває зимнього вечора. Пріська дибала та дибала, поспішаючи додому. Вона не примічала тії краси світової; її похилу голову клопотали свої думки. Вони не були гіркі; коли б Пріська не забула радіти, вони б були, може, і радісні; а тепер вони — тільки тихосумні, як і її зомліла душа. Вона думала про землю, за котру стільки боліла серцем, котру намірялися лихі люди одняти... І от та земля — знову її. Поздоров, боже, Карпа, він одтягав її. "Світ, видно, не без добрих людей... не без добрих людей", — шептала вона. Серце частіше стукало, очі наливались слізьми.
Уже коло двору вона стала перевести дух і озирнулася назад. Сонце якраз проти неї сідало; червоне, огнисте його коло так і іскрило світом. "І воно радіє доброму ділу", — подумалося їй.
— Ох, нехай йому! як я уморилася, — вимовила Пріська, увійшовши у хату і опускаючись на лаву. Вона вся трусилася, важко дихала.
Христя прикро подивилася на матір; по обличчю пізнавала, чи добру звістку мати принесла за ту землю, чи лиху. І її серце було непокійне; дивлячись на матір — і воно в неї боліло.
— Нуте, я вам поможу хоч кожушину скинути, — сказала Христя, запримітивши намір матері роздягтись.
— Поможи, дочко... Скинь, дочко... Ох! як я наморилася, — кволилася Пріська. — Сказано, нема сили, не стало здоров'я... Хто ж то коло тії землі буде ходити, як і влітку так буде?
— А земля хіба за нами зосталася? — боязко спитала Христя.
— О-ох! Поздоров, боже, добрих людей. За нами, дочко, — казала Пріська, спинаючись на піч.
Христя перехрестилася. "Слава богу! Слава богу!" — шептала вона.
— Як не кричав Грицько, як не гукав, як не підструнчував громаду, а по його не сталося... Спасибі Карпові... Бач, я й забула. Побіжи, дочко, до Одарки, скажи: Карпо переказував, щоб не ждали його, бо, може, він і забариться. Дурна голова, поки дійшла і забула! Гаразд, хоч тепер згадала... Ох, що то за добрий чоловік, спасибі йому! — гомоніла Пріська, не примічаючи, що Христя вже дременула з хати. Христя не забарилася вернутись.
— Питалася Одарка: де ж Карпо зостався? Кажу — не знаю, — докладала Христя матері.
— На радощах зайшли у шинок. Спасибі їм! — одно дякувала мати.
— Та ще питалася: чи землю за матір'ю зоставили? За матір'ю, — кажу. А вона так зраділа, аж підскочила.
— Господи! і за що ці люди мене так люблять? — здивувалася Пріська. — Учися у них, дочко... вони краще рідних, прихильніше самих близьких. Пошли їм, господи, всього, чого вони тільки бажають! І не доведи, боже, коли б усі були такі, як отой Грицько: поїли б, здається, одно одного. І завдасться ж таке зле та немилосердне! Хоч би сказав — у самого мало, у самого нужда та недостача: а то добра того — на десятьох би стало! Ніт же, йому ще трохи, сухий шматок чужого хліба йому вадить!.. Зате ж і провчили його... Він — слово, а Карпо йому — десятеро... Та таки не його послухала громада, а Карпа... Червоний та хмурий пішов він із збірки, — переказувала Пріська дочці свою радість, гріючи на печі посинілі руки.
Христя слухала матір, а сама думала: от і піймайся такому в невістки, — усі з тебе кишки вимотає... буде гризти, поти загризе. Нехай йому з його багатирством! Чого ж той Федір лабузниться? Чого йому треба? Господь
3 ним! Він і добрий парубок, та що зможе з отаким батьком?
Ще й не додумала Христя своїх думок, як почула, що в сінях щось зашамотіло. Вона кинулася позирнути, хто там, і на порозі стрілася... з Федором.
— Здорові були! — привітався він, уступивши в хату.
— Хто там? — додивляючись з печі, спитала Пріська. — Засвіти, Христе, — нічого не видно.
— Та се я... Федір, — одказав той, тручись коло порога. "Федір! Чого се?" — подумала Пріська.
—— Засвіти, Христе! — удруге сказала вона.
— Та я свічу.
Незабаром невеличкий каганчик освітив сумну хату; жовтогарячий світ розлився серед вечірнього мороку і обдав Федора, що тупцювався коло порога.
— Чого ж ти стоїш, Федоре? — спитала Пріська. — Сідай! Що скажеш доброго?
Федір, зиркнувши по хаті, похнюпився.
— Та я се до вас... — рвучи слова, несміло почав він. Голос його бринів, як перервана струна: йому, видно, важко було говорити.
"Чи не сватати, бува?" — подумала Христя і глянула на Федора. Той, блідий, стояв край порога і, мнучи шапку в руках, тремтів. Те запримітила і Пріська... Настало важке мовчання, ще важче ждання.
— Батько прислали, — знову промовив Федір, і знову його голос обірвався. — Батько сердиті прийшли додому. Напали на мене... Хотіли бити... а далі: "Піди, — кажуть, — до... скажи: я їй цього не забуду!.." — ледве-ледве вимовив Федір, і сльози закапали з його очей.
Дочка і мати ззирнулися... Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов на всіх... Нестямний стук далі їх розбудив. Коли вони прийшли в себе — Федора вже не було.
Чи сон то справді, чи бувальщина? Дочка і мати ззиралися, дивуючись, здіймали плечима, і знову ззиралися, і знову здіймали плечима, поки Христя не розреготалася... Вона сама не знає, чого їй стало так смішно... Дзвінкий її регіт розкочувався по всій хаті.
— Чого ти? — сердито спитала мати.
— Чи не дурний він! Чи не божевільний! — скрикнула Христя і знову залилася...
То був непевний сміх, нестямний регіт: так сміється само лихо або почуття його. Морозом обдав той сміх Пріську, а вона, дивлячись тривожними очима на дочку, тремтіла, їй так зразу гірко стало, так важко, лихо знову так надавило на її душу — мов недавньої радості і не було. "Я їй цього не забуду!" — учувалося тихе Федорове шептання... "Сина прислав сказати, — думалося їй, — щоб не забули... Боже! що за причепа Грицько той, що за лихий чоловік!"
VII
Грицько прибіг додому голодний і лютий. Та земля Притичина не одну вже ніч не давала йому спати, болячкою на серці сиділа, спичкою ув оці стриміла. "Хай вона не достанеться мені, а другому... тільки аби одібрати! Чого їй тоді жити у селі? З чого вона проживе? Опухне з голоду... Іди, голубочко, в найми... в найми іди на старість літ... і дочку свою, пишну панночку, веди За собою, хай лишень коло чужої роботи помаже-покаляє свої білі рученьки, а то вибілилися... Тільки хлопців і глядить, тільки їх і знає з ума зводити... Зійдеш сама скоріше!.. Аби вас випхнути з села, а то ви мені і за вухом не свербите. А випхнути треба, бо зовсім пропаде Федір. Думав, як полаю — оханеться... Кий біс! Як дурень той ходе. Цілу ніч з колядками, кажуть, водився... Коли б не дурень, наводив би їй такого, щоб мати знала, як пускати дочку на всю ніч... Так дурень же, дурень! Нічого не поробиш... випхнути треба... і випхну! Уже хоч по сю, а випхну!" — думав трохи не всю ту ніч перед збором Грицько. Пригадував, кого він прохав, кого б ще треба попрохати, що казати перед громадою, які доводи давати? Він і не— гадав, щоб громада не згодилася. Чи статечне таке діло, щоб громада сама на себе і податки взяла, і землю віддала? Цього ніколи не буде, цього не може бути.
І от тепер... на тобі, та цить! Він винуватив усіх багатирів, що за його як слід не стояли, і громаду, що з глузду зсунулася та таке викинула. А гірше всього Пріська ся... ненависна Пріська з своєю дочкою зостається у селі!.. І от тепер почнуть вони як у дзвони дзвонити: а що, здобувся? а що, взяв? покурив?..
— Їсти! — гукнув він, не скидаючи шапки і водячи грізно очима по хаті. Він шукав за що-небудь причепитися, вилаятись, зірвати на кому-небудь своє накипіле зло. У хаті не знайшлося нічого такого, щоб не по його стояло або лежало. З серця він скинув шапку, швиргонув на піл, а сам посунувся за стіл. Хівря, запримітивши, що Грицько палений, мерщій висунула борщ з печі і постановила коло його. Він зопалу сьорбнув і — опікся.
— Вогню підставила! — крикнув він, кинувши ложку.
— А що б було, коли б холодного піднесла? — тихо огризнулася Хівря.
— І без того мене печуть усі... а тут ще і ти з своїм борщем!
— Дивись — я винна! — усміхнувшись, сказала Хівря.
Грицько мовчав, сопів та ждав, поки хоч трохи борщ прохолоне.
— У нас десь горілка була? — нешвидко спитався він. Хівря знайшла пляшку і постановила перед ним. Грицько випив чарку і знов прийнявсь до борщу. Хівря дивилася, як він глитав ложку за ложкою.
(Продовження на наступній сторінці)