— Загнибіду? Ххе!.. — вийнявши з рота люльку і сплюнувши, мовив Кирило. — Загнибіду? Як же мені його не знати, коли він у нас у волості писарем був! Добре знаю. Ще й його батька зазнав трохи. Пузатий такий; головою служив... І лютий, крий боже! За податі людей, бувало, голих на мороз виводив, та ще й водою обливав. Ну, та й син цяця! Цей, правда, людей на морозі не обливав, зате драв з живого й мертвого... П'явка — не чоловік був, поки писарем був! Ну, а тепер — не знаю; може, й перемінився. Наші ж таки селяни розказували, що він дуже радий, коли кого з своїх у городі стріне — і напоє, й нагодує... Звісно, не нас — голоту, а дукачів... — розказував Кирило, рвучи річ, придавлюючи то на тому слові, то на другому.
— Ну, а служба в його, — почав знову Кирило, — яка ж у його служба? Він, кинувши писарство, крамує там чи прасолує... кат його знає!.. От і дивись ти, яка повинна бути у його служба. Хатня служба... Жінка, кажуть, у його невсипуща хазяйка і добра людина; а проте — я її не коштував... Дітей немає й не було... Кому тільки все те добро достанеться?.. А добра — чимало... Хіба що він прогуляє; кажуть — черкає добре... Та не вір, дівко, тому: казаному кінця немає... Чого люди не накажуть? Вір тому, що сама побачиш... От як послужиш, то й побачиш, який то Загнибіда... Лихий, кажу, був, поки писарем був, — без карбованця за пашпортом і не йди... "Ви, — каже, — на заробітки йдете, гроші лупить: а тут — з голоду здихай... Ложи карбованця!" Ну, й ложи; та ще й у шинок поведи, добре напій... Такий-то був; а тепер — не знаю...
Христя глибоко-важко зітхнула.
— А ти не здихай! Чого тобі? Не гаразд буде — не тільки світу, що в вікні, — за вікном більше... Аби ти була добра, то там доброю слугою дорожаться... Це тобі не село... А це тобі й гнилий перехід! — скрикнув Кирило, спускаючись з гори в балку, посеред котрої пробігав невеличкий протічок.
— Ххе!.. Ще не біда. Води небагато — і перестрибнути можна! — гукнув Кирило, розбігаючись, щоб перескочити ту течію. Тільки що плигнув на горбик — так зразу й загруз по пояс.
— Отака ловись! — скрикнув він, викарабкуючись. — Біс його батькові, повні чоботи набрав.
Христя стояла по сей бік течії та аж затіпалась, як Кирило провалився. їй здалося, що він потопає. Коли ж Кирило викарабкався увесь мокрий, її сміх розібрав.
— Хотіли, дядьку, по-молодецькій? — спитала Христя з усмішкою.
— А вийшло — лиха 6 його година взяла! — мовив Кирило, простуючи на місток, щоб перебутись. Вода в його чоботях чвяхкотіла.
Христя собі зійшла на місток і, схилившись на перила, піджидала, поки Кирило перебується.
— От тобі перейшов і не замочився! — сердився Кирило. — І піддурило ж, біси його батькові! Думка — бугорок; де там вода візьметься?.. А воно навернуло зверху снігом, а там вода — дна не достанеш...
— Ви б, дядьку, підождали трохи, просушилися, — раяла Христя, — а то як його в мокре ноги обгортати?
— Як? Отак! — скрикнув Кирило, угортаючи ногу.
— Коли б ще чого не підкинулось...
— А підкинеться — що ж ти зробиш? Раз родився — раз і помирай! Христя замовкла, щоб, чого доброго, Кирило ще не вилаявсь. Замовк і Кирило і, перевзувшись, устав, подивився на ноги, натяг сіряк у рукава і, взявши ціпок, знову потяг шляхом.
Ішли мовчки. Христя боялась перша зачинати розмову; Кирило собі мовчав. Ідучи, він, знай, поглядав на чоботи, мов довідувався, чи цілі ще; хекав, спльовував...
— Отут стій! — сказав він, доходячи до Йосипенкових хуторів. — Спочинемо, підкріпимося. Половину шляху увійшли — буде!
Кирило повернув до двору. Христя стала, не знаючи, чи йти їй за Кирилом, чи на шляху підождати.
— А ти чого зостаєшся? Іди й ти. Люди добрі — не виженуть з хати. Дві здорові собаки кинулись на їх з-під комори. Висока та струнка молодиця вибігла їх провести.
— Вон, прокляті! — скрикнула вона, кидаючи на собак грудкою снігу. Біле-біле, наче з крейди вистругане, лице молодиці злегка зашарілось; очі, як оксамит, на хвилину спалахнули.
— Здорова, Мар'є! Чи ще ти ще? — спитався Кирило. Молодиця не то усміхнулася, не то очима заграла.
— Та ще! — відказала вона, зітхнувши.
— А Сидір дома? — розпитувався Кирило.
— Немає. У город поїхав. Одна мати... розпочала лайку та ніяк не вгамується... Ідіть же в хату!
У хаті вони застали стару кремезну бабу. Широке лице її порізане глибокими зморшками; губи товсті, одвислі; ніс гуластий, з чорною бородавкою на кінці; очі злі, аж зелені, наче іскри, жевріли з-під її насуплених брів... Христі здалася вона відьмою.
— Здорова, Явдохо! — привітався Кирило.
Явдоха, сидячи на лаві, тільки бликнула на Кирила очима.
— Як живеться? Як можеться?
— Ат, живеться! — гарикнула стара, мов у розбитого дзвона вдарила, аж Христя струснулась. — Уже ж не як у нас живеться!.. Поїхав оце Сидір З дому, то ми й ручки склали, — гомоніла вона, блимаючи зеленими очима на Мар'ю.
Лице Мар'ї ще дужче зблідло, а очі більше розгорілися. Мар'я прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою і мовчки вийшла з хати.
— Отак завжди! — гарикнула стара. — Хоч би тобі словом обізвалася:
мов зроду німа або їй — прости господи! — річ одібрало... А зайдуть чужі люди у хату — вона з ними хи-хи та реготи справляє; цілий би день жартувала! А до матері — слова не знайде! Ну, вже взяв Сидір собі жінку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то — проклятущий народ!.. Там, у городі, розкіш їм, воля, страху немає... От воно і звикне без діла сидіти, по сім неділь на тиждень справляти! А прийде на господарство — аби було підставлено їсти та пити; а само, біси його батькові, не потурбується... Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати, та так і біля свого... Казала Сидорові: не бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Пріську, вона тобі буде жінка, а мені невістка... Пришелепуватий же, прости господи!.. Як не з нею в парі, то й ні з ким мені вже не бути... Обійшла, видно, дурня; обпоїла чортовим зіллям городська наймитюга!.. Не послухався... А тепер — і бийся з нею, і воловодься!.. Він же ніколи не сидить дома: то сюди, то туди вештається — не баче, що матері достається!.. От побила мене лиха та нещаслива година! Сподівалася на старість спочити — от і спочила! — закінчила стара, важко сопучи.
На який час у хаті стало тихо. Кирило сидів коло столу й обдивлявся хату; Христя стояла у порога.
"Он що воно про нашого брата співають... — думала вона. — І наймитюга, і нетіпанка, і сяка, і така... Господи!" — Серце її наче хто у жмені давив; сльози поривалися з очей.
— А тут, коли б ти знала, Явдохо, яка нам пригода трапилась, — перервав Кирило нудне мовчання. І почав розказувати, як обвалився на гнилому переході.
Мар'я увійшла у хату з оберемком дров у руках. Видно, вони були їй не по силі, бо вона аж зігнулася, — бліде лице почервоніло.
— Та й важкі які! — простогнала Мар'я і кинула оберемок з рук. Дрова З грюком упали додолу. Стара кинулась-скочила.
— Ще ти голови моєї не наклопотала? — скрикнула вона. — Набрала дров, що й чортова голова твоя не знесе, та й вергаєш ними... Піч к бісовій матері розвалиш!
— Де та піч, а де дрова... — стиха одказала Мар'я.
Стара аж потемніла:
— А долівці що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень мажешся...
— Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, — не то усміхаючись, не то з докором промовила Мар'я. Стара скрутнула головою і сплюнула.
— Чого ти, дівко, стоїш? Чому не сядеш? — повернулася Мар'я до Христі. — Сідай, спочинь. Куди се вас бог несе?
— У місто, — одказав Кирило, поки Христя боязко присідала на лаві.
— Чого? На базар?
— На базар же. Продавати он її... — жартував Кирило, мотнувши головою на Христю.
— Її? — спитала, граючи очима.
— Атож! — одказав Кирило.
— Ви ж глядіть, дядьку, не продешевіться. За таку молоду та хорошу дівчину правте добру ціну! — жартувала Мар'я.
Стара засовалася на місці, мов її що вкусило, і, уставши, напрямилася З хати.
— Куди се ти, Явдохо? — спитався Кирило.
Явдоха мовчала, не озивалася; тільки засопла, проходячи побіля Мар'ї.
— Чого се вона така сердита? — спитався Кирило, як Явдоха скрилася в сінях.
Мар'я мотнула головою.
— Вона завжди така! Хіба в нас буває коли, як у людей? Наче у тому пеклі — так і кипить!
— Куди ж се вона?
— Піде другу невістку золити. Мене оце точила, а то ще по другу пішла. Річ знову перервалася. Мар'я підкинула у піч дрова.
— От що, Мар'є, — помовчавши, обізвався Кирило, — чи немає у вас чарки горілки? Не тобі кажучи, ідучи сюди, провалився... замочився; а тепер немов починає терти.
— Я зараз.
І Мар'я, підкинувши дров у піч, вибігла з хати і не забарилася вернутися З пляшкою.
— Оце гаразд! Оце добре!.. Ач, як по животу пішла! — хвалився Кирило, випивши одну.
(Продовження на наступній сторінці)