— Оце ж дивіться, моя матінко! Оце церква виходе... а це чоловік з Дрючиною, то дівчина якась... а це ж — собака. Ні, вовк: бачите, які ушка гостренькі. Так, так... перелякався вовка, — рішила знахурка.
І Хівря повірила. Повірила ще тим, що другого дня церковний сторож доставив у волость чиюсь шапку, котра лежала коло брами. Шапка була Федорова.
— Так, так... Де ж уночі розносила його лиха година? Послав серед ночі хлопця. Пішов — і стрівся з вовком, — плакалась Хівря.
Грицько мовчав, ходив, як ніч, смутний, як скеля, німий. Йому хотілось дознатися, чи ходив Федір до Пріськи, що казав і як його приймали там?
Пріська на другий день раненько пішла похвалитися Карпові своєю пригодою.
— Ув'язався Грицько до мене та й ув'язався... — жалілася вона. — Учора сина прислав нагадувати, щоб я не забувала... І що я йому зробила таке? Чим перед ним переступила? Я ж не його землю одтягала, за свою клопоталася.
— Знаєте, Що я вам пораю? — каже Карпо. — Плюньте ви на його похвалки і на все... Вам громада одсудила — громада і знає про те. А він чим вам страшний? Що має очі ненажерливі? Наплюйте на його, та й годі!
І Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Пріську. Та чутка дійшла й до Грицька.
— Так, так!.. Вони піддали! Вони! — гукав Грицько. — Хай же тільки помре син або станеться що йому, я їх на суд покличу, у тюрму запру, на Сибір зашлю! Я їм покажу, як заманювати чужих хлопців та обпоювати їх зіллям. Відьми!
Люди, не розбираючи нічого, підхопили ту чутку і виплели, що буцім Пріська напоїла Федора кошачим мозком. Дехто і бачив, як вона кота патрошила удвох з дочкою. Пішла чутка-поговірка по всьому селу. Усі винуватять Пріську: то вона метиться на Федорові за дочку. Христя дуже голінна до хлопців, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпів... і от тепер за те, що Федір одкидається, Пріська і метиться...
Один Карпо заступається за неї.
— На суд його, багатиря, брехуна! — рає Карпо. — Що він славить вас на все село? На суд його тягніть!
Пріська послухалася і пішла жалітися на Грицька. Хоч на суді і виявилося, що Грицько плів ті нісенітниці, тільки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що він вечеряв з суддями у шинку.
— Ну, що тобі сталося від того, що, може, і сказав у серцях яке слово чоловік? — питався суддя.
— У серцях чого не скаже! — піддакував другий.
— А слава? — доводила Пріська.
— І не про тебе, бабко, говорять. І про нас плещуть. Поговорять та й перестануть.
Так Пріська і вернулася ні з чим. А Грицько гукав по селу:
— А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!
Люди не чули того, що було на суді. Вони знали одно — чим суд кінчився, і по тому судили. "Уже б сиділа та мовчала, коли винувата, — казали їх гострі язики, — а то ще і на суд! Дрюкована стала: хто там що не скаже — зараз на суд!"
Пріська плакала, Грицько сміявся. Тільки то був сміх чоловіка злого, ображеного. Сміючись, у його серце кипіло, що Пріська позивала його. Як вона сміла позивати?.. Він тільки тим і жив, що шукав випадку, як би Прісьці віддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок.
Час ішов. Пріська жила собі на другому краї села і не відала, що Грицько заміряв, що пригадував. Людський поговір потроху стихав: видно, і людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федір видужував: у його була пропасниця.
Минули м'ясниці і масляна, настав піст. На середохресній у місті ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. Поїхав і Грицько; так, без Діла поїхав, а пробув довше всіх. Він вернувся у вівторок на похвальній — радий, веселий такий. Коли зостався він на самоті з Хіврею, то витяг з гамана якийсь папірець і, показуючи, радо промовив: "Оце їх доїде! оце! Зайняли мене, хай же знають!"
Хівря допитувалася, що то, та Грицько тільки махнув рукою і мерщій побрався до волості.
VIII
Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте вдень так світило, так гріло ясне сонечко! Бігучі річечки спускалися з гір, рили талий сніг, розтоплювали; у полі могилки показалися; жайворонки зранку щебетали; дівчата вечорами збиралися весну закликати... Раділи люди. Уже вони турбувалися об тім, коли орати, коли засівати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, обдивлялися снасті у возів, у плугів, що несправне — справляли. Пріська журилася, чим його свою землю засівати і як його засівати. Вона складала всі свої надії на Карпа. Карпо згодився: "Не журіться, усе гаразд буде!" Та Пріська, видно, вже звиклася з журбою: більше журиться, чим радіє. До того і сни їй щоночі сняться, все страшні такі сни. Найбільше вона пам'ятає один.
То було якраз проти похвали. До похвали вона завжди говіє. Висповідавшись, прийшла вона з церкви і, щоб не грішити, лягла мерщій спати, їй довго не спалося; думки ворочали з боку на бік, а геть далі їй так їсти захотілося. Вона аж здивувалася... Ніколи сього зроду не було, а се — як на гріх! Вона геть гнала від себе ту лукаву думку і незчулася, коли заснула.
І сниться їй: кудись вона іде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; і по сей бік гора, і по той бік — друга. Гори покриті темним лісом, а долина — як рута зелена. Сонце світе, золотить і гори, і ліси, і долину. Там, на праву руч, на горі, на самому шпилечку, стоїть, як лялечка, біла церковця й неначе хитається, сяючи золотим хрестом і банями. "Що це за місце? Чи не Київ, бува?" — думається їй. І от вона простує до церкви. Висока гора, і схід на неї крутий, змією кругом шпиля так і обвився. Та невже ж вона не збереться? Підійде трохи, спочине та й знову підійде. Тільки що піднялася височенько, бачить — між деревом щось за звір лежить і прикро-прикро дивиться на неї... Очі його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так і прикипіла до місця, а звір — ані змельне... "Господи! — думає Пріська. — Де ж мені дітися? Куди сховатися?" Тільки що вона хотіла ступити, а звір так і кинувся на неї... "Се ж вовк!" — наче блискавка, мелькнула думка в її голові, і разом з думкою її кольнуло і в серце, і в голову, і у ноги... Вона жахнулася-кинулась.
Тіло її тремтіло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам'яті. Господи! Що се за сон? Що він віщує? Вона знала, що коли собака сниться— то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.
Вона похвалилася Христі й Одарці.
— То вам од усяких клопотів та й сни такі сняться, — заспокоювала Одарка.
Та Пріська не заспокоїлась. Той сон так і стоїть перед нею як живий: вона його ніяк не забуде...
Минув тиждень. Була вербна неділя. День обіця бути погожий: на небі ні хмарочки, ні плямочки — чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє і гріє, у повітрі тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить поміж талим снігом.
— Ну, вже ж, мамо, сьогодні зарані упораюся, зарані пообідаємо, та піду хоч раз погуляю. Я ще сії весни і не гуляла, — каже зранку Христя.
Пріська не перечила: хай піде, хай погуляє! Тільки що з церкви вийшли, Зразу вони і сіли обідати. Ще і обіду не дообідали, як чує Пріська — щось шамотить у сінях.
— Кого ж то бог несе? — спитала вона, кладучи ложку.
У хату уступив соцький Карпенко. Привітався, з неділею поздоровив.
— Спасибі, — одказує Пріська, а в самої серце так і затіпалося. "Чого се?.. Видно, щось таке..."
— А що скажете? — допитується.
— До вас. За вами, — одказує Карпенко.
— Чого се?
— Не знаю. Старшина звелів: "Піди, — каже, — скажи, щоб прийшла у волость".
— Що ж там у волості вашій?
— Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся. Чудно Прісьці і страшно. Вона нікого не позивала, і на неї, здається, нікому пеняти, а в суд кажуть. Хіба Грицько що підстроїв?
І не дообідала — пішла, їй так важко, так гірко. Серце так неспокійно б'ється... Наче на муку або за лихом яким іде вона — так важко іти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночі. А серце так і токоче... чує, чує лихо...
Насилу додибала.
Волость уся в зборі: старшина, писар, староста, судді, соцькі.
— Привів, — довів Карпенко старшині.
— Де вона?
Пріська виступила вперед.
— Ось на тебе жаліється Загнибіда, — каже старшина.
— Який Загнибіда?
— Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Він тепер у городі живе.
— Пам'ятаю.
— Пам'ятаєш? Так он він і жаліється, що ти досі йому своєї дочки не доставила.
— Якої дочки? З якої речі? — гнівно відказала Пріська.
— Ти ж найняла її, чи що.
— Коли? Та я його літ десять, як і в вічі бачила.
— Не так трохи, — умішався писар.
— Та я допевне не знаю. Що він там пише — прочитайте, — сказав старшина.
(Продовження на наступній сторінці)