— Ненко, сину... рідний мій... Я знаю, як тобі важко звикнути до думки, що я... твоя мати... Я розумію тебе... Ти — відламана гілка, яку вітер заніс далеко від дерева... Ти й не пам'ятаєш того дерева, на якому зріс... А я пам'ятаю... твій перший крик... Потім лепет... Бачу і досі твої веселі чорні оченята... густий кучерявий чубчик... Пам'ятаю кожний твій крок від першого дня і до сьомого року, коли... коли... Потім наступили важкі часи... багато років пошуків... надій і розчарувань... І весь той час ти жив у моєму серці поряд із Златкою... маленьким чорночубим хлопчиком... з трьома довгими шрамами на ручці... Тому я так тебе легко впізнала після стількох років розлуки... Бо ти ж моя плоть... кров моя...
Вона судорожне стиснула Сафар-беєву руку. Широко розплющеними очима довго дивилася на нього, мов хотіла навіки запам'ятати кожну рисочку. Потім перевела погляд на Младена.
— Младене, — прошепотіла зовсім тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало їй неймовірних зусиль. — Младене, поклади свою... руку... на руку... нашого Ненка... Отак... Арсене, Златко... ви теж...
Арсен і Златка підійшли до узголів'я, поклали свої руки на Сафар-беєву руку.
— А тепер покляніться... покляніться... що ніхто з вас ніколи... не підніме один на одного... руки...,хоча і доведеться бути в різних станах... Заклинаю вас!.. Не піднімайте руки на мого сина!..
— Клянусь! — тихо проказав старий воєвода.
— Клянусь! — глухо озвався Звенигора, і до його голосу прилучилося легке, мов зітхання вітерцю, Златчине: — Клянусь!
Запала тиша. Німа, тривожна.
— Ненко, а ти?..
— Клянусь! — промовив з натугою Сафар-бей і опустив очі.
Звенигорі здавалося, що за все своє життя, сповнене тривог, смертей і незгод, він ніколи не переживав тяжчої хвилини, ніж ця. Важко йому було дивитися на цих людей, в сім'ю яких він увіходив, на їхні муки й страждання. Його огрубіле в боях і неволі серце мимоволі щеміло від болю, а очі зволожувалися слізьми.
Младен мужньо тамував ридання, що клекотіло глибоко в грудях. Всі поопускали голови. Одна Златка не приховувала сліз.
— Не плачте, — прошепотіла Анка. — Не треба... Ми ж усі разом... однією сім'єю... Я така щаслива...
Голос її раптово обірвався. Рука вислизнула з руки Сафар-бея і впала на білу вовняну ковдру.
На крик Златки в колибу почали заходити гайдутини.
...Поховали Анку на другий день опівдні. Винесли в тисовій труні на било — найвищий гребінь гори, що здіймалася над Планиною.
Вітер ущух, і хмари розійшлися. Сяяло сліпуче сонце. В голубому небі стояла безмовна тиша, а в ній спокійно, урочисто пропливали ширококрилі чорні орли.
З гори було видно всю Планину: далекі шпилі, приметені сліпучо-білим снігом, глибокі темні ущелини, густо-зелені ялинові та смерекові праліси там, де не ступала людська нога, голі похмурі бескиди.
— Звідси тобі, Анко, буде видно всю Болгарію, — сказав Младен, перший кидаючи в яму грудку землі. — Дивися на неї, орлице моя! Слухай спів весняного вітру над рідною Планиною, шум зелених лісів у міжгір'ях, клекіт чистоводих дзвінких потоків... А як сколихнеться Планина, здригнеться земля — знай: живий твій Младен, живі твої ясні соколи-гайдутини! То вони з шаблями та самопалами в руках знову кинулись до бою за волю коханої Болгарії!.. Чи так я кажу, братове?..
— Так, так, воєводо! Так, батьку наш! — відгукнулись гайдутини.
— Ну, то й кінчайтеї Хай спить вічним сном наша мати!
На шпилі швидко виріс могильний горбик. Гайдутини витягли з-за поясів пістолі — і гірську тишу сколихнув грім пострілів. Трохи постояли мовчки і почали поволі спускатися вниз.
— Тате, ходімо, — сказала Златка, торкнувши батька за рукав.
— Ідіть. Я прийду потім, — тихо відповів воєвода.
Він стояв простоволосий, без шапки. Дивився вдалину, де небо зливалося з горами. В сухих почервонілих очах не було сліз, тільки світилися важка туга та гострий біль.
Всі зрозуміли, що воєвода хоче зостатися наодинці з дорогою могилою.
Звенигора обняв Златку за плечі й повів з гори. Коли відійшли до першого крутого уступу, оглянувся. На шпилі, крім воєводи, лишився також Сафар-бей. На тлі ясно-голубого неба різко окреслювалися дві темні нерухомі постаті...
Тільки перед вечором Младен і Сафар-бей спустилися з гори до стану. Ніхто не знав, що відбулося там між ними, про що вони говорили. Сафар-бей минув колиби, зійшов на кручу і мовчки сів на засніжений холодний камінь. Було щось сумне і болісне у виразі його блідого стомленого обличчя, в журно похилених плечах.
— Драгане, пошли людей — хай проведуть його до Слівена, — коротко наказав воєвода.
— А як же...
Драган хотів спитати, чи зав'язувати знову очі Сафар-беєві. Але промовчав. Щось невловиме в погляді, яким дивився воєвода на сина, стримало його. Та Младен зрозумів свого молодого друга.
— Ні, ні, пов'язки не треба! — сказав поспішно. — Не треба... Я вірю... Не посміє він привести яничарів на могилу матері своєї.
ФІРМАН
1
Гамід сидів у кімнаті Сафар-бея на пухкому міндері і з зловтіхою дивився на збасамужену батогами спину бая Станка, підвішеного за вивернуті руки до стелі. Насупроти завмерли в чеканні нового наказу яничари — Кагамлик і велетень Абдагул.
— Ти вже старий, бай Станко, а поводишся, як нерозумний підліток. Ай-ай-ай! — промовив Гамід спокійно. — Твоя вперта мовчанка свідчить якраз не на твою користь. Невже ти хочеш, щоб ми переламали тобі ноги, вирвали язика і випекли очі? Не змушуй нас робити цього. Скажи, де подівся Сафар-бей!
— Не знаю, ага, — прохрипів бай Станко.
— Але ж сліди ведуть на твоє подвір'я, мерзенний гяуре! Як же ти можеш не знати?
— Вдесяте вам кажу: аллах свідок, я не знаю, де подівся Сафар-бей.
— Тоді скажи, де шукати Якуба. Адже ти не можеш заперечити, що знайомий з тим розбійником!
— Я вперше чую це ім'я.
— Не кажи дурниць! Якуб увечері зайшов до Сафар-бея з вулиці. Його бачив аскер Кагамлик. Але він не виходив звідти. Отже, не важко здогадатися, якою дорогою розбійник чи розбійники, викравши агу, залишили будинок. Тут не обійшлося без твоєї допомоги, старий собако!
— І все ж я не знаю ніякого Якуба, хай провалюся в пекло, якщо брешу!
Гамідові урвався терпець. Він вигукнув:
— Абдагуле, всип цьому ішакові ще! Може, тоді він стане розумніший і пригадає те, що з такою упертістю намагається забути!
Велетень Абдагул миттю схопив болгарина за посинілі руки, жбурнув від себе. Знову засвистів батіг. Страшний біль спотворив обличчя старого болгарина.
— Нелюди! — прошепотів нещасний. — —Сил більше немає терпіти...
Гамід подав знак припинити катування.
— Ну, говори!
— Дайте води.
Кагамлик підніс до запечених, обкусаних губ старого кухоль води. Бай Станко жадібно припав до вінець. Втамувавши спрагу, деякий час мовчав. Затуманеним поглядом дивився на темне сите обличчя спахії.
— Я чекаю, — процідив Гамід. — Де подівся Сафар-бей?
Станко сплюнув з розбитого рота кров, заперечно хитнув головою. Обличчя його розпухло від побоїв, туго зв'язані руки задерев'яніли. Він втрачав останні сили. Коли б не вірьовка, якою його було підв'язано до стелі, він упав би на долівку, мов лантух.
— Я його і в вічі не бачив, ага.
— Брешеш! Ви викрали його з Якубом!
— Клянусь, я не маю честі бути знайомим ні з яким Якубом.
— Не велика честь бути знайомим з розбійником... Та все ж не крути: ти добре знаєш Якуба! Скажи — де він? Куди ви поділи Сафар-бея?
— Даремно ви катуєте мене, ага. Мені нічого не відомо ні про Сафар-бея, ні про Якуба.
Тиха, спокійна відповідь Станка вкрай розлютила Гаміда.
Проклятий гяур! В чому тільки душа держиться, — а правди не каже! Але він розв'яже язика затятому гайдутинові! Мусить розв'язати і допитатися, де подівся Сафар-бей, хоч би довелося закатувати не одного, а тисячу болгарських собак!.. На це у Гаміда були важливі причини.
Сьогодні вранці, повернувшись від беглер-бея із Загори, він дізнався про таємниче зникнення Сафар-бея. Ця звістка приголомшила спахію. Незважаючи на те, що майже рік між ними існували напружені взаємини, навіть ворожнеча, Гамід не спускав ока з молодого аги і дуже турбувався, коли тому випадало стикатися з небезпекою. Це пояснювалось тим, що Гамід був дуже забобонний. Багато-багато років тому, коли він з викраденими дітьми воєводи Младена під'їжджав до Загори і, стомлений, сів обіч дороги спочити, до нього нечутно, як тінь, підійшла стара циганка. Її чорно-тьмяні очі вп'ялися в його обличчя.
— Позолоти руку, добрий ага, і я скажу все, що з тобою трапилося в твоєму житті, — прокаркала стара.
Гамід хотів прогнати її, але циганка відгадала його намір і вчепилася темними скоцюрбленими пальцями в рукав.
— Ага, не проганяй!.. Навколо тебе кров, багато крові. І чорні думи хмурять твоє чоло. Тому я не говоритиму про минуле... Позолоти, красунчику, руку, — і я розповім, що чекає на тебе в майбутньому. Ну, не пожалій для бідної циганки куруша...
Гамід завагався. Майбутнє його лякало. Навздогад сказані циганкою слова про кров примусили його здригнутися. Може й справді стара відьма прозирає майбутнє?
(Продовження на наступній сторінці)