Він витягнув з кишені куруша. Циганка пожадливо схопила монету — засунула в складки рясного вбрання. Миттю розіклала карти.
— Ясне твоє майбутнє, добрий ага, — знову прокаркала вона. — Випадає тобі багатство в далекій дорозі. І честь, і шана. Тебе чекав великий удар, але ти щасливо уникнув його. А ще ти маєш великий інтерес у дітях. Вони не кревні, не рідні тобі, ага, але дуже тісно зв'язані з твоєю долею. Настільки тісно, що я навіть боюся говорити...
— Говори, стара! — гаркнув стривожений Гамід.
— Позолоти руку, щасливчику!
Він кинув ще одного куруша. Циганка подивилася на нього тьмяним оком. Проскрипіла:
— Далеко стелиться твоя дорога, щасливчику. І весь час поряд з тобою по ній ідуть двоє. То вони відходять од тебе, то знову наближаються: дороги ваші перехрещуються, як зморшки на моїм обличчі. І що дивно: навіть твоя смерть залежить від смерті одного з них...
Гамід посірів. Голос його затремтів.
— Тих дітей?
— Тих, що супроводять тебе, ага.
Циганка зникла так же нечутно і непомітно, як і з'явилась. А Гамід ще довго сидів на теплій землі, вражений почутим. З острахом дивився на чорну ковдру, під якою лежали сповиті, вірніше, зв'язані діти воєводи. Тьфу, шайтан! Невже його доля відтепер залежить від долі гайдутинських вишкребків? Невже щоб продовжити своє життя, він мусить дбати і про них?
Слова циганки глибоко запали в серце Гаміда. Марновірний страх за своє життя довгі роки примушував його берегти Ненка і його сестричку, піклуватися про них і про їхнє майбутнє. Коли беглер-бей, щоб завдати воєводі Младену нещадного удару, хотів стратити дітей, Гамід випросив для них помилування, а потім Ненка під ім'ям Сафар-бея віддав у яничарський корпус, а Златку тримав при собі разом зі своїми дітьми, давши їй ім'я Адіке.
Коли він сьогодні дізнався, що Сафар-бей три дні тому зник при загадкових обставинах, він негайно почав розшуки, які навели його на думку, що Сафар-бея викрадено.
Де ж він подівся? Яка його доля? Чи живий він? На ці питання може дати відповідь тільки одна людина — Станко. До його двору ведуть сліди... Він, напевне, може також дати цікаві відомості і про Якуба, котрого Гамід не без підстав вважав своїм смертельним ворогом і котрого хотів би якомога швидше прибрати з своєї дороги. Але клятий болгарин мовчить! Не хоче сказати правди! Ну, ні, він розв'яже йому язика!
Гамід сам схопив важкого батога і почав шмагати болгарина по руках, по обличчю, по спині. Станко звивався біля його ніг, захищаючи скривавленими руками очі.
— Ти все скажеш, гяурський собако! — хрипів спахія, вкладаючи в удари всю свою силу. — Все скажеш!
— Я нічого не знаю, — простогнав бай Станко.
— Де Якуб? Куди ви поділи Сафар-бея?
— Я їх не бачив, ага. Бог — свідок.
Батіг засвистів знову. Гамід оскаженів. Навіть Абдагул і Кагамлик відступили під стіну, боячись, що і їх зачепить.
Несподівано рипнули двері — і на порозі з'явився Сафар-бей. Гамід застиг з піднятим угору батогом. В очах — і подив, і замішання, і радість, яку він не в силі був приховати.
— Що це все означає, Гамід-ага? — Спитав Сафар-бей, зачиняючи за собою двері і здивовано оглядаючи свою кімнату. — Салям!
Гамід дурнувато всміхнувся, простягнув до Сафар-бея руки, ніби чекав, що той кинеться в його обійми. Але Сафар-бей вдав, що не помічає пориву спахії.
— Так що тут коїться, Гамід-ага? — повторив він запитання.
Гамід кинув батога. Споважнів.
— Коли зникає з своєї кімнати яничарський старшина, я мушу дізнатися, де він подівся.
— І тому ти шмагаєш цього нещасного? Що ж він розповів тобі?
— Я дізнався від аскерів, що в тебе був Якуб...
— А ще що?
— Більш нічого. Але й цього досить для мене.
— Якуб — мій друг, — холодно сказав ага.
Гамід вимушено усміхнувся.
— Сафар-бею, дорогий мій, невже ми отак і говоритимемо, стоячи посеред кімнати? Я сьогодні повернувся від беглер-бея і привіз дуже важливий фірман султана. В ньому йдеться про новий похід на урусів. Може б, ми поговорили про все наодинці?
— Гаразд, — погодився Сафар-бей.
— Тоді накажи вивести цього гайдутинського собаку і зачинити у льох.
Сафар-бей похмуро кивнув аскерам.
— Виведіть його і відпустіть!
Кагамлик і Абдагул кинулись відв'язувати бая Станка. Гамід незадоволено засопів.
— Сафар-бею, ти допускаєш помилку. Цей болгарин причетний до твого викрадення! Його треба допитати!
— Ти сам помиляєшся, Гамід-ага, — спокійно відповів Сафар-бей. — Мене ніхто не викрадав... У мене справді був Якуб. Він приніс мені дуже важливу вістку, яка й примусила мене вирушити в дорогу.
— Куди?
— Це моя невеличка таємниця, Гамід-ага. Як тобі відомо, я не євнух. Тож можеш здогадатися, які почуття примусили мене залишити за таких незвичайних обставин загін...
Гамід недовірливо подивився на Сафар-бея, але не сказав нічого. Кагамлик і Абдагул вхопили бая Станка попід руки і поволокли з кімнати.
Сафар-бей щільно причинив двері, підбив на м'якій отоманці міндер, запросив Гаміда сідати.
— А тепер поговоримо, Гамід-ага. Що нового у беглер-бея? Про що пише найясніший султан у своєму фірмані?
2
Стара Планина була найкращим притулком і сховищем для гайдутинів. Усюди в малодоступних місцях — на високих полонинах, у глибоких темних ущелинах, у хащах предковічних пралісів — стояли темні смерекові колиби, зрублені пастухами-балканджіями з наказу гайдутинських воєвод попередніх часів. Були вони приземкуваті, непоказні, але надійно захищали від осінньої сльоти і зимових холодів.
В одну з таких засніжених, похмурих долин привів свій загін воєвода Младен. Поховавши Анку, він жодного дня не хотів зостатися там, де все нагадувало про неї. До того ж його тягла до Слівена жадоба помсти над Гамідом.
Поки гайдутини рубали дрова, розтоплювали в колибах печі, готували гарячу страву, Драган, перезувшись після довгого переходу в сухі чоботи, підійшов до воєводи.
— Гадаю, бай Младене, мені не завадить прогулятися до міста. Мусимо сповістити наших людей, де ми розташувалися.
— Ти стомився, Драгане.
— Однак відпочивати ніколи. Сафар-бей досі прибув до Слівена, і нам необхідно знати його наміри щодо нас. Також цікаво дізнатися, що поробляє Гамід...
— Ти справжній юнак [10] , Драгане! Якщо мені доведеться перейти в кращий світ, я розпрощаюся з землею без жалю: ти продовжиш ту справу, за яку я боровся все життя! — сказав з почуттям воєвода. — Ну, що ж, іди! Але будь обережний...
Драган пішов.
Повернувся він несподівано. Перед світом. Младен чекав його тільки на другий день надвечір, тому був здивований, коли побачив свого молодого другаря, запорошеного снігом, у своїй колибі.
— Що трапилось, Драгане? Ти повернувся з півдороги?
— Так. Але не сам. Зі мною — бай Димитр... Нам обом пощастило: він поспішав із Слівена в наш стан, де нікого б не застав, а я чимчикував до Слівена, де марно розшукував би бая Димитра, — тож мусимо дякувати всім святим, що почалася віхола. Вона загнала нас до схрону в печері Ведмежій, де ми й зустрілися, на взаємну радість обох.
— Де ж Димитр? Клич його сюди! — Воєвода накинув на плечі кожуха, роздмухав у челюстях печі вогонь. — Він, певне, має багато чого розповісти...
— Так, він прийшов не з порожніми руками. Я приведу його зараз!
Через хвильку до колиби зайшов Димитр, збив з довгих обвислих вусів сніг. Младен обняв його, посадив біля вогню. В колибі прокинулися всі: Звенигора, Спихальський, Грива, Златка, Яцько, Якуб. Кожного цікавило, з чим повернувся Драган.
Марійка подала на стіл хліб і смажену козлятину, але Димитр не доторкнувся до їжі. В печі розгорілися сухі смерекові сучки, і полум'я освітило обличчя болгарина. На ньому лежала важка втома, — видно, не легко було продиратися засніженими гірськими манівцями. В очах просвічувала стурбованість.
Та, власне, всі розуміли, що тільки дуже важлива причина змусила бая Димитра покинути Слівен і самому, не чекаючи гайдутинського гінця, вирушити в гори.
— Що трапилося, бай Димитре? — спитав воєвода, потискуючи гостеві руку.
Бай Димитр важко зітхнув.
— Бая Станка скатовано...
— Як? Хто це зробив?
— Гамід... Все допитувався, клятий, де подівся Сафар-бей. А також цікавився Якубом.
— Ну?..
— Бай Станко нічого не сказав. Та він і не знав нічого, крім того, що я причетний до цієї історії. Але мене він не виказав. А на нього підозра впала тому, що наші сліди вели до його двору...
— Жаль бая Станка, — сказав Драган. — Він живий? У безпечному місці?
— Так. Аскери притягли його ледь теплого і кинули в двір, як собаку... Але живучий старий! Не встигла дружина ввести в світлицю і відпоїти молодим вином, як він зразу ж наказав покликати мене...
Бай Димитр провів рукою по обличчю, витираючи з засніжених брів і вусів, що розмерзалися в теплі, холодні краплини води.
— Щось важливе? — спитав воєвода Младен.
(Продовження на наступній сторінці)