«Воєвода Дмитро» Володимир Малик

Читати онлайн історичну поему Володимира Малика «Воєвода Дмитро»

A- A+ A A1 A2 A3

Розорили чвари княжі
стародавній стольний Київ.
Навіть князь тепер не хоче
проживати в Київ-граді.
Ось тому-то князь Данило
тут поставив воєводу,—
він у місті й краї всьому
другий рік уже при владі.

Це був муж — Дмитро на ймення —
рослий, дужий, гарний вельми.
І в обличчі, і в статурі —
простота і величавість.
То дарма, ідо на кольчугу
борода, мов іній, пада:
борода — то знак змужніння,
сивизна — то іде не старість!

Всім щасливий воєвода —
Мирославою-жоною,
дочками, двома синами
і здоров'ям, як ведеться.
Та не має він два роки
ні спочинку, ні спокою:
йде зі сходу плем'я дике,
що татарами зоветься.

Вже Рязань і Володимир,
вже Чернігів, Переяслав,
сотні міст, містечок, селищ
зруйнував Батий до краю.
Тож усі кияни дружно
лагодять фортечні стіни —
забивають гострі палі,
зруб землею засипають.

Зброярі кують шоломи,
і мечі, й списи, і лати,—
трудяться навпереміну
від світанку до світанку.
І встигає воєвода
пильним оком всюди глянуть:
чи пораду дать невмілим,
чи недбалим — прочуханку.

Все, здається, наготові,
щоб зустріти силу вражу.
Тільки чом же воєводу
чорні думи обступили?
Чом на серці в нього тяжко,
чом на серці так тривожно,
мов наліг важенний камінь
і гнітить його щосили?

Бо Дмитрові-воєводі,
більш ніж будь-кому, відомо,
що Батий веде на Київ
триста тисяч багатурів[1].
А у нього — кілька тисяч
всього жителів у місті.
Чи ж достатньо їх для того,
щоб татар відбити з турів?

Бо Дмитрові-воєводі,
більш ніж будь-кому, відомо,
що вчинила в нашім краї
княжа заздрість і недбалість.
То князівські люті чвари
повалили ту державу,
що відома на півсвіту
і що Київською звалась...

І стоїть він, древній Київ,
сам на сам із воротами,
бо князівства підупаді
всяк собі живуть, як знають,
бо ні Суздаль, ні Чернігів,
ні Рязань, ні Володимир
незчисленними полками
стін його не підпирають.

І сумує воєвода
уночі, коли на місто
налягає грізна тиша
сивим холодом-туманом.
Думу думає тривожну,
ніби хоче прозирнути
у майбутнє невідоме —
що несе воно киянам?..

* * *

Мов сарана, із галасом
іде орда Батиєва,—
покрила степ засніжений
від Канева до Києва.

Попереду, мов привиди,
гарцюють дикі вершники.
То багатури-витязі,
що всюди скачуть першими.

У кожушинах дублених,
у малахаях заячих,
женуть вони до Києва,
весь виднокіл займаючи.

А там, позаду,— сунуться
улуси[2], ніби хмарища.
Де пройдуть, там лишаються
одні смердючі згарища.

Скриплять вози немазані,
верблюди йдуть нав'ючені,
Жінки в кибитках[3] лаються,
бредуть раби примучені.

І все те дике юрмище
раптово зупинилося —
на пагорбах, над Либіддю,
ген-ген отаборилося.

Батий промчався вихором
засніженою кручею,
спинив коня гарячого
над прірвою кипучою.

Кінь дибки став над урвищем,
на круп аж присідаючи.
Хан хижо усміхається,
на Київ поглядаючи.

Так ось який він!..
Стінами
обнесений високими,
від поля відгороджений
ровами преглибокими!

Там — храми білокамінні!
Хрести блищать золочені!
Будинки пишні висяться,
різьбою оторочені!

Там — золота у скотницях![4]
Запасів зброї в гридницях![5]
Один удар — і все оте
в його руках опиниться!

— Раба! — повів бровою лиш.
Нукери[6] враз — мов згинули.
За мить раба-киянина
до ніг Батию кинули.

У ланцюги закований,
знесилений від голоду,
стоїть той раб обідраний,
аж труситься від холоду.

І так на Київ дивиться,
мов з рідними вітається,
від горя чи від радості
сльозами обливається.
Лише обличчя світиться
і радістю і вродою.
— Киянин?
— Так.
— Як звешся ти?
— Михайлом Воєводою.
— Твій батько — бек[7] у Києві?
— Атож, мій батько — тисяцький.
— Дмитро?
— Дмитро... А нащо вам?
— Ха-ха, ха-ха! Дивись який!..

Давно потрапив у полон?
— Сімнадцять літ звершилося.
— На Калці?[8]
— Так.
— Ого, давно!
— Судьбою так судилося!
— На волю хочеться?
— Авжеж!
— Умов отця піддатися —
і будеш в Києві своїм
свободою втішатися!

Скажи: "Хто здасться — тим життя!
Хто вчинить опір — смерть тому!"
Я знищу всіх без каяття,
поб'ю в бою упертому!
Якщо ж відмовиться отець
по-доброму скоритися,
то знай — прийшов тобі кінець
на білий світ дивитися!

* * *

У Києві на сполох
забили гучно дзвони.
З усіх усюд простують
озброєні загони.

За ними — городяни,
гуртом і поодинці,—
зі стін глядять тривожно
на полчища ординців.

Ні балачок, ні жартів,—
лиш чути брязкіт зброї
та голос воєводи
із брами Золотої.

"Городяни, вставайте —
і старий, і малий!
Городяни, вставайте
за наш Київ святий!

Бо настала година,
коли мусимо ми,
як єдина родина,
дружно стати грудьми!

За вітчизну кохану,
за великий наш край,
станьмо мужньо, кияни,
рідне місто, вставай!"

І він обняв за плечі
своїх коханих дочок —
Малушку-сміхотушку,
рум'яний колобочок,

і мовчазну Любаву,
красуню синьооку,
немов очеретинку,
тендітну та високу...

А поряд з ними — хлопці,
мов два дубки зелені,
в мережених кольчугах
схилилися до нені.

Обидва русочубі,
обидва — сіроокі,
обом — бува ж на світі! —
по дев'ятнадцять років.

Лиш у Петра — правиця,
міцна, як патериця,
а Йван — лівшею вдався...
Ото і вся різниця.

Їх мати обіймає,
до серця пригортає,
непрохану сльозину
з очей своїх роняє...

* * *

А в полі, ген у полі,
по либедській долині,
гривасті мчаться коні,
мов ночі горобині.

Кудрявець, яр Хрещатий,
Поділ до Оболоні
затоплюють кошлаті
прудкі татарські коні.

Весь Київ охопили —
навкіл стіною стали.
— Кху-кху! Кху-кху! — щосили
татари закричали.

Аж стіни затремтіли
від громового крику.
Кияни остовпіли,
уздрівши силу дику.

І серце не в одного
від жаху захололо.
І тут купець Стонога
ступив на забороло.[9]

Він шапку зняв,— розгладив
чуприну пелехату
і слово до громади
таке почав казати:

"Миряни, подивіться,
яка в Батия сила!
Вже не одну столицю,
немов чума, скосила!

Чи ж ми того невіру
зуміємо відбити?
А чи не ліпше миру
у хана попросити?"

І заронив той купчик
надію препогану.

— А й справді, може, лучче
піддатися нам хану?

Бо краще — у підданство,
аніж петля на шию!
Іди, Стоного, в ханство —
та поклонись Батию!

І випустили з міста
значні мужі Стоногу.
Покрила тьма імлиста
його бридку дорогу...

* * *

— Посольство йде! Посольство йде! —
кияни стримано гудуть.
І справді — двоє із орди
до Золотих воріт ідуть.

Один — татарин-багатур,
а другий — раб закований,
простоволосий, у рам'ї,
принижений, згорьований.

Підводить очі голубі —
на Київ пильно дивиться.
Чого ж лице його в журбі —
аж міниться, аж кривиться?

До Золотих воріт припав,
мов до порога отчого,—
і обнімав, і цілував
прекрасний витвір зодчого.

А потім руки підніма,
зчорнілі, закривавлені,
до Мирослави і Дмитра —
до їхніх серць направлені.

— Матусю! Тату! — загукав.—
Це я... ваш син улюблений...
Той, що на Калці погибав
постріляний, порубаний!..

Тут Мирослава на стіні
метнулась, як пташиночка.
— Михасю! Любий! Синку мій!
Знедолена кровиночка!

І заніміли — мати й син —
одне супроти одного.
Дмитро німує... Всі мовчать...
Не чути слова жодного.

Стоять дві долі — мати й син.
В очах — любов, і мука — в них.
Стоять — мов двієчко пташин,
злим кібчиком застуканих.

— Мамо!
— Синочку! — зойкнула мати.
Й руки простерла, щоб обійняти.

— Як ти там вижив? Що тя тримало?
В рабстві не легко, знаю, бувало!

— Важко, ой, важко, матінко-пташко,—
ні розказати, ні передати...

Тільки й тримали душу у тілі
сни про матусині рученьки білі,

(Продовження на наступній сторінці)