Першим прокинувся Володя. Сонце хилилося на захід, посилаючи жовтогарячі промені на розімлілу від спеки землю. Таня ще спала. Лежала горілиць, розкинувши руки. Дихала рівно, спокійно. На верхній губі і на лобі висіялися дрібненькі крапельки поту.
Володя мовчки дивився на свою супутницю по втечі, яку так несподівано послала йому доля.
Вона була дуже гарна, ця дівчина. Утихомирене сном обличчя чисте, з правильними рисами, з тонкими, виразними темно-русими бровами. Голова обрамлена коротким шовковистим чубком, схожим за кольором на повісмо добре витіпаного і вичесаного льону. А шия, що виглядала з коміра бахматого піджака, біла і ніжна, як у дитини… Їй би сидіти за студентською партою десь у технікумі чи інституті, а не поневірятись по лісових хатах чужої, ворожої країни…
Мимоволі Володя подумав, що тепер він, як старший і досвідченіший, як мужчина, має дбати і про цю дівчину, провести її майже через усю Німеччину, врятувати від небезпек, що чатують на втікача на кожному кроці і про які Таня, напевне, має дуже туманне уявлення…
— Вставай! Пора! — торкнув він її за плече.
Вони вмилися з рівчака холодною водою. Страшенно хотілося їсти. Заглянули в рюкзак — там лежав невеличкий шматок хліба, а в торбинці кілограмів зо два бобів. Не густо! Вирішили хліб залишити як НЗ, а тому пожували сухих і твердих, мов камінці, бобів і, трохи втамувавши голод, рушили поміж кущами до залізниці. Як не добре було йти по автостраді, та залізниця притягувала до себе, наче магніт. Ще б пак! Доба чи дві їзди — і позаду залишиться Німеччина й половина Польщі! Варто було ризикнути!..
2
До самого вечора лежали в рівчаку, під бузиною, метрів за сім чи вісім від насипу. Було душно. Кусали комарі. І страшенно хотілося пити. Ось тут вони зрозуміли, що, крім їжі, потрібно мати з собою і воду. Без їжі днів два чи й три можна триматися, без води не витерпиш і дня.
Кожних п’ять хвилин в один або в другий бік пролітав ешелон. Гуркотіли колеса, дзвеніли рейки, дрижала земля. І гостро пахло таким знайомим запахом диму, змішаного з парою.
Дуже багато йшло на схід військових ешелонів — пасажирських з солдатами й офіцерами, вантажних — з танками, артилерією, кухнями. Ех, причепитися б! Забратися б під брезент — і лежати до самого фронту! А там тихцем сплигнути — і до своїх!
Однак мрія — одно, а дійсність — зовсім інше. Не сядеш на поїзд — скажена швидкість. Та й вартові удень помітять. Отже, або треба вибрати такий перегін, коли колія йде на підйом і швидкість знижується до мінімуму, або ж, що найбільш доцільно, вночі пробратися на яку-небудь станцію, де такі ешелони зупиняються, і, непомітно прокравшись до вагона чи платформи, залізти в затишний куточок.
Найближчою такою станцією була Гота, і, як тільки на землю упали густі сутінки, втікачі залишили своє тимчасове сховище й рушили туди. На стару асфальтну дорогу, що з’єднувала Ейзенах і Готу, звертати побоялися. Дуже вже небезпечно: можна запросто напоротися на німців. Тому попростували по шпалах, по лівій колії, назустріч рухові поїздів.
Йти було легко: світив місяць. Коли б не голод і не спрага, особливо спрага, що ставала нестерпною, вони почували б себе зовсім добре.
Але спрага мучила все дужче. Пекла вогнем нутрощі. У горлі пересохло. Першою не витримала Таня.
— Я більше не можу… Хоч би ковток води!
Володя безпорадно розвів руками.
— Де ж її тут візьмеш?
— В долині повинен же бути якийсь рівчак!
— Долина широка. Може, десь і є, та звідси хіба побачиш?
— Тоді звернемо вбік.
Струмка вони не знайшли, зате натрапили на обнесені металевими сітками мініатюрні садки й городи міських жителів, любителів покопатися в землі. Здалеку в нічній імлі ці садки здавалися просто лісом чи чагарником, а виявилося, що тут ціле багатство для втікачів — груші, яблука, сливи, а ще — горох, картопля, шпинат…
Володя на мить остовпів від радощів, а потім кинувся вздовж огорожі до гіллястого дерева, що звісило важкі віти через сітку. На гілляці, обтяжуючи її і пригинаючи мало не до землі, жовтіли проти місяця груші-лимонки.
— Таню, сюди!
Яка насолода! Соковиті груші танули в роті, як мед! Наївшись їх досхочу, в потім перелізши через сітку, бо хвіртка була замкнена, в садок, нарвали повен рюкзак — про запас.
Яблука й сливи їм сподобалися менше — видно, ще не достигли. На городину, що росла на грядці, зовсім не звернули уваги. Були раді не тільки тому, що наїлися, а й тому, що несподівано для себе знайшли досить надійне джерело харчування. Адже таких городів і садків вдосталь усюди: їх не важко відшукати в околицях першого-ліпшого великого міста.
Таке відкриття порадувало і підбадьорило їх.
— Тепер будемо з їжею, — сказав Володя. — Якраз середина літа — не пропадемо! Груші, яблука, сливи, картопля, помідори — все нам пригодиться!
— Треба тільки завидна натрапити на них, — погодилася Таня.
Перепочивши кілька хвилин на східцях садової хатини, де господарі зберігали інструмент та деякі домашні речі, вони підвелися і тим же шляхом — через тин — перестрибнули на посилану гравієм доріжку.
І тут раптом перед ними виросла темна постать.
— Гальт!
Кроків за десять з мисливською рушницею-двостволкою в руках стояв сторож. Сутулуватий, у крислатому капелюсі з пером, у крагах, що блищали проти місяця, в інший час він здавався б смішним. Але тепер було не до сміху. Прямо в груди дивилися темні дула рушниці.
— А-а, попалися, голубчики! — прошепелявив старий. — Прокляті злодюги!.. Хто ви — поляки, французи чи, може, росіяни?..
Втікачі вражено переглянулись. Оце втекли! Ну й у дурне становище потрапили! Що робити?
Володя благально простягнув наперед руки.
— Послухай, старий, опусти рушницю! А то з-за десятка груш, чого доброго, всадиш нам у животи порцію шроту!
— І всаджу! Будьте певні!
— Але ж, батьку, май совість! — вигукнув Володя. — Невже ти, коли був молодим, ні разу не заглянув до чужого саду? Га?
Німецька мова, видно, спантеличила старого. Він закліпав безвіїми повіками, пожував цупкими старечими губами.
— Ти мені баки не забивай!.. Чому не заглядав? Заглядав! Лазив і я, звичайно… Тільки ж не таким лобурем, як ви зараз, а хлопчаком, підлітком… А таким, як ви, я вже працював!
— І ми працюємо…
— Можна повірити! По чужих городах!
— Та ні, працюємо кочегарами на паровозах. А це одержали повістку до армії, — все сміливіше брехав Володя. — Не сьогодні, то завтра станемо солдатами фюрера — і ф’ю-ю-ть!..
Він не пояснив, що буде, — повезуть кудись чи уб’ють. Але, як не дивно, саме цей вигук розжалобив старого. Він раптом заморгав очима, опустив рушницю, дістав з кишені хустину і витер очі.
— Ось як!.. Тоді інше діло… А я думав… Звідки ж ви? З Ейзенаха чи з Готи?
— З Герштунгена, — відповів Володя, пригадавши назву вузлової станції за Ейзенахом.
— З Герштунгена? Далеченько… Та для кочегарів це запросто. Проїзд безплатний…
— То ми можемо йти?
Старий махнув дулом рушниці.
— Ідіть. Та вдруге сюди не потикайтеся, а то натрапите на іншого…
— Спасибі. А вдруге, слово честі, не будемо тут, — цілком щиро запевнив Володя. — Ще раз дякуємо, старий!
— Е-е, за що дякувати. За якісь там груші… Коли тут Німеччині кінець… Всьому кінець! — І махнувши безнадійно рукою, старий закинув за спину рушницю і перший рушив геть.
Його худа, сутулувата постать поволі віддалялася, щедро скроплена сріблястим місячним сяйвом. В такт крокам похитувалося високе перо на капелюсі, блискали наглянсовані краги, тихо шурхотів гравій.
Коли старий зник десь у темряві, втікачі знову переглянулись.
— Нічого не розумію, — прошепотіла, полегшено зітхнувши, Таня.
— Що ж тут розуміти? На цей раз пронесло… Передусім виручило моє знання німецької мови. На перший раз я переконуюся в тому, що знати — це значить могти, бо знання — то могутня сила… А по-друге, німці стали не ті. Чула, що старий сказав? Що там, мовив, якісь нещасні груші, коли Німеччина терпить тотальний крах!.. Це сьогодні він так каже. А два роки тому, коли його сини марширували до Москви чи на Кубань, він би так зі мною не говорив, а всадив би в живіт заряд шроту — і будь здоровий! Я їх перебачив за ці роки!.. Ого!
Вони підійшли до залізниці, здерлися на крутий насип і повернули ліворуч, на схід. Розмова сама собою припинилася.
3
Старовинне місто Гота привільно розкинулося на рівнині, біля Тюрінгенського Лісу, що могутнім гірським кряжем підходив майже до самого вокзалу.
Сюди втікачі добралися на четверту ніч, перед ранком, і, зморені й голодні, бо запас груш вичерпався, лягли спочити просто на землі, притрушеній сухою глицею.
Коли встало сонце, схопилися і, цокаючи зубами від холоду, зійшли на голу вершину гори й сіли в затишку, щоб погрітися в ранковому промінні. Звідси було добре видно вокзал. Від нього на схід мчав ешелон.
На платформах — танки, гармати, самохідні гармати, автоцистерни. У відчинених дверях вагонів маячать сірі солдатські постаті. Паровоз свистить і, вилискуючи масними чорними боками, вивергає з димарів клуби бурого диму.
(Продовження на наступній сторінці)