Я піддав газу. Мотор заревів, і літак, зрушивши з місця і залишаючи позад себе сліди на траві, почав набирати швидкість. Короткий розгін — і машина в повітрі. Тепер тільки б не зустрітися з ворожими "мисливцями", що ширяють у пошуках легкої здобичі!
Нам поталанило. Притискуючись до землі, я повернув на схід, перетнув лінію фронту, дотягнув до аеродрому і, незважаючи на те, що пальне майже вичерпалося, благополучно приземлився.
Заглушив мотор, допоміг Ніні вибратися з кабіни і спуститися на землю. До нас уже бігли. Мчав "Віліс" командира полку…
І тут, на виду у всіх і несподівано для всіх, а особливо для мене, Ніна раптом підняла руки, обняла мене і — поцілувала…
4
Ох, цей Ферапоня!.. Бойовий льотчик, — мав на своєму рахунку чотири чи п’ять збитих літаків, безстрашно кидався в атаку на ворога, — а по натурі виявився дріб’язковим, мстивим і безчесним.
Звичайно, нерозділене кохання — то болюча для серця рана. А Ферапоня, мабуть, сильно кохав Ніночку. Та все ж у будь-якому становищі, на мій погляд, треба бути людиною! Те, що Ніна вибрала саме того, кого вподобала, тобто мене, а не його, не могло бути підставою для ненависті, заздрощів і брехні. А Ферапоня не зміг, як інші, — бо, повторюю, в Ніночку був закоханий весь полк, — піднестися над своїми почуттями і став їхнім рабом. Почуття заполонили його серце, і він почав керуватися ними, а не розумом.
Що ж зробив Ферапоня?
Це трапилося невдовзі після того, як Ніна видужала і приступила до польотів. Поки вона хворіла, я кожного дня відвідував її, розповідав про бої, про перемоги і втрати. Дівчина ставала мені все дорожчою і милішою. Ми й незчулися, як покохали одне одного…
Тим часом у зв’язку зі змінами на фронті (німці шалено рвалися на схід) наш полк перебазувався на новий польовий аеродром. Вночі пройшов сильний дощ, льотне поле розквасилось, і ми, льотчики, "загорали", а техніки "штопали" наші подірявлені ворожими кулями й осколками літаки.
Я лежав на ліжку і з цікавістю гортав грубезний том "Народоведения", присвячений Африці. Книга була багато ілюстрована, і перед моїми очима пропливали племена, що населяли той екзотичний континент. Розкішнішого видання, ніж це, я не зустрічав у своєму житті і подумки дякував долі, що натрапив на цю ще дореволюційну книгу в глухому селі. Переді мною відкривався новий, незнаний і великий світ.
Раптом відчинилися двері — і на порозі з’явилася Ніна. Схвильована, заплакана, губи тремтять, щоки зблідли… Ніколи такою не бачив її.
Я відклав книжку, миттю схопився з ліжка, взяв дівчину за руки, посадив на стілець.
— Ніночко, що трапилося?
Вона схлипнула. Підборіддя тремтіло.
— Цей твій друг… Ця свиня… — вона не могла говорити.
— Чекай, чекай! Яка свиня? — я нічого не второпав.
— Ферапоня…
— Ферапоня?.. Що ж він зробив?
Ніна скинула пілотку, поправила розкуйовджене волосся, потроху почала заспокоюватися.
— Щойно зустрів мене на вулиці… біля клубу… п’яний… Налаяв… Замалим не бив… Як він брудно лаявся! Ніхто при мені не дозволяв собі так лихословити! А він… Та найбільше мене вразило…
— Що?
— Він сказав…
Я стиснув їй пальці, струснув усю.
— Ну, кажи ж!..
— Він сказав, що ти… що у тебе є дома дівчина… Що ти їй пишеш… Збираєшся одружитися… А зі мною тільки так… бавишся… мов кіт з мишею…
Вона знітилася і не підводила на мене очей. Видно, їй було і боляче, і соромно, її горда душа бунтувала проти моєї безчесності, проти ганебної зради. Бідна Ніночка! Яким же поганим, підлим здавався я їй в ті хвилини!
Я був приголомшений. Як Ферапоня міг сказати таке! Звідки він узяв, що я маю дівчину і хочу на ній оженитися? Адже це дурний і злісний наклеп! Брехня! Я ніколи ще ні з ким не зустрічався! Ніколи у мене не було дівчини! Ніночка перша і, я вірив, єдина!..
Спочатку я хотів виправдовуватися. Спростувати цю брехню! Вигородити себе в очах коханої… Сказати їй, що все це — нерозумна вигадка… Та тут згадав про Жердіна і зрозумів, що починати треба не з цього кінця. Я рушив до дверей.
— Ти куди? — схопилася Ніна.
— Де зараз може бути Ферапоня? — замість відповіді запитав я.
— Не роби дурниць, Володю! — вигукнула Ніна. — Що ти надумав?
— Це моє діло!
— І моє також! Я піду з тобою!
— Не треба… Сиди тут, заспокойся… Я скоро повернуся… І не бійся за мене — голови не втрачу.
З цими словами я вийшов.
У моєму серці гула кров. Лунко стукала в скроні. В ту хвилину, всупереч запевненню, що голови я не втрачу, я був готовий на все — налаяти Ферапоню, вдарити, навіть застрелити. З таким наміром і йшов.
Було тепло і сиро. В долині, понад річкою, стояв рідкий сірий туман. Під ногами чавкала грязюка.
Швидка хода не остудила мене, а ще більше розпалила. Я уявляв свою наступну зустріч з Ферапонею, підбирав слова, які йому скажу. Міцні слова!
Здибав я його не біля клубу, а неподалік сільської крамнички. Ферапоня стояв у гурті льотчиків, серед яких я впізнав Марка Архипенка, і, збуджено жестикулюючи, щось розповідав.
Побачивши мене, враз затнувся, замовк. Хоч і п’яний, а, видно, докумекав, що з’явився я тут неспроста.
Привітавшись до товаришів, я протиснувся в центр кола.
— Ферапонте, — сказав, дивлячись йому прямо в вічі, — півгодини тому ти образив Ніну Бережну, налаяв її гидкими словами і набрехав на мене, буцімто я маю дівчину, листуюся з нею і збираюся женитися, а Ніночці знічев’я просто баламучу голову… Скажи, навіщо ти це зробив?
Командири здивовано дивилися на нас. Для них це була несподівана новина. А Ферапоня дурнувато кліпав своїми красивими віями і не знав, що відповісти.
Я скипів.
— Чого ж мовчиш?.. Перед дівчиною розпустив язика, а тут мов у рот води набрав!..
Ферапоня раптом зблід, його обличчя перекосилося, з очей бризнула неприхована лють. Він визвірився на мене:
— А яке твоє десяте діло, що я кому говорю? Хоча б і твоїй Нінці!.. Га?.. Знайшов за кого заступатися!.. За полкову дівку!..
Товариші обурено загули. Ніхто не ждав таких слів.
Я не повірив своїм вухам. За полкову дівку?.. Кров з новою силою шугнула мені в голову. Не тямлячи, що роблю, я затопив кулаком Ферапоні по пиці та так, що він відлетів і торохнувся спиною об тин — аж той затріщав.
Марко Архипенко схопив мене за груди.
— Володю, ти що? Здурів?
Тим часом Ферапоня, все ще висячи на тину, розстебнув кобуру, дістав пістолет. Однак чи то сп’яну, чи від запаморочення ніяк не міг відтягти запобіжник.
Залишивши мене, льотчики — і Архипенко з ними — кинулися до нього, вирвали зброю. Хтось заломив йому назад руки. Всі враз зрозуміли, що незначна, як здалося спочатку, сутичка переросла в серйозну справу.
— Ти що, ідіоте, під трибунал захотів? — вигукнув Архипенко. — На кого зброю підіймаєш? П’яна свиня!
Ферапоня зів’яв, скис, а потім, схилившись на ворину, зарюмсав, як хлопчисько. Ми стояли над ним мовчки, ждучи, поки він заспокоїться. А коли його схлипування стихло, Марко Архипенко, оглянувшись, чи ніхто зі сторонніх його не чує, сказав:
— От що, братця, слухайте, що я скажу!.. Справа, як бачите, заварилася серйозна. Один з нас звів брудний наклеп на Ніночку Бережну. А що це наклеп, гадаю, ні в кого не виникло найменшого сумніву — адже Ніну ми знаємо не перший місяць. І кожен з нас міг би вчинити те, що зробив Булатович, захищаючи честь дівчини, — дав би в пику брехунові!.. Замість того щоб визнати себе винним і попросити у Ніни і у Володі пробачення, Жердін схопився за зброю… І хтозна, чим би все це скінчилося, коли б хлопці здибалися сам на сам десь у глухому закутку… Чи так я кажу?
— Так, так, — підтвердили товариші.
— Тоді слухайте далі… Якщо ця історія дійде до начальства, бути біді! Обом нашим товаришам не уникнути неприємностей… Тож, обміркувавши ситуацію, я пропоную прикрити це діло. Як? А так, щоб жодна жива душа, крім нас, не знала, що тут трапилося! Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— Всі згодні?
— Всі, всі.
— Ти, Володю? — спитав мене Архипенко.
— Я згоден, — відповів я. — Але при одній умові: якщо Жердін попросить вибачення у Ніни Бережної.
— А інакше бути не може!.. Про Жердіна зараз поговоримо окремо, — посуворішав Архипенко і, обвівши поглядом мовчазних товаришів, сказав: — Я думаю ще ось що… Зачеплено честь Ніночки Бережної. А це, як ви розумієте, торкається всіх нас… Чи так я мислю?
— Так, так, — загули всі.
— От і добре… Тоді я пропоную тут же судити Жердіна судом честі! Згодні з моєю думкою?
— Згодні, згодні.
— Гаразд. Отже, я висуваю проти Жердіна два обвинувачення. Перше — він образив Ніночку Бережну, друге — звів наклеп на свого товариша… У тебе, Жердін, є що-небудь проти цього? Визнаєш ти свою провину?
— Визнаю, — похмуро обізвався той, ні на кого не дивлячись. — Сп’яну бовкнув…
(Продовження на наступній сторінці)