«Двоє над прірвою» Володимир Малик — страница 15

Читати онлайн повість Володимира Малика «Двоє над прірвою»

A

    В ту ж мить важкий удар упав мені на плечі. Другий влучив по голові. Я схитнувся і гепнув з воза на землю. В очах замиготіли іскри, потекла кров. Поранені зчинили крик.

    — Замовкніть, свині! — капрал бив не цілячись.

    Крики посилились.

    — Дурень!

    — Мерзотник!

    — Чума! Фашистська чума! — вигукнув голосно солдат із забинтованою головою.

    Капрал вирячив очі. Слово "чума" чимось вразило його.

    — Тшума? Вас іст дас — тшума?

    Підбіг перекладач — пояснив. Німець побагровів.

    — Свиня! Я уб’ю тебе!

    Кийок зі свистом опустився на забинтовану голову немолодого вусатого солдата. Пов’язка злетіла, з рани хлинула кров. Смертельна блідість покрила обличчя нещасного.

    — Чума! Будь ти проклятий! — прохрипів той.

    Поранені зчинили ще дужчий крик.

    — Замовкніть, брудні свині! — лайнувся Чума, а потім наказав солдатам: — Перекидайте воза!

    Він сам перший ухопився за полудрабок, підважив плечем. Йому допомогли міцні солдатські руки.

    Віз поволі піднявся і з гуркотом перекинувся. З нього зі стогоном і прокльонами покотилися на землю поранені.

    — Затягніть цих свиней у табір! А підводу заберіть — вона знадобиться!

    Я кинувся до Жердіна, звів на ноги. Лікар Ступак підтримував Смольникова.

    — Швидше! Швидше! — ззаду стусонули прикладом.

    Жердін обіперся мені на плече. У тісняві, шкандибаючи, поминули ворота, широкий двір і опинилися перед другими дротяними ворітьми, розчиненими навстіж.

    Я здригнувся — мені стало моторошно. Нас заганяли у величезне, з високими прямовисними стінами глинище. Там вирував багатотисячний натовп, що безперервно ворушився, мов мурашник. Над ним угору, до сірого низького осіннього неба здіймався глухий, протяжний, якийсь болісно-тривожний людський крик: "А-а-а!.."

    Так от звідки той незрозумілий гул!

    Здалеку здавалося, що виходив з-під землі. Так воно й було: гул виривався з глибокого кар’єру і, мов шум морського прибою, линув удалину. Той гул сплітався з вигуків, викриків, з розмов багатьох тисяч людей, кинутих у цю страшну яму, за колючий дріт.

    Потік новоприбулих заніс нас на середину глинища, де починався пологий схил до яру. Я вибрав на горбочку суху вільну місцину, і ми сіли. Біля нас примостилися Ступак і Смольников.

    Жердін стогнав, просив пити. У нього піднялася температура, нестерпно боліла рана.

    Посудини у нас не було. Та й де набрати води?

    Однак я швидко помітив, як полонені п’ють просто з калюж, що виблискували в глині. Одні лягали животом на землю і припадали сухими, запеченими губами до каламутних озеречок. Інші зачерпували воду пілотками або пригорщами…

    — Зачекай, я зараз, — і, знявши з голови пілотку, попростував до калюжі.

    Коли через якийсь час повернувся, то побачив, що лікар Ступак забинтовує Жердіну ногу.

    — Ну що, лікарю?

    Той скрушно похитав головою і не сказав нічого.

    Я дав Жердіну попити, і він, трохи заспокоївшись, затих.

    Підкрався вечір. У глинищі зразу посутеніло, війнуло холодом. Я прикрив пораненого шинелею, сам сів поряд. Навколо снувало, хвилювалося багатотисячне людське море. На нас ніхто не звертав уваги. Кожен заклопотаний власним лихом, хоча, коли подумати, воно тут в усіх було спільне.

    Тим часом густа осіння пітьма налягала на землю. Мжичив дрібний дошкульний холодний дощ. Наступила наша перша ніч у Хорольській ямі.

    2

    Наступні дні минули під знаком нестерпного голоду. На кільканадцять тисяч чоловік привозили з поля дві чи три підводи цукрових буряків і картоплі, варили ріденьку баланду, якої не вистачало і для половини в’язнів. Люди жували траву, бур’ян, намагаючись хоч чим-небудь втамувати голод. Але це, звичайно, не допомагало… Особливо тяжко доводилося пораненим та хворим. Вони танули на очах, і кожного ранку крізь ворота виїжджали підводи, навантажені трупами. Мертвих ховали тут же, на горбі, за глинищем.

    Я відчував, що сили мої гаснуть. Здавалося, лютий звір роздирає нутрощі,— так хотілося їсти. Несила було дивитися на Жердіна, котрий мучився не тільки від голоду, а й від рани. Ногу йому пекло як вогнем. Губи зчорніли, пошерхли. Не спав він ні вдень ні вночі… Лікар Ступак розводив руками, похитував головою, але допомогти нічим не міг. В його польовій сумці не залишилося жодного бинта, жодного жмута вати. Довелося рвати білизну.

    Капітан Смольников, хоча сам після контузії ледве тримався на ногах, весь час стовбичив біля воріт — хотів потрапити у команду, яку німці набирали щодня для роботи в полі. Та йому ні разу не пощастило, і він повертався ні з чим. Лише одного разу зумів схопити окраєць хліба, перекинутий через огорожу жінками, що кожного дня з ранку й до ночі сновигали попід табором у надії впізнати чоловіка, сина чи брата. Той окраєць він розділив між нами…

    На п’ятий день, коли становище стало нестерпним, прийшла ще одна біда: під час чергової перев’язки лікар Ступак довго оглядав рану, принюхувався до неї, особливо уважно перев’язував, а потім, вибравши хвилину, шепнув Смольникову й мені:

    — Погано… Зовсім погано…

    — Що таке?

    Ступак похитав важкою сивуватою головою.

    — Газова гангрена…

    — Газова гангрена? Це небезпечно?

    — Дуже небезпечно… Потрібна негайно ампутація ноги. Та хіба тут зробиш? Коли б у лікарню… У яку-небудь лікарню… Ну, є ж у Хоролі районна лікарня, сподіваюся, і лікарі там є або хоч фельдшер чи сестра… Я зробив би операцію…

    — Треба спробувати, — сказав капітан Смольников. — Іване Григоровичу, йди до воріт і поясни тим ідіотам, що умирає поранений… Що у нього гангрена і зволікати — смерті подібно… Словом, спробуй розжалобити… Може, натрапиш на порядного чоловіка, — не всі ж серед них нелюди, сподіваюся!

    — Гаразд, — погодився Ступак. — Це єдиний вихід, зрештою.

    До воріт вони пробралися гуртом. Тут завжди було людно. Хто сподівався одержати черпак баланди, хто просився в робочу команду, щоб у полі поживитися буряком, капустиною чи качаном кукурудзи, а хто поглядав на юрби жінок, маючи надію впізнати дружину, сестру чи матір…

    Дротяні ворота були зачинені. Але зразу за ними стояли кілька солдатів з автоматами. Капітан Ступак сміливо взявся руками за дріт, просунув руку і поторкав найближчого німця за рукав.

    — Чого тобі? — той оглянувся і сердито глипнув на полоненого.

    — Я лікар. Капітан Ступак… Я хочу говорити з вашим начальством… Прошу…

    Солдат (це був підстаркуватий червонопикий чолов’яга) не розумів, що говорить цей зарослий російський офіцер, і загукав:

    — Тольметчер! Тольметчер!

    Але перекладач десь запропастився.

    Тоді я став поряд зі Ступаком і швидко переклав його слова.

    — Навіщо тобі наше начальство? — спитав солдат.

    — Я лікар… Розумієте? У таборі є поранені. Їх треба лікувати… У лікарню треба…

    — Ах, чоловіче! Це не моя справа! Ось іде капрал — з ним говори.

    До воріт підійшов Чума. Обличчя вузьке, аскетичне, вуха відстовбурчені, очі горять. Дізнавшись, чого хоче радянський лікар, спитав:

    — Що з пораненим?

    — У нього газова гангрена… Треба негайно помістити в лікарню. Йому потрібна операція… Інакше помре…

    Чума уважно дивився на Ступака. Не відповідаючи на його слова, він, трохи повагавшись, ніби роздумуючи, проказав:

    — Гм, нам потрібні лікарі. — І наказав солдатам: — Відчиніть ворота — хай вийде сюди!

    Ворота відчинилися — і Ступак опинився за ними.

    — А пораненого? — спитав він.

    — Чоловіче! Невже ти гадаєш, що ми можемо всяку свиню з газовою гангреною поміщати в госпіталь? Я знаю, що таке газова гангрена! Вона швидко возносить людину на небеса… Та й інших може заразити! Хай здихає…

    Ступак намагався щось заперечити, довести, але його штовхнули прикладом межи плечі і погнали геть.

    Ми з Смольниковим довго стояли мовчки біля воріт, пригнічені тим, що трапилось. Нам було ясно, що з Ступаком нас розлучили і, може, назавжди. І розлучив нас Чума, котрий, як ми вже помітили, майже кожного дня ходив по табору, приглядався до полонених і двох — трьох завжди забирав з собою.

    — Куди повели нашого лікаря? — намагався допитатися я у охоронників.

    — Йди геть! — відмахнувся від мене найближчий солдат. — Заткнись!

    3

    — Ви повинні тікати! І негайно, — сказав Жердін, вислухавши розповідь про те, як забрали лікаря Ступака. — Ще мине кілька днів — і буде пізно! Ви охлянете з голоду так, що про втечу годі буде й думати…

    Смольников заперечно підняв руку, а я вигукнув:

    — Федю, про що ти говориш! Як я можу тікати без тебе?!

    Жердін обняв мене за плечі, притягнув до себе і раптом поцілував у щоку.

    — Друже, я все знаю… Хіба я сліпий?

    — Що ти знаєш?

    — По тому, як лікар принюхувався до рани, я зрозумів, що у мене гангрена… Отже, залишається тільки ждати кінця…

    — Ну, що ти!

    Він ще міцніше притис мене до грудей, а другою рукою притягнув до себе Смольникова.

    (Продовження на наступній сторінці)