«Чумацький шлях» Володимир Малик

Читати онлайн роман Володимира Малика «Чумацький шлях»

A- A+ A A1 A2 A3

Все, звичайно, було не так. І свині не кричали, і коні ясел не гризли, і корови мирно собі лежали в теплому корівнику, ремигаючи і дожовуючи останню жуйку. Ще всюди стояла передранкова тиша, яку порушували голосисті півні своїм кукуріканням… Одному Хурджикові не спалося, і він будив усіх спозарання, виносив собаці шматок хліба, відмикав браму, комору та льохи. Слідом за ним пробуджувалися всі: охкала слабким голосом господиня, схоплювалися, мов ошпарені, Параска та Катря, затоплювали в печі, гріли воду, потім Катря бігла з дійницею до корів, Параска починала готувати сніданок, а Івась, прочумавшись у своїй комірчині, потягався, протирав очі, хлюпав з пригорщ на обличчя студеної води з дерев’яної коновки і йшов порати коней та волів. І навіть Василь, побоюючись суворого батькового окрику, підводився разом з усіма, носив на кухню воду, дрова, відкидав сніг, коли хурделицею замітало двір, та займався ще безліччю різної роботи, якої завжди вистачало у великому господарстві.

Цей заведений здавна порядок, здавалося, не порушився з приходом сюди молодої наймички. Та все ж щось змінилося, і першою цю зміну спостерегла хвора Хуржичиха.

В неділю, після обіду, коли наймички поралися біля скотини, а Василь гайнув на гулі, вона покликала чоловіка:

— Семене, зайди-но сюди!

Хуржик прочинив до хворої двері.

— Чого тобі?

— В хаті ми самі? — спитала жінка.

— Самі… А що?

— Хочу тебе запитати — молоду наймичку ти привів для мене, щоб допомагала по господарству, чи для себе?

З несподіванки Хуржик закліпав очима.

— Не розумію тебе, Ганно.

— Не розумієш? Аякже — він не розуміє!.. Ти, мабуть, і сам не помічаєш, що з тобою сталося за цей час…

— А що?

— Нові штани натягнув на повсякдень, чуба оливою намастив, вуса підстриг…

— Так масляна ж на носі — от і готуюся!

— Масляна!.. Чомусь не помічала я раніше, щоб ти у будень, якщо не йшов до церкви чи в місто, надягав обновку… І чоботи наквацював дьогтем — аж дихати важко!

— Щоб води не пропускали…

— Води!.. Раніше тижнями шкрьогав по двору в немазаних шкарбанах!

— Ну, знаєш… А ще що?

— Пику кожного дня шкребеш бритвою!

— То й що?

— А те!

— Та що — питаю? — гримнув Хуржик.

Жінка у знемозі відкинулася на подушку, заплющила очі. Довго мовчала. По жовтих щоках текли сльози. Потім через силу прошепотіла бляклими губами:

— Молода наймичка з’явилася в хаті — от що! Гарна! Хіба ж не так?.. Сором який! Сина — парубка постидався б! Смерті б моєї діждався!..

— Тю на тебе, пришелепкувата! — плюнув Хуржик і, грюкнувши дверима так, що аж стіни задвигтіли, вийшов з кімнати.

Постояв у світлиці — з досади, сам того не помічаючи, шкріб цупкими пальцями потилицю. Вийшов у сіни, але тут було темно і холодно. Заглянув у кухню — нікого. Став біля вікна — уперся лобом у замерзлу шибку, щоб трохи втихомирити розбурхані думки і почуття, важко дихав. Досада все більше гризла серце. Як недоладно склалося життя! Здається, чого тобі ще треба? Господар на всі Лубни! Обійстя — багате, одне з кращих в околиці: дім просторий, на дві половини, на фарбованих половицях, застелених барвистими домотканими килимами, двір — ще просторіший: корівня, волівня, конюшня, свинарня, повітка для возів, маж, рал та борін, мурований льох зі вхідною шиєю, колодязь із журавлем, сад за будівлями, а в ньому — і яблуні, і груші, і сливи-угорки, і абрикоси, і вишні, і виноград. А в скринях — одягу всілякого повно, а в прискриньку — грошей у полотняній торбинці. Чого, здається, треба тобі, чоловіче, для щастя?

Хуржик важко зітхнув. Пригадав, як двадцять літ тому був молодим наймитом на цьому ж подвір’ї, у Петра Сороки, багатого чумака, як доглядав за його скотом, за кіньми, орав, сіяв, ходив з господарем у Крим по сіль, рибу та вино. Як нарікав на свою батрацьку долю і заздрив чужому багатству, — хоча тепер розуміє, що не таким уже багатим той Петро Сорока був. І не думав, не гадав тоді, що працює, власне, на себе, — так тоді склалося життя… Одного літа, під час повернення з Криму, господар занедужав у дорозі і помер. Його поховали в степу, біля Берислава, а він, Хуржик, справно довів його валку з трьох маж додому. Бездітна вдова померлого Ганна не довго побивалася за старим і, всі знали, осоружним мужем, а зразу ж кинулася з молодим наймитом по ярмарках розпродувати привезене з Криму — вино, ізюм, рибу, сіль. Їздили і в Миргород, і в Пирятин, і в Лохвицю, і навіть на Ільїнський ярмарок у далекі Ромни. Там, у дорозі, під час нічлігу, і трапився між ними гріх: старша на десять років, владна господиня, якої двадцятидвохлітній Семен Хуржик боявся більше, ніж плохого кволого господаря, сама прийшла до його воза і пірнула під кобеняк, яким він укривався, обняла, гаряче дихнула в вухо:

— Пригорни мене, Семене, бо так чогось замерзла… Ніби й ніч не холодна, а…

Спочатку він, було, зніяковів, а потім молода кров заграла — і трапився гріх. А після гріха, розчавлена, знеможена буйною парубоцькою силою, господиня, не випускаючи його з обіймів, уткнулася обличчям наймитові в груди і прошепотіла:

— Семенчику, будь моїм господарем!.. Все моє багатство — твоє! Тільки не кажи нікому до пори до часу! А через рік ми обвінчаємося…

До пори до часу він нікому нічого не казав, — і вони були щасливі. Він навіть забув, що Ганна на цілий десяток літ старша за нього, а вона після млявого життя зі старим Сорокою кинулася в своє пізнє щастя, як у прірву. Та через півроку лубенські цокотухи рознесли вістку: "Кумонько, ви чули, ви бачили, Ганна Сорочиха зачереватіла! Від кого б то? Чи не від наймита? Бо ж старий Сорока прожив з нею ген скільки — і порожня була. А це — раптом!"

Нічого. Пережили, перетерпіли, переморгали сором, а невдовзі з'явився син Василь. А там скоро вони з Ганною і повінчалися. Лубни трохи погули, поляпали язиками та й перестали. І все було б добре. Ставши господарем, а не наймитом, він запрацював, як віл, як проклятий, — за трьох. Встигав і поле обробити, і дома лад дати, і почумакувати, тобто у Крим по сіль з’їздити із лубенськими та засульськими чумаками. Була пара коней у Сороки — стало дві пари, було три паровиці чумацьких маж — стало десять і — відповідно — двадцять волів! Прибудував другу половину хати, звів новий сарай, хатину, відклав про чорний день кількасот карбованців! Чого б іще!

Чого б іще? Не стало щастя. Ганна після пізніх родів почала слабувати, хиріти, цуратися його, всю свою любов віддаючи тепер синові. Хатнє господарство вела стара наймичка Параска, бо господиня часто не здужала навіть по кухні товктися, не кажучи вже щоб худобу, свиней та птицю попорати. А йому що — молодому, дужому, нестримному? Та й багатенькому господареві до того ж! Податися в гулі? В корчму до чарки та до гулящих молодиць?

Ганна старіє, в’яне од хвороби, але живе… Та як довго! Як довго!

Від гарячого лоба та теплого дихання лід на шибці почав темніти — утворилася невелика проталина. Хуржик без цікавості, все ще думаючи про своє життя, глипнув крізь неї на подвір’я. Сонце почало вже опускатися за приметену снігом кошару, і серед сірих тіней, що пролягли від неї та від інших будівель аж до воріт, він раптом помітив дві постаті — то були Катря та Івась. Молодята стояли під стріхою, у затінку, і про щось розмовляли. Катря усміхалася.

Зла каламутна хвиля хлюпнула Хуржикові в серце. Він накинув наопашки на плечі кожуха і вибіг на ганок.

— Так ось де ви! Ось чим ви займаєтесь! — загримів на ошелешених парубка та дівчину. — Воли не напоєні, вівці не годовані, а ви ляси точите! А вам — гулі-моргулі! Ніби сьогодні свято яке!

Катря знітилася і не знала, що робити — стояти чи тікати?

Таким сердитим вона бачила господаря вперше. А Івась огризнувся:

— І воли вже напоєні, і вівці нагодовані. Чого вже там!

Хуржик хотів ще гримнути, зігнати зло на наймитові, та прискіпатися було ні до чого. Однак не стримався — кинув:

— Поговори мені!— і грюкнув дверима.

7

Минули м’ясниці. В перший день масниці, після ранкового порання худоби, заходячи в сіни, Хуржик потягнув носом. Пахло свіжоспеченими написниками.

Він прочинив двері — зайшов до кухні.

— Ой, як смачно! — і простягнув до судника руку по ложку.

Параска саме витягла з печі велику макітру і поставила на припічок. У ній лежали перекладені сиром, залиті сметаною та маслом золотисті зверху і білі знизу написники. Хуржик підчепив один — поніс до своїх чорних вусів. Написник був ніжний, розімлілий, смачний і сам просився до рота.

— У-м-м! — закотив Хуржик очі під лоба і тут побачив Катрю.

Дівчина стояла у запічку, біля лави, і з дерев’яної маснички виливала у жбан сколотянку разом із шматками жовтого масла. На добрих хазяйських харчах, яких Хуржик не жалів, бо було всього вдосталь, вона розквітла після домашніх нестатків, налилася тугою дівочою вродою та рум’янцем, мов яблуко на сонці. Їй дуже була до лиця біла вишивана сорочка та барвиста плахта, одягнуті ради свята.

(Продовження на наступній сторінці)