«Чумацький шлях» Володимир Малик

Читати онлайн роман Володимира Малика «Чумацький шлях»

A- A+ A A1 A2 A3

— Голубонько моя сива, як же ти пережила ці два дні! Як же ти настраждалася туга, матінко моя мила! А де ж Настуня?

— Пішла на село, — може, хто-небудь їсти дасть.

Івась розумів, що передусім потрібно вдихнути в цю пустку живий теплий дух, і похвалив себе за те, що здогадався захопити з лісу хуру дров. Він швидко вніс оберемок сухого суччя, наклав у піч і в грубу, викресав вогню, розпалив смолисту лучину — і за якихось кілька хвилин у хаті весело загоготів золотистий вогонь. Здається, відразу потеплішало, хоча, звичайно, до справжнього тепла було ще далеко. Потім приніс припаси, що набрав у Хуржиковій коморі, — хліб, сало, сіль, борошно, олію, капусту, буряки, і сказав Катрі, щоб готувала обід. Коням дав сіна та оброку, а після цього перерубав дрова, склав їх у сінях, щоб не привалило снігом, витягнув з криниці води для коней, поставив їх у хлів, накрив попонами і тільки після того, добре напрацювавшись, знову зайшов до хати.

Тепер тут було тепло: груба і піч аж пашіли. У печі, при вогні, що вже пригасав, булькала у горщику запашна, засмажена олією затірка. На столі лежав накраяний дрібними скибками хліб. На лаві, край столу, сиділа Катрина мати. Це була худа, зблякла від голоду, холоду та хвороби жінка, що мерзлякувато куталася в свитину. А Катря тим часом ставила на стіл миски, клала дерев’яні ложки. Вийнявши з печі горщика, насипала затірки.

— Ось і обід готовий — сідаймо, — сказала тихо, все ще не піднімаючи очей на Івася і не називаючи його по імені. Їм обом було ніяково.

Їли мовчки, довго дмухаючи на гаряче вариво. Першою поклала ложку мати. Перехрестившись на образи, сказала:

— Ху-у! Стомилася… Спасибі добрим людям, що порятували від смерті… А то думала — вже кінець, — і підвела очі на Івася: — Як же тебе звати, парубче?

— Івасем.

— Дякую тобі, Івасю. Долі тобі красної, а батькам твоїм — онуків колихати та втішатися ними!

— Немає в мене батьків. Я круглий сирота…

— Тоді тобі самому щастя… Ти одружений?

— Ні.

— Ну, встигнеш! За такого молодця кожна дівчина піде! — і замислено додала: — Мені б такого зятя!

Катря почервоніла, сердито глянула на неї.

— Мамо, ну що-бо ви таке кажете? Схаменіться! Люди подумають хтозна-що!

Вона не сказала "Івась подумає", а сказала "люди", хоча ніяких сторонніх людей тут, крім нього, не було. На очах її бриніли сльози.

— Ну, чого ти ображаєшся? Я ж не лаштую тебе за нього заміж, та коли б він захотів, то я була б не проти мати його за зятя, — сказала мати.

Івась усміхнувся і теж поклав ложку.

— Поживемо — побачимо, — сказав він, щоб припинити цю неприємну для Катрі розмову. — А зараз — дякую за гостину! Будемо їхати, а то ще й вечір застукає нас у дорозі…

Катря збиралася недовго. Зав’язала у вузол свій буденний одяг, щоб було що вдягати до роботи, вклонилася образам, поцілувала матір у руку — і мовчки вийшла з хати. Так же мовчки сіла в сани.

4

Сонце схилялося на захід. Івась попустив віжки і дав змогу коням іти так, як вони хочуть, а сам розглянувся довкола. Ліворуч, по горах, темніли густі лісові зарості, праворуч, понад Сліпородом, простиралися безмежні снігові простори — луги та поля, де-не-де порослі кущами верболозу. Попереду темнів густий бір. Всюди було тихо, пусто, мертво — ні людини, ні звіра, ні птаха. Тільки їх двоє. Катря, він, та пара коней — ото всі живі істоти серед білої пустелі, в якій повновладним господарем панував зараз невидимий, але дошкульний тріскучий мороз.

Катря мовчала. А він думав, і думки його були про неї.

Щось сьогодні сталося з ним. Що — і сам не міг збагнути. З тієї хвилини, коли побачив дівчину у себе в комірчині і коли її погляд проник двома зірками йому в серце, він раптом утратив спокій. Весь час думав про неї. І не стільки думав, як уявляв її очі, темні, глибокі, що мали якусь незбагненну магічну силу і ніби притягували його до себе. Коли Хуржик сказав, що бере її за наймичку, він неймовірно зрадів, хоча і сам не усвідомлював — чому. Просто, мабуть, йому було б дуже шкода більш не бачити її. Він зрадів також, що господар наказав йому поїхати в село, бо це дозволяло побути з нею наодинці майже весь день. Хотілося зробити їй приємне — і він, користуючись тим, що Хуржик не стояв над головою, захопив для її матері їстівного значно більше, ніж йому було звелено. Уявляв, як радітиме вона, коли прибуде додому і внесе все те багатство в хатину і викладе на лаву чи на стіл. І все було б добре, коли б не отой дурний парубоцький вибрик, від якого і досі пече його сором.

Він червоніє, відчуваючи досаду — спочатку на себе, а потім — на Катрю. Хай і так — хай він винен! Але ударити його по обличчю — раз і вдруге! Це вже занадто! Хіба він хотів її образити чи насміятися з неї? Чи вона ніколи не бувала на вечорницях або на досвітках і не знає парубоцьких жартів?..

Йому хотілося помиритися з нею, заговорити, пояснити, що він не мав на думці нічого лихого, та вона уперто мовчала і, скільки він не зиркав на неї, відвертала очі.

Під саньми прогуркотів міст через Сліпорід. Позаду залишилися мацьківські поля, старе, ще з князівських часів, городище на горі, — почався ліс. Обабіч дороги стояли стрункі жовтогарячі, мов свічки, сосни, — тихо дрімали під білими шапками снігу.

Раптом коні рвонули — несподівано, неждано. Зі звичайної, спокійної ступи відразу перейшли у чвал і, наче скажені, помчали вперед. Мало не випавши з саней, Івась схопив віжки, та втримати нажаханих коней не зміг, — вони неслися все швидше і швидше.

Що трапилося? Чого вони злякалися?

І тут почувся розпачливий крик Катрі:

— Івасю, вовки!

Він оглянувся — і похолов: з лісу на дорогу, пурхаючи в глибокому пухкому снігу, один за одним виринали гінкі і жилаві звірі. Білозубий оскал хижих пащек, шерсть на спинах — дибом, очі горять голодним вогнем, худі тіла з підтягнутими животами і прищуреними вухами — мов списи. Вибравшись із заметів на дорогу, вовки миттю повернули услід за саньми і прискорили біг. Скільки ж їх? Один, два, три… П’ять, шість… Дев’ять, десять, одинадцять… Ого! Ціла зграя на чолі з вожаком!

Катря сплеснула руками.

— Ой Боженьку, що ж це буде!

— Тримайся! Не випади з саней! — гукнув Івась і, попустивши віжки, махнув батогом: — Но-о! Но-о-о!

Та коні й самі, без понукання, летіли як вихор, — їх підганяв смертельний жах. Мелькали ковані копита, з-під них бризкав іскрами тугий синій сніг, довгі пишні хвости розпустилися віялами, і шалений вітер, що не знати де взявся в морозній тиші сонячного дня, пронизливо засвистів у вухах.

Івасеві стало страшно. Навіть один вовк, коли голодний, насмілюється нападати на людину, а тут — цілий виводок! Не змигнеш оком, як від тебе залишиться лише обгризений кістяк!

Він оглянувся знову. Вовки наздоганяли їх. Найсильніші вирвалися наперед і разом з вожаком, головатим довгоногим вовком, уперто долали ті кілька десятків кроків, що відділяли їх від такої бажаної і легкої, як їм, мабуть, здавалося, поживи. І тут Івась помітив одну важливу обставину: звірі бігли тільки по вкатаній дорозі, не звертаючи вбік, де вони зразу ж втрачали швидкість у глибокому снігу.

Отже, надія на коней.

— Но-о, дорогенькі! Виручайте! Но-о!

Яким зразу безмовно ворожим став ліс, яка нескінченно довга дорога стелиться по ньому! Коні витягуються в струну, мовби не торкаються копитами землі, а летять понад нею, самі відчуваючи, що тільки в їхніх ногах — порятунок від неминучої смерті.

Однак вовки поволі наздоганяють. Їх п’янить спокуса поласувати живим, теплим м’ясом, і це додає їм сил. Вожак уже за якихось десяток кроків. Поряд з ним — ще два дужі молоді самці, готові до вирішального стрибка — на сани. В їхніх очах уже палахкотить вогонь торжества. Ще зовсім небагато, ще кілька кроків — і ловитва закінчиться кривавим бенкетом!

— Що ти надумав? — кричить дівчина, бо в скрипові полозків, свистові вітру та тупотові копит інакше нічого не почуєш.

Івась не відповідає, а підводиться на повен зріст, виймає з передньої оплені замашного дубового рожна і ступає два кроки назад.

Тільки б не схитнутися, не впасти з саней!

Він лівою рукою хапається за задній рожен і відчуває себе більш упевнено. Сани мчать, як вітер, їх заносить, вони підстрибують, хитаються, витанцьовують якийсь божевільній дикунський танок, і він змушений весь час триматись на півзігнутих ногах, щоб не опинитися на землі.

Тим часом вожак уже майже поряд, він готується до стрибка. Його зовсім не лякає людина, яка у відчаї не знає, що діє. Та що важить одна людська істота — хай навіть і з палицею — проти цілої зграї знавіснілих від голоду звірів!

Розуміє це і Івась, але так просто здаватися не має наміру і пильно стежить за кожним рухом вожака. Ось той уже зовсім близько, чути його хрипке уривчасте дихання, а вискалений писок майже торкається ящика саней, І якого зустрічний потік морозного повітря вимітає рештки сіна. Він вибирає зручний момент, напружується — і стрибає просто на людину, щоб збити її з ніг і звалити додолу.

(Продовження на наступній сторінці)