Івась чекав цієї миті. З-за його плеча різко свиснув важкий рожен і, мов блискавка, зустрів хижака на льоту. Хряснули кістки. Вовк завертівся, якось тонко, по-собачому заскавулів і, заливаючись кров’ю, глухо гепнув на дорогу. Здавалося, цього було достатньо, щоб провчити інших, остудити їхній запал, та вовки, поминувши вожака, що з розкраяним черепом корчився на снігу, уперто продовжували переслідування, намагалися обігнати підводу і напасти на коней збоку чи спереду. Цього їм не пощастило зробити: в заметах вони відразу втрачали швидкість. Тоді двоє з них, передні, наздогнали сани і плигнули одночасно. Івась пильнував уважно: ближчому одним ударом перебив хребет — і він, видобувши з пащі хрипкий болісний виск, покотився під ноги тим своїм співродичам, які набігали ззаду, а другий устиг зубами вчепитися в Івасеву свиту. Івась щосили вдарив його чоботом у живіт, та відірвати від себе не зумів. Тоді він ткнув йому пальцем прямо в хиже брунатне око. Осліплений, пронизаний гострим болем звір заричав. розціпив зуби і почав поволі сповзати з саней. Сильний удар рожном тут же вкоротив його муки…
Тепер, загубивши трьох найсильніших вожаків, зграя стишила біг, мовби завагалася — наздоганяти сани чи ні, а потім і зовсім зупинилася. Це була перемога. Коні й далі мчали шалено, і, незважаючи на мороз, їхні спини почали темніти від поту Івась відчув, як у нього в грудях прокотилася хвиля якоїсь незрозумілої млості, а ноги затремтіли і підігнулися в колінах. Щоб не впасти, він поволі опустився поряд з Катрею.
Вони довго обоє мовчали. Потім дівчина, бліда, обімліла з переляку, тицьнула парубкові в руки віжки і, припавши до його грудей, забилася у нестримному голосному риданні. Івась аж сторопів.
— Ти чого?
Та вона ніби не чула його слів. Щойно пережите потрясіння потребувало виходу — і виливалося сльозами. Івась обняв її за плечі і вмовляв, як дитину:
— Ну, чого ти? Чого? Не бійся! Все вже позаду! Заспокойся! Вовки відстали і вдруге не нападуть! Годі плакати!
Коні мчали далі. Свистів вітер, копита тупотіли тупо, і снігові вихори здіймалися обабіч саней, а вони сиділи мовчки поруч, нажахані, знесилені, не ймучи віри в те, що з ними щойно сталося. Катря тихо схлипувала у парубка на грудях, а він однією рукою притримував коней, що поволі стишували біг, а другою обнімав її за плечі, гладив голову і при цьому примовляв:
— Ну, досить, Катрусю! Не плач! Адже ж ми живі! Живі!..
Та страх покинув її значно пізніше — аж під Тернами.
Вона замовкла, на щоках пробився легкий рум’янець, в очах зажевріло щось живе, іскристе, що так вразило парубка при першій зустрічі сьогодні вранці. Підвівши голову і зрозумівши, що півдороги проїхала схилившись Івасеві на груди, вона винувато, якось по-дитячому усміхнулась.
— Ти мій рятівник! Дякую тобі! — промовила тихо, а потім зовсім несподівано для нього нагнулася і поцілувала його в руку.
Івась отетерів.
— Ти що? Я ж не піп!
— Ти мій рятівник! — повторила вона голосніше і знову схилилася йому на груди. — Скільки й житиму — пам’ятатиму!
На цей раз Івась промовчав, обережно обняв її за плечі і потягнув віжками "соб" на тернівський луг, до приметених снігом стогів, щоб набрати сіна…
5
У клопотах промайнув тиждень. У суботу, після обіду, взявши двері на защіпку, Хуржик витягнув на середину кухні низький широкий кадіб, присунув до нього велике липове цебро з крижаною водою, вийняв з печі два баняки окропу.
Один вилив у кадіб, а другий залишив на підлозі, поряд з Цебром.
Потім роздягнувся догола.
Піч і лежанка були натоплені жарко, холоду не відчувалося, і він, не поспішаючи, підійшов до пожовтілого від часу й кухонних випарів дзеркала, що висіло на стіні біля вікна, заглянув у нього, запустив у чорні розкуйовджені патли цупку п'ятірню, посмикав за обвислі вуса і незадоволено хмикнув: "Гм, ну й гарний! Заріс, мов бездомний пес! Хтозна-коли й підстригався! Сором який!"
Толі витягнув з мички, настромленої на гребінь, невелику грушеву гребінку, розчесався, насунув на голову макітру, взяв ножиці і швидко — по вінцях — обкарнав чуприну. Ще раз заглянув до дзеркала — підправив там, де було нерівно, підстриг вуса і тільки після того, залишившись задоволеним, розвів окріп холодною водою і заліз у кадіб. Облився з мідної коновки, намилився і почав періщити себе і усіх боків березовим віником — аж виляски пішли по хаті. Бризки летіли і на пофарбовану підлогу, і на стіни, але він на те не зважав, — Параска прибере!
Коли вода вихолола, ще долив окропу і ліг, зігнувшись у три погибелі. Ху-у, як приємно! Аж млість розбирає, — так би й заснув! Він заплющив очі, затих, насолоджуючись теплом, що окутувало його зі всіх боків, мов дитину, якоюсь невагомою легкістю.
Лежав довго. Добавляв окропу, перевертався, пирхав і знову завмирав, поринаючи в дрімоту. Навіть засинав — і знову прокидався, коли вода ставала студеною.
Раптом перед ним спливло, виринуло, мов з туману, дівоче личко. Темні, як нічка, гарні-прегарні оченята сумно дивилися на нього, бентежили душу. Катря! Тьху! Ну й прив'язалася. бісова личина! От не сподівався! Введе в гріх, їй-богу! І де вона взялася на його голову! Не знав, не відав — і на тобі! Мов з неба впала — і стривожила серце, збунтувала кров! Тьху!
Ось уже який день він ловив себе на думці, що якась незрозуміла сила тягнула його весь час туди, де працювала молода наймичка, — на кухню, в корівник, у саж, у птахарню… Йому хотілося хоч на мить зустрітися з нею, побачити її невелику, але міцну, гарно скроєну постать, заглянути в бездонну темінь її незвичайних, знадливих очей, почути її лагідний грудний голос.
"Невже? — питав, не вірячи сам собі, і тут же у думці відповідав: — А чому б і ні? Хіба старий? Он війтові за півсотні перевалило, а, коли овдовів, узяв двадцятилітню сироту, а мені ж тільки з сорока звернуло… І Ганна на ладан дише… Скоро Богові душу віддасть… От якраз і…"
Він задумався знову.
Правда, Катря горнеться до Івася, а парубок задивляється на неї. Та то — пусте! Невже дурна буде — вибрати голяка з голяків, бідака з бідаків? Хіба не задумається — а жити де? В конюшні? А їсти що? Все життя на наймитських харчах? Одягатися в що? В стару лахманину з хазяйського плеча?.. Гм!
А він же хазяїн! Двір який! Грунти, луги, воли, коні, корови, вівці, свині, птиця… А ще ж — чумацькі мажі, повні засіки солі, вина, ізюму, кав’яру! Багатство! На всі Лубни! Та й сам собою не старий — гарний, дужий і брови чорні!
Він ополоснувся чистою водою, витерся грубим, шорстким рушником — аж тіло запалало, запашіло, одягнув чисту білизну, дістав з-за образів бритву і почав голити лискучі відпарені щоки і підборіддя. Закінчивши, хлюпнув на обличчя холодною водою, ще раз втерся і почав одягатися та взуватися.
В сінях грюкнули двері. Він виглянув, — повернувся син Василь, якого посилав у місто, щоб дізнався, кому з перекупок і шинкарів потрібна сіль і скільки.
Вони зайшли до світлиці.
— Ну, що? У всіх побував?.
— У всіх.
— Візьмуть?
— Ще й спасибі скажуть!
— Вигідно?
— На кожному хунті матимемо чотири, а то й п’ять копійок чистого прибутку!
— Ото! Виходить — з воза карбованців двадцять чи двадцять п’ять, а з мажі усі сорок!
— Не менше.
Хуржик задоволено потер долонею гладенько виголене підборіддя.
— Це добре! Ми розумно зробили, що притримали сіль. Тепер вона, як і хліб, у ціні!.. А в шинки навідувався?
— Був у шинкарів Ірвашевського та Михайла Оріхівського. Візьмуть теж!
— А в шинку Мгарського монастиря?
— Не був, але зустрів шинкаря, то сказав, щоб завезли пудів десять або й двадцять…
— Чудово! — ще більше зрадів Хуржик і обняв сина за плечі.
— Ти ось що, Василю, сьогодні з Івасем понасипай солі у лантухи, а завтра запряжете коней та й розвезете — кому скільки треба. Та записуй, щоб самим не забути! І щоб ніхто не забув!
— Зроблю все як треба, не перший раз.
— А я навідаюся до Петра Кулябки та Михайла Безкровного — пора вже гуртувати на весну нову валку в Крим.
— І цього літа? — здивувався Василь. — Мати ж хвора… Як тобі їхати?
— Ну й що? Вона хворітиме хтозна-скільки, а сіль потрібна людям завжди — і сьогодні, і на той рік. А нам — вигода яка!
— Так мати ж…
— З матір’ю ти залишишся. Не малий уже — скоро женитися забагнеш… Невістку приведеш… Тому й не боюся залишити на тебе і матір, і господарство…
Василь почервонів і потупив очі.
6
У буденних клопотах минув ще один тиждень. Ніщо за цей час, здається, не змінилося у Хуржиків, — життя йшло собі розмірено, тихо, спокійно, як і раніше. Господиня лежала на високо збитих подушках у своїй жарко натопленій кімнатці, за грубою, і ждала видужання або смерті. Господар уставав рано, до зорі, і, як завжди, будячи наймичок та наймита, бурчав:
— До роботи! До роботи! Коні та воли ясла гризуть! Свині кричать з голоду — хоч з двору тікай! У корів вим’я порозпиралося від молока! А ви рухтите! За віщо я вам гроші плачу?
(Продовження на наступній сторінці)