Джомо підніс рушницю, цілячись у ворога, але вистрілити не встиг: з боку лісу гримнув залп, і ще кілька полісменів упали в траву. На ворога з трьох боків мчали товариші Джомо! Попереду біг Комебі, за ним поспішав старий Мату. Полісмени, бачачи себе оточеними, кинулися тікати, але кулі та асегаї наздогнали їх. Тільки офіцерові пощастило вибратися з долинки. Джомо вистрілив по ньому, але схибив. Офіцер упав і далі поповз у траві. Навперейми йому біг старий Мату.
— Обережно, Мату! — гукнув Джомо.
Та було пізно. В траві блиснув постріл, і старий негр мертвим упав на землю. Не тямлячи себе від гніву, забувши про небезпеку, Джомо кинувся вперед. З протилежного боку до офіцера мчав Комебі з кількома бійцями, і Джомо не міг стріляти, щоб не влучити в своїх. Тоді, схопивши гвинтівку за дуло, він ринувся на ворога. Той повернувся і не цілячись вистрілив, але тяжкий удар по голові приголомшив його. Пістолет випав з рук офіцера, з голови злетів сірий шолом з корковою прокладкою. Ця прокладка врятувала його від смерті… Офіцера взяли в полон. Комебі вже в'язав йому руки.
Бій закінчився. Тепер треба було швидше відходити.
Голови загиблих бійців Джомо наказав забрати з собою: він боявся, що поліція може встановити прізвища забитих і таким чином добереться до їх родин у резерватах.
Відправивши свій невеличкий загін, а з ним і полоненого офіцера до табору, Джомо рушив до озера Мбога, де його мали чекати масаї з пораненим Туку.
ШУКАЮЧИ СПРАВЕДЛИВОСТІ
Лікар Антоні Райт поволі видужував. Вдало проведена операція, під час якої хірург Ендербі вийняв з легень кулю, і прекрасне здоров'я вирвали його з обіймів смерті. Через два тижні він уже міг говорити і насамперед запитав, чи спіймали злочинців, які вчинили на нього замах.
— Це були мау-мау, — відповіла Дженні, що приїхала провідати його. — Такої думки всі в окрузі… Капітан Кребс, який особисто провадив слідство, теж підтверджує цю думку, хоч даних виявлено мало. На пожарищі знайдено пангу, сліди багатьох босих ніг і амулет, загублений якимсь розбійником. Але дивно, чому мау-мау напали саме на тебе, Антоні? Ти ж щойно приїхав і жодному з них не вчинив ніякого зла…
— Мене теж це дивує, — відповів Антоні. — А особливо дивує те, що ці мау-мау чи принаймні деякі з них розмовляли справжнісінькою англійською мовою і навіть уельським діалектом…
— Не може бути, Антоні! Тобі вчулося! — вигукнула вражена Дженні.
— Ні, не вчулося. Я так ясно пам'ятаю той голос, що міг би й зараз пізнати його… То, безперечно, був білий! І не просто білий, а ватажок банди!.. Тут якась таємниця, і я повинен розкрити її. Ось видужаю і поїду в Брайтон. Може, там натраплю на слід злочинців.
Але тільки через два тижні лікар Ендербі дозволив своєму пацієнтові вставати з ліжка, а ще через тиждень — виходити з дому.
Поїздка в Брайтон нічого нового не дала. Антоні тільки розхвилювався, побачивши чорну купу попелу на місці свого будиночка. Подвір'я вже почало заростати бур'янами. Походивши навколо згарища, Антоні сів на камені, стомлено заплющив очі і довго сидів мовчки.
— Наскільки я розумію, — нарешті промовив він сам до себе, — цю справу слід починати з окружного управління поліції… Треба поїхати до Кребса.
Інспектор поліції прийняв Антоні дуже люб'язно: висловив йому глибоке співчуття, запропонував фруктів і прохолодних напоїв, але на питання лікаря, чи не виявлено якихось нових доказів, що дали б змогу викрити злочинців, відповів заперечно.
— В одному я твердо переконаний, — сказав він: — Це справа мау-мау. Речові докази і спосіб нападу красномовно свідчать про це. Дякуйте богові, що ви лишилися живі, і послухайтесь моєї поради: швидше виїжджайте звідси в метрополію! Вас тут ніщо не зв'язує і не тримає. Навіщо ж наражати своє життя на небезпеку? Повстання мау-мау охоплює все нові й нові провінції. Хто знає, чи не спалахне воно і в нашому окрузі. В цій боротьбі ви будете зайві, бо, оскільки мені відомо, симпатизуєте неграм, зокрема Джомо Карумбі, якому допомогли втекти, а отже, уникнути справедливої кари.
— Я вже думав про те, що в мене немає особливої потреби лишатися в Кенії. Мій невеличкий маєток знищено, а на лікарську практику в цей тривожний час розраховувати нерозумно, — відповів Антоні. — Але я не виїду звідси доти, поки не знайду злочинців, які намагалися мене вбити, і не покараю їх! Я напав на слід…
Кребс пильно глянув на Антоні, але відразу ж пригасив погляд.
— Ви напали на слід? — удавано байдуже перепитав він. — Це дуже цікаво!
Антоні помітив якийсь неспокій в очах офіцера, і раптовий здогад, мов блискавка, пронизав його мозок. "Невже до цього злочину причетний Кребс? А втім, може, це мені тільки здалося?" Антоні на мить замислився, вирішуючи, як йому триматися з інспектором поліції, потім сказав:
— Сер, напад на мене вчинили не негри, а білі… Так, білі з участю негрів. А білих серед повстанців немає. Отже, виходить, що мау-мау взагалі тут ні при чому.
— Хто ж, по-вашому, винен? — холодно спитав Кребс.
— Я ще не знаю, — відповів Антоні. — Але я можу пізнати злочинця по голосу, який і досі бринить у моїх вухах!
— Та це ж божевілля, містер Райт! — засміявся Кребс. — Ніхто не повірить, що через місяць після нападу ви зможете опізнати злочинця по голосу! В усякому разі, я в це не вірю і в такий тривожний час, даруйте, не вважаю за можливе приділити вашій справі більше уваги, ніж я вже приділив!
— Тоді я змушений буду звернутися по допомогу до колоніальних властей в Найробі, сер!
— Як вам завгодно.
Розмова була закінчена. Антоні зрозумів: Кребс просто не хоче з'ясувати справу або чомусь не зацікавлений у цьому. Але чому? Підозріння, що капітан причетний до замаху на його життя, поступово перетворювалося на певність. Антоні розумів, що хтось із знайомих білих, причому добре знайомих, міг мати якусь підставу ненавидіти його. З чоловіків найближчими його знайомими були Майкл Ніксон і Кребс… Хто ж з них двох? Чи обидва?
Лікар підвівся. Інспектор поліції по-дружньому взяв його під руку і, як ввічливий господар, повів до виходу. Вони вийшли на площадку східців. Знизу, з першого поверху, доносилися голоси і сміх полісменів. Хтось розповідав про свої пригоди в одній з операцій проти мау-мау. Вимова оповідача ясно свідчила, що він уродженець Уельсу. Без сумніву, саме цей голос лікар кілька разів чув тієї пам'ятної ночі в Брайтоні!
Антоні кинувся вниз по східцях. У цю мить згори пролунав грізний окрик інспектора поліції:
— Гей, ви там, гультіпаки, годі ляси точити! Знайшли місце для анекдотів!
Коли Антоні спустився вниз, там уже нікого не було. Він обернувся до капітана, що поспішав за ним, глянув на його трохи збентежене обличчя і остаточно переконався в правдивості своїх здогадів: Кребс добре знав цей голос і був дуже зацікавлений в тому, щоб його власник не потрапив на очі Райту.
Вражений цим відкриттям, Антоні мовчки кивнув головою інспекторові і вийшов з поліцейського управління.
Дженні чекала його в машині. Антоні розповів їй про все. Вона зблідла і тихо спитала:
— Що ж ти тепер думаєш робити?
— Вивести негідників на чисту воду, — відповів він і додав: — Дженні, ми ще встигнемо сьогодні з'їздити в Найробі, якщо ти хочеш мені допомогти. Я про все розповім губернаторові! Я не облишу так цієї справи!
Дженні не суперечила. Антоні сів за руль, і через півгодини вони залишили смугу території, заселеної білими плантаторами, і в'їхали в густий тропічний ліс, що пишно розрісся по уступах плато. Антоні про всяк випадок приготував гвинтівку і збільшив швидкість. Дорога звивалася попід горою, обминаючи червонуваті скелі і глибокі ущелини.
На одному з перевалів Антоні зупинився: впоперек дороги лежало звалене дерево. Лікар виліз із машини, оглянув перешкоду. Дерево було не товсте, але гіллясте, — годі було й думати самому чи навіть з Дженні відтягти його вбік. Треба шукати об'їзду або ж обрубати гілки і переїжджати прямо через дерево…
— Антоні! — раптом скрикнула Дженні.
Він оглянувся і опинився між двома дужими неграми. З вигляду це були масаї. Один тримав карабін, другий — пангу. Погляди їх нічого доброго не віщували.
Такі ж самі негри вже порядкували в машині. На дорогу полетіли рюкзак і гвинтівка. Антоні кинувся до машини, але в груди йому вперлося дуло карабіна. Антоні зупинився, приголомшений несподіваним нападом.
— Що вам треба? — запитав він мовою кікуйю.
Негри хитнули головами.
— Ходімо! Там узнаєш!..
Гвинтівка Антоні перекочувала до високого негра, який, очевидно, був командиром групи. Він щось гукнув: ще кілька негрів вискочили з кущів і покотили машину з дороги в гущавину.
Антоні закипів злістю.
— Негідники! Що ви думаєте робити з нами?
— Тихше, бвана, це тобі не на плантації покрикувати на батраків, а в джунглях, — відповів один. — Тут поліція тебе не почує і не прибіжить на допомогу!
Антоні зрозумів, що сперечатися марно.
Їх повели в глиб лісу. З півгодини продиралися крізь хащі, поки не вийшли на велику, похилу галявину, яка одним боком упиралася в стрімку, порослу чагарником кручу, а другим — у зарості очерету над лісовою річкою.
(Продовження на наступній сторінці)