— Міс Дженні? Будь ласка! Прошу! Вас пропустять.
Викликавши чергового, капітан наказав провести міс Ніксон, що чекала внизу, до нього в кабінет.
Кребс догадувався, чого приїхала Дженні, і лагодився відповісти їй чемно, але твердо — хай ця примхлива дівчина зрозуміє, що це управління поліції, а не брукомвілський маєток, а він, Кребс, — інспектор поліції! "Напевно, сльози литиме", подумав капітан і поморщився, як від зубного болю — він страшенно не любив сліз.
Але капітан помилився. Дженні не плакала. Привітавшись, вона сіла навпроти інспектора поліції і тихо запитала:
— Віконте, це ви розпорядились арештувати Антоні Райта?
— Я, — коротко відповів Кребс.
— За що?
— Міс Дженні, це допит?
— Ну що ви! — заперечила Дженні. — Але мені хотілося б знати, в чому справа. Я твердо переконана, що його арешт — просто якесь непорозуміння.
— Ні, міс Дженні! Тут нема ніякого непорозуміння! Лікар Райт вчинив тяжкий злочин, і його засуджено до шести років каторжних робіт!
Дженні мовчала, вражена цією новиною. Очі її раптом втратили блиск, кутики уст опустилися, з щік поволі сходив рум'янець, а натомість з'являвся невиразний сірий колір.
— Це серйозно? — нарешті запитала вона тихо.
— Цілком серйозно, міс Дженні.
— В чому ж ви його обвинувачуєте?
— У допомозі мау-мау.
— Тобто в допомозі Джомо Карумбі?
— Так, лікар Райт допоміг тому мерзотникові втекти і уникнути арешту.
В очах дівчини спалахнули недобрі вогники. Нахилившись уперед, вона по-змовницьки сказала:
— Тоді, дорогий віконте, арештуйте і мене. Бо то я відвезла негра з Брайтона в савани.
— Що ви, що ви, міс Дженні! — злякано вигукнув Кребс. — Я цього не хочу й слухати!
— Тоді звільніть лікаря Райта! Він не винен!
— Ні, він винен, — сказав твердо капітан. — Ви тільки-но самі підтвердили провину Райта, сказавши, що відвезли Карумбу з Брайтона в савани.
Дженні замислилась. Її поволі охоплював відчай. Невже нічим не можна допомогти Антоні? Невже й справді Кребс ненавидить його і намагається усунути з дороги? Може, вона тому причиною?
Ця раптова думка здалася Дженні смішною, але, глянувши зненацька на Кребса, вона піймала на собі його погляд і зрозуміла, що так воно, мабуть, і є. І як тільки вона не помічала цього раніше? Адже очі можуть іноді сказати більше, ніж слова!
У неї залишався ще один шанс вирвати Антоні з тюрми. Правда, він був дуже непевний, але все-таки давав хоч якусь надію.
— Отже, єдина провина лікаря Райта — це його допомога Карумбі? — запитала дівчина, після деякого вагання. — Я правильно зрозуміла?
— Так, міс Дженні!
— А якщо я доставлю Джомо Карумбу сюди, то ви… звільните Антоні Райта? — тихо промовила Дженні і пильно подивилася на Кребса.
Ця пропозиція була така несподівана і незвичайна, що в першу мить інспектор поліції аж оторопів. Потім на його обличчі з'явився вираз крайнього подиву.
— Міс Дженні, як це ви зробите? — вигукнув він.
— Це моя справа, — ухилилась від прямої відповіді дівчина. — А ваша — гарантувати волю Антоні Райту! Що ви мені на це скажете?
Кребс вагався. Схопити Карумбу — пропозиція дуже заманлива. Але випустити Райта, який може розкрити його злочин — нерозумно, неможливо! Лікаря треба потримати в концтаборі принаймні півроку, щоб скомпрометувати в очах властей і правосуддя. Що ж робити? Хіба дати слово, а потім порадитися з Блеком? Той щось придумає.
— Міс Дженні, я думаю, що ми зможемо звільнити лікаря Райта, коли ви передасте нам в руки злочинця Карумбу, — промовив урочисто капітан Кребс.
Дженні схопилася з місця і подала Кребсу руку.
— До побачення, віконте! Не забудьте про нашу домовленість!
Кребс провів Дженні до виходу, а потім повернувся в кабінет і довго стояв біля вікна, ошелешений тим, що почув.
ДЖОМО КАРУМБА ВИРІШИВ
Після зустрічі з лікарем Райтом і Дженні Ніксон Джомо Карумба втратив спокій. Адже тепер про місце розташування загону знали сторонні люди! Чи не краще відразу, не гаючи часу, перейти на інше місце, ну хоч би в гірську країну May? В тому, що Антоні Райт — чесна людина і довіритись йому можна, Джомо не сумнівався. Але Дженні! Він так мало знав її! Що коли вона розповість своєму братові про загін повстанців, який ховається в лісі, так близько від Бруконвіла? Це накликало б на їхню голову смертельну небезпеку, а нехтувати навіть найменшою загрозою несподіваного нападу поліції на загін він, як ватажок, не міг. Порадившись з товаришами, Джомо в той же день перевів загін за кілька миль на північ, де влаштували тимчасовий табір. Перш ніж вирушати в країну May, треба було провести глибоку розвідку і виявити реальні можливості безпечного переходу через савани. Найкраще це міг зробити Туку, але він був ще слабий. Тільки цілковитий спокій міг підвести його на ноги. Тому Джомо послав у розвідку двох кмітливих масаїв.
Вже на другий день Туку відчув себе значно краще. Він попросив їсти і з жадобою накинувся на маїсові млинці і згущене молоко. Джомо з любов'ю дивився на хлопця, і перед його очима мимоволі постав образ Коване. Туку так схожий на свою сестру! Смутні карі очі, трохи збентежена мила усмішка і приємний задушевний голос — все це так нагадало йому Коване, що Джомо, заплющивши на мить очі, відчув її присутність і ледве стримався, щоб не крикнути від болю, який важкою кам'яною брилою притис йому серце в грудях. "Де ти, моя Коване? Що зробили з тобою білі мау-мау з концтабору "Апландс"?" Глухий стогін вирвався у нього з грудей. Вражений Туку здивовано глянув на друга.
— Що з тобою, Джомо?
Джомо провів рукою по обличчю і тихо відповів:
— Я думав про Коване… Невже ми так нічим і не допоможемо їй?
— Можна напасти на "Апландс". Це не так далеко.
— Це недалеко, — погодився Джомо, — але захопити його так само важко, як вилізти на Кіліманджаро! В концтаборі щонайменше півсотні добре озброєних охоронників!
— То, може, мені якось пробратися туди і все розвідати?
— Це нічого не дасть, поки ми не матимемо хоч сотню воїнів…
— О духи, ми їх ніколи не матимемо! — вигукнув Туку.
— Не впадай у відчай, — підбадьорив Джомо хлопця. — Ми налагодимо зв'язки з іншими загонами і спільно нападемо на концтабір! Але для цього потрібен час… Видужуй, Туку! А потім подумаємо і про визволення Коване.
Бачачи, як розхвилювався хлопець, Джомо зрозумів, що зробив помилку, почавши з ним розмову про Коване. Він заспокоїв Туку і вийшов з шамби.
На галявині воїни-масаї вивчали нову для них вогнепальну зброю. Керував навчанням Комебі.
З гордістю і радістю Джомо окинув поглядом своїх товаришів, що готувалися до рішучої боротьби, і відчув, як у серці зростає впевненість у тому, що їх шлях справедливий.
Хай собі що хоче думає бвана Антоні, а коли тебе позбавляють волі — за неї треба боротися. Із зброєю в руках боротися за те, щоб ніхто не смів відтоптувати тобі пальці, не називав тебе смердючим шакалом, не прирікав тебе і твоїх дітей на рабське життя, на повільну голодну смерть.
Воїни поважали і любили свого командира, вірили в його розум, силу і вміння. Особливо зріс авторитет командира після вдалого нападу на поїзд, коли була здобута зброя, без якої кожен відчував себе безсилим. Джомо Карумба зразу виріс в очах товаришів на цілу голову. Тепер він був не просто Джомо, а їх керівник, вождь! З ним вони готові були йти куди завгодно, навіть на смерть!..
Якось опівдні в табір прибіг схвильований Дедані і сповістив:
— Джомо, з нашого поста біля Червоних скель передали, що там затримали молоду англійку. Вона сказала, що хоче поговорити з тобою про щось дуже важливе… Який буде твій наказ?
Джомо захвилювався. Це могла бути тільки міс Дженні. Але чому вона тут? І чому сама? Може, вона щось хоче сповістити про Коване?
— Я зараз іду до Червоних скель, Дедані!
І лишивши загін на Комебі, Джомо вирушив у дорогу.
Через годину дозорець провів його до машини, де сиділа перелякана Дженні.
— Дьямбо, міс Дженні! Що сталося? — спитав Джомо, зустрівши засмучений погляд дівчини.
— Лікаря Антоні арештовано…
— Хто? За що? — кинувся вражений Джомо.
— Поліція, його арештували і засудили до шести років каторжних робіт… За те, що він врятував вас від арешту.
— Шість років! — вигукнув Джомо і стис кулаки. — Це все робота бвани інспектора! Я знав, що він мститиме лікареві за мене!
— Йому треба допомогти, Джомо, — сказала Дженні.
— Я теж про це думаю, міс Дженні, — відповів Джомо. — Якби знати, коли його перевозитимуть з Екватора в концтабір, то, може, пощастило б визволити…
— Це не вихід, Джомо, — м'яко сказала Дженні. — Хто знає, чи вдасться визволити лікаря. Крім того, під час нападу він може загинути, як і кожен, хто братиме участь у цій операції.
— Згоден, — кивнув головою Джомо.
(Продовження на наступній сторінці)