«Чарівний перстень» Володимир Малик — страница 4

вся у білому вбранні,—
похилила голівку
у тривожнім чеканні.

Довбуш кинувсь у двері
і не бачив, що з двору
вскочив слідом Чувило —
теж подерся нагору...

З підземелля опришки
в'язнів хутко звільнили,
брату Довбуша — Йвану
шаблю й кріс наділили.

А тим часом Марічку
пан підняв над собою
і гукнув: "Гей, опришки,
не женіться за— мною!

Геть із замку мойого,
ви, мерзенні створіння,
бо цю дівчину хлопську
кину вниз на каміння!"


Зупинились опришки,—
з пана зору не зводять
і помалу від вежі
від страшної відходять.

Що робити — не знають!..
Де шукать порятунку?..
Аж тут Довбушів голос
пролунав згори лунко.

"Зупинись, пане Бучек!
Приготуйся до бою!
Наші давні рахунки
ми зведемо з тобою!"

Відсахнувся пан Бучек,
остовпів на хвилину...
"Де ти, Довбуше, взявся?
Ти хіба не загинув?.."

Опустивши Марічку,
Бучек шаблю виймає
і на Довбуша люто,
ніби рись, нападає...

Заіскрилася зброя,—
смертю пахне на вежі...
Підвелася Марічка ——
за двобоєм тим стежить.

Довбуш пана долає
вже загнав аж до краю —
і в рішучу хвилину
міцно в груди вдаряє...

***

Але він не помітив,
що з-за рогу крутого
вийшов зрадник Чувило
і ціляє у нього.

Гримнув постріл підступний
прямо Довбушу п спину...
Та метнулась Марічка
в ту смертельну хвилину.

Підняла білі руки
насупроти пістоля —
і, як чайка підбита,
мертва впала додолу...


Довбуш глянув — і в нього
з жаху серце холоне:
розлилось круг Марічки
крові коло червопє...

Позад неї — Чувило
хижі вищірив ікла,
та зла усмішка зразу
із лиця його зникла.

Він поспішно з кишені
срібний перстень виймає,
на мізинець насунув
і — Чувила немає...

Придивляється Довбуш —
де ж подівся Чувило?
Замість нього — шуліка
розпростер чорні крила.

Він змахнув ними важко —
в небо злинув безкрає...
Догадався тут Довбуш:
тож убивця тікає!..

"Смерть тобі, розпроклятий,
за провину велику!"
І з пістоля стріляє
Довбуш влучно в шуліку.

Полетіло в повітрі
кров'ю-зрошене пір'я,—
і шуліка, мов камінь,
впав на панське подвір'я...

Довбуш глянув із вежі
на шулічине тіло,—
аж то вже не шуліка,
а мерзенний Чувило.

В нього з пальця брудного
срібний перстень сповзає —
камінцем-самоцвітом
проти сонця сіяє...

І згадав-тоді Довбуш
про рятунок надійний,—
і знімає із пальця
перстень свій чародійний.

Прикладає Марічці
до кривавої рани
і< з тремтінням чекає —
чи то ж дівчина встане?..

Рана миттю закрилась,
довгі вії здригнулись —
і Марічка, зітхнувши,
встала, ніби проснулась.

Швидко радісний Довбуш
з вежі дівчину зводить
і до мертвих опришків
в підворітті підходить.

Лиш торкнувся їх перснем —
підхопилися, встали
і Смерека хоробрий,
і Підкова бувалий...

"Друзі,— Довбуш промовив,—
не загине той зроду,
хто. життя не шкодує
за народну свободу!

Хто на бій виступає
проти панського гніту,
буде славен той всюди
по широкому світу!

Гей,-, опришки завзяті,
підпаліть — нехай згине
оцей замок проклятий,
це гніздо яструбине!"

Рідних взявши й Марічку,
в бричку Довбуш сідає —
на дорогу широку
з замку він виїжджає...

їдуть понад бурхливим
Черемошем-рікою,—
а над ними й за ними
лине пісня луною.

"Гей, на зеленій полонині
там Довбуш гуляє,—
на високу Чорногору
опришків збирає...

Гей, хто не хоче коритися
панському; свавіллю,
то збирайтесь у Карпати
до мене в неділю!

Гей, сто опришків непокірних
зібралось до нього,—
та й напали у неділю
на пана лихого.

Гей, увірвались до покою —-
тупнули ногою:
— Годі, пане, втішатися
кривдою людською!.."

їдуть славні опришки,—
пісня гори стрясає...
Панський замок за ними,
ніби свічка, палає...
* * *
Дід замовк... Всі дивились
на далекі руїни,—
вони хмуро стояли
на горбі, край долини.

Грізні стіни камінні,
чорні вікна-бійниці,—
в них, здавалося, мріють
і гармати, й рушниці...

Але тихо у замку,
панські стяги не мають,—
лиш хмарки у блакиті
понад ким пролітають...

Хай стоїть собі вічно,
у годину й негоду,
і нагадує людям
про борців за свободу!

Що за скривджених, бідних
піднімали свій голос,
проти визиску й гніту
з ворогами боролись!

Що життя віддавали,
йшли на бій до загину,
щоб пани не вернулись
в нашу вільну країну!..