«Чарівний перстень» Володимир Малик — страница 2

Читати онлайн казку Володимира Малика «Чарівний перстень»

A

    Може, знаєш ти, де він,
    то скажи, чоловіче!"

    "Добре, друзі, сідайте,—
    знаю Довбуша, знаю:
    сам до нього простую
    з придністрянського краю!"

    Й руку першому праву
    подає для вітання,
    потім другому,— з персня
    йде холодне сіяння.

    А як третій дав руку,
    мов цупку бараболю,
    палець Довбушу стисло
    так, що скрикнув од болю.

    І проміння криваве
    з персня бризнуло зразу...
    Ось він, ворог підступний,
    що змією підлазить!

    "Гей, лихий чоловіче,—
    крикнув Довбуш до нього,—
    хто послав тебе в гори?
    Проти кого й для чого?"

    І підняв незнайомця,
    мов хлоп'я, над собою.
    "Признавайся, бо вп'єшся
    не вином, а водою!"

    Заволав незнайомець:
    "Ой, рятуйте — вмираю!
    не вбивай, пане Довбуш,—
    розкажу все, що знаю!"

    Опустив його Довбуш
    і на землю поставив.
    "Ну, то хто ж тебе в гори
    проти мене направив?"

    "Мене звати Чувилом...
    Хоч я й хлопом назвався,,
    та насправді гайдук я,—
    в дранку лиш перебрався,

    А направив пан Бучек,
    і за це він придане
    моїм донькам коханим
    обіцяв непогане.

    Обіцяв добрі гроші,
    щоб тебе лиш убив я...
    Ото я й спокусився
    на своє безголів'я...

    Та клянуся — служити
    більше пану не буду,
    а як зраджу, то вбийте,
    як собаку, без суду!

    Лиш пустіте живого
    до діток та дружини!.."
    І Чувило, тремтячи,
    опустивсь на коліна.

    Глянув Довбуш на нього.
    "Добре,— каже,— прощаю...
    Йди собі... Але вдруге —
    з-під землі відкопаю!

    І тоді вже ні діти,
    ні мольба не поможе...
    А тепер — забирайся
    з Верховини, небоже!"

    Косоокий Чувило
    уклонився — й потому,
    вовчу шапку нап'явши,
    зник у лісі густому.

    * $ *

    "Гей, брати,— каже Довбуш,—
    завітайте в печеру,
    а я миттю у лісі
    роздобуду вечерю".

    Та не встиг він у лісі
    дичину відшукати,
    як зненацька зелені
    розступилися шати.

    По вузенькій стежині
    йде із лісу Марічка,—
    у шовковім волоссі
    голуба в'ється стрічка.

    Сині очі сміються,
    мов зірки променисті,
    та сіяють коралі
    в дорогому намисті.

    У руках її — скатерть,
    що лишилась на скелі,
    на плечах на дівочих —
    дві голубки веселі.

    Простяга вона скатерть
    прямо легеню в руку.
    "Не згуби, бо ця згуба
    нам віщує розлуку..."

    Довбуш став як убитий,
    зору з неї не зводить,—
    а вона повернулась
    і тихенько відходить.

    "Зачекай же, Марічко,—
    маю слово сказати..."
    "Скажеш потім... Ти ж знаєш,
    де голубку шукати!"

    Три голубки знялися
    та й полинули вгору —
    на високі Карпати,
    в далину неозору...

    Довбуш довго дивився,
    поки зникли в тумані,—
    потім скатерть розкинув
    на широкій поляні.

    Знявши з береста кору
    і зробивши трембіту,
    затрубив він у неї
    на всі сторони світу.

    Після першого разу
    затремтіли Карпати,
    після другого — пісня
    залунала крилата.

    Після третього гуку
    із зеленого лісу
    вийшли хлопці-опришки
    при шаблях і при крісах.

    Втікачі із печери
    також вийшли до нього.
    І сказав тоді Довбуш
    урочисто і строго:

    "Ви втекли у Карпати,
    щоб тут разом із нами
    за життя, за свободу
    битись твердо з панами!

    Мої друзі-опришки
    вас готові прийняти,
    та ви мусите мужність
    нам свою показати.

    Бо людей полохливих,
    що в бою, в обороні
    підведуть товариство,
    нам не треба в загоні!"

    "Ми готові на іспит!" —
    втікачі відказали.
    І їх зразу опришки
    до дерев прив'язали.

    Витяг Довбуш пістолі,
    понад голови стрілив —
    в пера на капелюхах
    лебедині поцілив.

    Втікачі не здригнули,
    не моргнули й очима,
    хоча холодом зимнім
    обдало за плечима.

    Потім їх відв'язали,—
    на колоду поклали
    так, щоб голови їхні
    лиш. чуби розділяли.

    Знов над ними став Довбуш —
    топірець піднімає,
    у проміжок вузенький
    між чубами ціляє.

    Свиснув топір блискучий,
    дзвінко дзвякнув — і в дуба
    по обух увігнався
    біля самого чуба.

    "Годі, Довбуше, годі! —
    загукали опришки.—
    Ми вже їхню сміливість
    перевірили з лишком!"


    "Гарні хлопці! — промовив
    Довбуш голосом щирим.—
    Але ще раз — утретє —
    у бою перевірим!"

    І він радо у книжку
    записав загонову
    Маркіяна Смереку
    і Микиту Підкову.

    "А тепер — за вечерю! —
    просить Довбуш гостинно.—
    Нагодуй нас гарненько,
    чарівна скатертино!"

    Посідали опришки
    за вечерю багату...
    Опустилося сонце
    за високі Карпати.

    Прохолода вечірня
    повіва з Верховини
    на широкі міжгір'я,
    на глибокі долини...

    ***
    А тим часом по горах,
    по лісах непрохідних
    утікає Чувило
    до діток своїх рідних.

    Іде ніч, іде другу,
    а на третю, під ранок,
    він прийшов... Не додому,
    а до Бучека в замок.

    У високі покої
    боязливо вступає,—

    вовчу шапку-вушанку
    перед паном, знімає.

    На обличчі у пана —
    перев'язка багряна,—
    знать, широка й глибока
    там ховається рана.

    "Ну,— підвівся пан Бучек,
    сів на ліжку — ледь дише,—
    що привіз мені втішне
    мій слуга найвірніший?"

    Мов побитий собака,
    так зігнувся Чувило,—
    зразу видно: запродав
    пану душу і тіло..

    "Видить бог, що я ласку
    панську хтів заслужити,
    але Довбуша, пане,
    не зумів я убити!..

    Довбуш той — ясновидець,
    бо лиш глянув на мене,
    так і скочив на груди,
    як щеня те скажене!

    Я ударив злодюгу
    і наніс йому рану,—
    та таку, що із ліжка,
    мабуть, довго не встане!..

    Але сотня опришків
    прилетіла завзятих,
    і покірний слуга ваш
    мусив геть утікати..."

    "Гей, бреши, та знай міру! —
    крикнув Бучек похмуро.—
    Сам я Довбуша бачив
    здоровісіньким, шкуро!

    Знай, обманщику,— сам я
    оцією рукою
    того хлопа із скелі
    пхнув униз головою!

    А тебе за брехню цю
    накажу я узяти —
    в підземеллі глибокім
    до стіни прикувати!.."

    Похилився Чувило
    та й упав на коліна:
    "Сам я знаю — велика
    моя, пане, провина!

    Та невже ж заслужив я
    кару ту найлютішу?
    Я ж ваш раб безсловесний,
    я ж слуга найвірніший!.."

    "Добре! — згодивсь пан Буче
    і сказав на прощання: —
    Щоб спокутав провину,
    дам тобі два завдання!

    Перше — у Печеніжин
    ти помчиш завтра вранці,
    схопиш там усе кодло
    Довбушів-голодранців!

    Бачиш — рана!.. Це Довбуш
    слід по смерті залишив...
    Я ж за це його роду
    відомщу найлютіше!

    Потім друге — в Підгір'ї,
    край села, біля річки,
    живе дівчина гарна —
    по найменню Марічка.

    її також захопиш —
    чи страхом, чи обманом...
    Аж тоді ти, Чувило,
    будеш прощений паном!"

    Встав Чувило з підлоги —
    й свому пану за щирість
    чмокнув руку пухкеньку:
    "Все зроблю, ваша милість!..

    * * *

    День минув... А на другий,
    коли ледь звечоріло,
    на коні вороному
    скаче в замок Чувило,

    Гайдуків позад нього
    півдесятка добірних:
    вони тягнуть родину
    Довбушів непокірних.

    Всіх, трикляті, схопили,
    кого дома застали,—
    прив'язали до коней
    і до пана погнали.

    Привели на подвір'я
    батька, матір стареньку,
    наймолодшого брата
    і сестричку маленьку.

    Вийшов з дому пан Бучек —
    вдарив батька у груди.

    "Зачекай, старий хлопе,
    ще й не те тобі буде!

    Хай лиш стану здоровим —
    сам я вас замордую:
    в підземеллі глибокім
    всіх живцем замурую!

    Я помщуся над вами
    за розбійника-сина!
    Виб'ю дух бунтівливий
    з голови селянина!..

    Киньте їх в підземелля,
    у сиру кам'яницю!"
    Потягнули — замкнули
    у найглибшу темницю.

    А пан Бучек ласкаво
    до Чувила говорить:
    "Відпочинь, вірний слуго,
    і скачи завтра в гори!

    Проберись тишком-нишком,
    темну вибравши нічку,—
    привези із Підгір'я
    ту красуню Марічку!.."

    ***

    Темна нічка упала
    на високі Карпати,—
    ані місяця в небі,
    ані зір не видати.

    Ніби злодій, Чувило
    тихо йде над рікою
    до тієї хатини,
    що стоїть під горою.

    (Продовження на наступній сторінці)