Може, знаєш ти, де він,
то скажи, чоловіче!"
"Добре, друзі, сідайте,—
знаю Довбуша, знаю:
сам до нього простую
з придністрянського краю!"
Й руку першому праву
подає для вітання,
потім другому,— з персня
йде холодне сіяння.
А як третій дав руку,
мов цупку бараболю,
палець Довбушу стисло
так, що скрикнув од болю.
І проміння криваве
з персня бризнуло зразу...
Ось він, ворог підступний,
що змією підлазить!
"Гей, лихий чоловіче,—
крикнув Довбуш до нього,—
хто послав тебе в гори?
Проти кого й для чого?"
І підняв незнайомця,
мов хлоп'я, над собою.
"Признавайся, бо вп'єшся
не вином, а водою!"
Заволав незнайомець:
"Ой, рятуйте — вмираю!
не вбивай, пане Довбуш,—
розкажу все, що знаю!"
Опустив його Довбуш
і на землю поставив.
"Ну, то хто ж тебе в гори
проти мене направив?"
"Мене звати Чувилом...
Хоч я й хлопом назвався,,
та насправді гайдук я,—
в дранку лиш перебрався,
А направив пан Бучек,
і за це він придане
моїм донькам коханим
обіцяв непогане.
Обіцяв добрі гроші,
щоб тебе лиш убив я...
Ото я й спокусився
на своє безголів'я...
Та клянуся — служити
більше пану не буду,
а як зраджу, то вбийте,
як собаку, без суду!
Лиш пустіте живого
до діток та дружини!.."
І Чувило, тремтячи,
опустивсь на коліна.
Глянув Довбуш на нього.
"Добре,— каже,— прощаю...
Йди собі... Але вдруге —
з-під землі відкопаю!
І тоді вже ні діти,
ні мольба не поможе...
А тепер — забирайся
з Верховини, небоже!"
Косоокий Чувило
уклонився — й потому,
вовчу шапку нап'явши,
зник у лісі густому.
* $ *
"Гей, брати,— каже Довбуш,—
завітайте в печеру,
а я миттю у лісі
роздобуду вечерю".
Та не встиг він у лісі
дичину відшукати,
як зненацька зелені
розступилися шати.
По вузенькій стежині
йде із лісу Марічка,—
у шовковім волоссі
голуба в'ється стрічка.
Сині очі сміються,
мов зірки променисті,
та сіяють коралі
в дорогому намисті.
У руках її — скатерть,
що лишилась на скелі,
на плечах на дівочих —
дві голубки веселі.
Простяга вона скатерть
прямо легеню в руку.
"Не згуби, бо ця згуба
нам віщує розлуку..."
Довбуш став як убитий,
зору з неї не зводить,—
а вона повернулась
і тихенько відходить.
"Зачекай же, Марічко,—
маю слово сказати..."
"Скажеш потім... Ти ж знаєш,
де голубку шукати!"
Три голубки знялися
та й полинули вгору —
на високі Карпати,
в далину неозору...
Довбуш довго дивився,
поки зникли в тумані,—
потім скатерть розкинув
на широкій поляні.
Знявши з береста кору
і зробивши трембіту,
затрубив він у неї
на всі сторони світу.
Після першого разу
затремтіли Карпати,
після другого — пісня
залунала крилата.
Після третього гуку
із зеленого лісу
вийшли хлопці-опришки
при шаблях і при крісах.
Втікачі із печери
також вийшли до нього.
І сказав тоді Довбуш
урочисто і строго:
"Ви втекли у Карпати,
щоб тут разом із нами
за життя, за свободу
битись твердо з панами!
Мої друзі-опришки
вас готові прийняти,
та ви мусите мужність
нам свою показати.
Бо людей полохливих,
що в бою, в обороні
підведуть товариство,
нам не треба в загоні!"
"Ми готові на іспит!" —
втікачі відказали.
І їх зразу опришки
до дерев прив'язали.
Витяг Довбуш пістолі,
понад голови стрілив —
в пера на капелюхах
лебедині поцілив.
Втікачі не здригнули,
не моргнули й очима,
хоча холодом зимнім
обдало за плечима.
Потім їх відв'язали,—
на колоду поклали
так, щоб голови їхні
лиш. чуби розділяли.
Знов над ними став Довбуш —
топірець піднімає,
у проміжок вузенький
між чубами ціляє.
Свиснув топір блискучий,
дзвінко дзвякнув — і в дуба
по обух увігнався
біля самого чуба.
"Годі, Довбуше, годі! —
загукали опришки.—
Ми вже їхню сміливість
перевірили з лишком!"
"Гарні хлопці! — промовив
Довбуш голосом щирим.—
Але ще раз — утретє —
у бою перевірим!"
І він радо у книжку
записав загонову
Маркіяна Смереку
і Микиту Підкову.
"А тепер — за вечерю! —
просить Довбуш гостинно.—
Нагодуй нас гарненько,
чарівна скатертино!"
Посідали опришки
за вечерю багату...
Опустилося сонце
за високі Карпати.
Прохолода вечірня
повіва з Верховини
на широкі міжгір'я,
на глибокі долини...
***
А тим часом по горах,
по лісах непрохідних
утікає Чувило
до діток своїх рідних.
Іде ніч, іде другу,
а на третю, під ранок,
він прийшов... Не додому,
а до Бучека в замок.
У високі покої
боязливо вступає,—
вовчу шапку-вушанку
перед паном, знімає.
На обличчі у пана —
перев'язка багряна,—
знать, широка й глибока
там ховається рана.
"Ну,— підвівся пан Бучек,
сів на ліжку — ледь дише,—
що привіз мені втішне
мій слуга найвірніший?"
Мов побитий собака,
так зігнувся Чувило,—
зразу видно: запродав
пану душу і тіло..
"Видить бог, що я ласку
панську хтів заслужити,
але Довбуша, пане,
не зумів я убити!..
Довбуш той — ясновидець,
бо лиш глянув на мене,
так і скочив на груди,
як щеня те скажене!
Я ударив злодюгу
і наніс йому рану,—
та таку, що із ліжка,
мабуть, довго не встане!..
Але сотня опришків
прилетіла завзятих,
і покірний слуга ваш
мусив геть утікати..."
"Гей, бреши, та знай міру! —
крикнув Бучек похмуро.—
Сам я Довбуша бачив
здоровісіньким, шкуро!
Знай, обманщику,— сам я
оцією рукою
того хлопа із скелі
пхнув униз головою!
А тебе за брехню цю
накажу я узяти —
в підземеллі глибокім
до стіни прикувати!.."
Похилився Чувило
та й упав на коліна:
"Сам я знаю — велика
моя, пане, провина!
Та невже ж заслужив я
кару ту найлютішу?
Я ж ваш раб безсловесний,
я ж слуга найвірніший!.."
"Добре! — згодивсь пан Буче
і сказав на прощання: —
Щоб спокутав провину,
дам тобі два завдання!
Перше — у Печеніжин
ти помчиш завтра вранці,
схопиш там усе кодло
Довбушів-голодранців!
Бачиш — рана!.. Це Довбуш
слід по смерті залишив...
Я ж за це його роду
відомщу найлютіше!
Потім друге — в Підгір'ї,
край села, біля річки,
живе дівчина гарна —
по найменню Марічка.
її також захопиш —
чи страхом, чи обманом...
Аж тоді ти, Чувило,
будеш прощений паном!"
Встав Чувило з підлоги —
й свому пану за щирість
чмокнув руку пухкеньку:
"Все зроблю, ваша милість!..
* * *
День минув... А на другий,
коли ледь звечоріло,
на коні вороному
скаче в замок Чувило,
Гайдуків позад нього
півдесятка добірних:
вони тягнуть родину
Довбушів непокірних.
Всіх, трикляті, схопили,
кого дома застали,—
прив'язали до коней
і до пана погнали.
Привели на подвір'я
батька, матір стареньку,
наймолодшого брата
і сестричку маленьку.
Вийшов з дому пан Бучек —
вдарив батька у груди.
"Зачекай, старий хлопе,
ще й не те тобі буде!
Хай лиш стану здоровим —
сам я вас замордую:
в підземеллі глибокім
всіх живцем замурую!
Я помщуся над вами
за розбійника-сина!
Виб'ю дух бунтівливий
з голови селянина!..
Киньте їх в підземелля,
у сиру кам'яницю!"
Потягнули — замкнули
у найглибшу темницю.
А пан Бучек ласкаво
до Чувила говорить:
"Відпочинь, вірний слуго,
і скачи завтра в гори!
Проберись тишком-нишком,
темну вибравши нічку,—
привези із Підгір'я
ту красуню Марічку!.."
***
Темна нічка упала
на високі Карпати,—
ані місяця в небі,
ані зір не видати.
Ніби злодій, Чувило
тихо йде над рікою
до тієї хатини,
що стоїть під горою.
(Продовження на наступній сторінці)