У віконце постукав...
З хати чується: "Хто тут?"
"Відчиніть, люди добрі,
і простіть за турботу!
Я — купець подорожній!
Мені б ніч переспати!
Відчиніте, будь ласка,
і впустіте до хати!.."
Брязнув засув — і двері
відчинилися з скрипом,
дід столітній, зігнувшись,
вийшов із смолоскипом.
"Ну, заходьте... Не спати ж
ніч таку на дорозі..."
Та не встиг доказати,
як упав на порозі.
То Чувило пістолем
вдарив діда у скроню —
і мерщій смолоскипа
згріб у чорну долоню.
З ним злодюга вступає
боязливо у хату
і тихенько заходить
до Марічки в кімнату.
Там на білій постелі
мирно спала Марічка,—
на столі блищав перстень,
мов зоря невеличка.
Аж підскочив Чувило —
буде жінці гостинець!
Ухопив того персня —
і надів на мізинець.
Але що це?.. Злодюга
похолов з переляку,
ніби змія побачив
чи скажену собаку.
Тільки ж як не злякатись,
як зненацька в Чувила
хижий дзьоб появився
і шулічині крила!..
Став — як справжній шуліка,—
пазурастий, дзьобатий,
чорні крила широкі
розгорнув на півхати.
Зрозумів тут Чувило,
що то в персні причина:
скинув персня — і спала
з нього дивна личина.
Заховавши той перстень
у кишеню глибоку,
він ступив обережно
до Марічки півкроку.
Ухопив її сонну,
замотав у кирею
і, на плечі узявши,
вийшов з хати із нею.
Біля річки він скочив
на коня вороного,
міцно персня насунув
на мізинця кривого.
І, шулікою ставши,
поводи попускає,—
свою здобич безцінну
добре в кігтях тримає.
Кінь злякавсь — і стрілою
полетів без упину
через бистрі потоки,
через гори й долини...
Опинилась Марічка
в незнайомій кімнаті:
всюди килими пишні
та убрання багаті.
На столах — панська їжа
найсмачніша стояла,
і вода, як дзвіночок,
у фонтані дзюрчала.
У шкатулці — намисто,
і сережки, й дукати...
Та чому ж це на вікнах
міцно ковані грати?..
Зажурилась Марічка,
тяжко стало сирітці,—
ніби пташка сумує
в позолоченій клітці.
Десь опівдні заходить
до кімнати пан Бучек:
він букет для Марічки
вносить квітів пахучих.
На столі перед нею
той букет мовчки ставить,
та Марічка на нього
і не глянула навіть.
Пан говорить до неї,
просить слово сказати,—
пишне вбрання дарує,
і сережки, й дукати.
Та вона відвернулась
від дарунків багатих,
і пан Бучек в досаді
вийшов геть із кімнати.
А надвечір натомість
панська ключниця входить,
до сумної Марічки
дивну мову заводить.
"Ти все тужиш, дитино,
ніби пташка в неволі...
Не сумуй, не вбивайся,—
покорись своїй долі!..
Подивися на мене:
і мене молодою
пан старий запримітив
і забрав до покою.
Я поплакала трохи,
в самоті пожурилась,
але з горем дівочим
врешті-решт примирилась.
І не каюсь: жила я,
як малина в медочку...
Все на світі від бога —
покорись йому, дочко!"
Щось хотіла бабуся
ще сказать на додачу,—
раптом крики по замку
пролунали дитячі.
"Що це? Хто це?" — питає
у бабусі Марічка.
"Це катують Надійку,
Довбушеву сестричку...
Всю сім'ю Довбушеву
слуги панські піймали
і до пана у замок
на розправу пригнали.
В кам'яницю глибоку
посадили за грати —
за опришка Олексу,
за найстаршого брата..."
Стрепенулась Марічка,
мов берізка зелена:
"Йди, бабусю, до пана,—
хай-но прийде до мене!
Та скажи, що Марічка
очі виплаче слізьми,
як пан Бучек Надійку
з підземелля не візьме...
Нехай візьме і зразу ж
приведе до кімнати,—
те дитя мене буде
в самоті розважати!.."
Здивувався пан Бучек,
як старенька сказала,
що Марічка Надійку
у служниці прохала.
Але мовчки спустився
в підземелля холодне,
де маленьку Надійку
катували сьогодні.
Там схопив її руку
у свою, волохату,
і подався по сходах
до Марічки в кімнату...
* * *
Через два дні Надійна
вже була здоровенька,—
щебетала-співала,
як синичка маленька.
Оченята, як вишні,
до Марічки всміхались,
але часто сльозами
мимохіть наповнялись.
"Не журися, Надійно,—
їй сказала Марічка.—
Хочеш — завтра на волю
полетиш, ніби птичка!..
Ти — маленька, худенька
і пролізеш крізь грати...
А як будеш на волі —
то біжи у Карпати!
Пастухів розпитаєш,
як знайти Чорногору,
а там знайдеш опришків
серед темного бору.
Сповісти свого брата —
хай опришків збирає,
на цей замок проклятий,
мов орел, нападає..."
"Добре, згодна, Марічко!
Тільки б ночі діждати,—
я до брата Олекси
полечу у Карпати!"
Ніч настала буремна,
десь гримить громовиця...
Все заснуло у замку,—
лиш дівчатам не спиться.
Все готове для втечі:
і, вірьовка з хустини,
і в дорогу Надійці
ковбаса й півхлібини.
В темноті непроглядній
прошептала Марічка:
"Ну, пора!.. Будь щаслива,
моя люба сестричко!"
Через грати пролізши,
із вузького карнизу
опустилась Надійка
по вірьовці донизу.
Озирнулась навколо,
швидко скинула лямку
і прудким сарненятком
геть помчала від замку.
* * *
То не олені бистрі,
то, не соколи смілі,
то опришки із лісу,
як орли, полетіли.
А попереду Довбуш
до коня припадає —
у руці загорілій
міцно шаблю стискає.
На світанку у гаї
зупинились опришки —
панський замок високий
роздивляються нишком.
Грізні стіни камінні,
в стінах — вікна-бійниці,
а на вежах високих —
і гармати, й рушниці!..
"Ой, не взяти нам замку!" —
шепче хтось за плечима.
Стрепенувся тут Довбуш,
грізно блиснув очима.
"Хто сказав, що не взяти?..
Та нема в світі сили,
щоб опришків хоробрих
у бою зупинила!..
Гей, охочі, до мене!..
Хто з вас подвиг учинить —
в панський замок проникне
і ворота відчинить?"
Сто опришків ступило
наперед, як лавина,—
на обличчях відвага
засвітилась орлина.
А найпершими стали,
не промовивши й слова,
юнаки два — Смерека
і Микита Підкова.
Довбуш глянув на хлопців,
на вбрання їхнє дране
і-сказав: "Ось хто сміло
проти ворога стане!..
Гей, мисливці, вполюйте
з лука оленя в лісі,—
гайдукам як принаду
віднесіте на списі!.."
От із лісу густого
вийшов олень рогатий,
вздрів мисливців — злякався
і метнувся тікати.
Та не встиг повернутись,
як стріла просвистіла —
мов оса-кусавиця,
уп'ялась йому в тіло.
Того оленя взявши,
йдуть до замку сміливці,
підійшли — загукали,
ніби1 справді мисливці.
Вартові із віконця
їм сердито: "А хто там?"
"З дичиною на кухню!
Відчиняйте ворота!.."
Вартовий відчиняє,
двох мисливців пускає...
Раптом постріл і другий
з підворіття лунає...
Гайдуки сполошились,
мчать опришкам навпроти,
та Підкова вже навстіж
відчиняє ворота.
А Смерека хоробрий
в підворітті вузькому
так пахолків періщить,
ніби ціпом солому.
Ех, протриматись тільки б,
поки Довбуш доскаче,—
він1 розвіє у порох
панське кодло ледаче!..
Озирнувся Смерека:
близько-близько опришки,—
із зеленого лісу
мчаться без передишки!
Але двадцять пахолків
насідають на нього...
"Де ти, брате Підково?..
Поспішай на підмогу!"
"Йду! — гукає Підкова.—
Гей, пани й паненята,
годі кров нашу пити,—
забирайтесь до ката!"
Ш двоє друзів на варту
так напали завзято,
що поклали відразу
ворогів із десяток.
Та на них звідусюди
челядь суне дворова,—
впав хоробрий Смерека,
а за ним і Підкова...
***
У цю мить налітає
сотня Довбуша вірна,—
покотилась додолу
панська варта надвірна.
Гайдуки: по подвір'ю
хто куди утікають,
у глухих закапелках
порятунку шукають.
"Зупиніться!" — із вежі
їх пан Бучек благає,
та ніхто на благання
на його не зважає.
Глянув Довбуш на вежу —
і аж скрикнув од дива:
поряд з паном Марічка
там стояла вродлива.
Русокоса, змарніла,
(Продовження на наступній сторінці)